У романі „Священная книга оборотня” Віктор Пєлєвін пропонує визначення англійської душі у стилі чорного гумору. На думку російського письменника, вона нагадує наглухо зачинену, темну й сиру шафу, з якої кращі представники нації намагаються вийти усе життя, але як правило це їм вдається лише у момент смерті.
Чи можливий аналогічний лапідарний опис польської душі? Що є для неї визначальним? На це питання представники польської інтелігенції відповідають по-різному.
Загалом, незалежно від родоводу, світогляду і т.д., вони згідні, що національна ідентичність поляків є віддзеркаленням історичних, політичних, суспільних, економічних, культурних тощо процесів, які проходили й далі проходять у Польщі, при чому не завжди з ініціативи та згідно з волевиявленням народу. Тим не менш такого роду невизначеність, чи то пак недовершеність польської душі – чи не єдиний аспект явища, щодо якого в польському інтелектуальному просторі функціонує консенсус. Все інше – причини актуального стану, його ключові фактори, оцінка наслідків їх дії, врешті вектор перетворень (славнозвісне quo vadis) – залишається предметом дискусій.
На думку представника консервативної течії Ришарда Легутка, організм під назвою „Польща” характеризує передусім так звана „розірвана тяглість”. Випливає вона з того, що сучасна Польща повстала як щось цілком нове, побудоване „з нуля” та в опозиції до всього, чим вона була в попередні епохи. Це державно-територіальний твір, що виріс з нового, невідомого минулим поколінням зародка, тобто внаслідок вибуху ІІ світової війни і встановлення „реального соціалізму” після її закінчення.
Ришард Легутко, фото Кристиан Май / Forum
Страхітлива воєнно-комуністична спадщина (гекатомба народу, винищення інтелігенції, зруйнування матеріальних та деградація моральних цінностей) вплинула на те, що сучасний поляк, як стверджує Р. Легутко, має поважні проблеми з власною ідентичністю, оскільки він не знає, що було конститутивним фактором сьогоднішньої дійсності, що йому слід хвалити, а що критикувати, які його можливості, місце і роль у сучасному світі, на що йому рівнятися у майбутньому і яким викликам необхідно подолати. Він нагадує вболівальника, сповненого емоцій і водночас не зацікавленого в тому, щоб мати чинний вплив на результат матчу. Інакше кажучи, вже кількадесят років поляки залишаються предметом, а не активним учасником історичних подій, тож визначаються на основі не того, хто вони є, а того, ким повинні бути – болюче чекання на поновне народження і життя, вільне від комплексів, упереджень та слабкостей.
Р. Легутко переконує, що на думку пересічного громадянина Польща в першу чершу повинна „догнати розвинутий світ” і тим самим знівелювати свою провінційність та відсталість. Такий погляд, вважає вчений, є наслідком як воєнного катаклізму та комуністичного режиму, так і демократичних перетворень останнього 25-річчя.
Неоднозначний (у даному контексті) вплив Заходу на формування (ре-формування?) польської ідентичності виникає, доводить Легутко, з численних подібностей між комунізмом та ліберальною демократією. На думку вченого, як один, так і другий суспільний лад, незважаючи на очевидні відмінності, характеризують аналогічні по суті „базові налаштування”. По-перше, і комунізм, і ліберальна демократія ставлять собі за мету змінити дійсність на краще, тож можна розглядати їх як свого роду „модернізаційні проекти”. По-друге, вони сповідують принцип, згідно з яким світ не може залишатися таким, яким він є, отже, необхідні позитивні перетворення, старе слід замінити новим. По-третє, в обох випадках маємо справу з силами, що активно стосують соціальну інженерію, аргументуючи свої інтервенції необхідністю поліпшення становища загалу шляхом „уновочаснення”. По-четверте, як комунізм, так і ліберальну демократію можна розглядати як „бульдозери історії”, створені з метою уніфікації, ліквідації відмінностей між людьми, нав’язування єдиних полгядів, поведінки й мови (риси орвеллівської новомови простежуються і в компартійному жаргоні, і в Євпропарламенті). Мета цих „суспільно-корисних заходів” в обох випадках одна й та сама: селекція відповідного людського типажу під кутом моделі оптимального громадянина.
А оскільки згаданий „відповідний типаж”, чи то пак „оптимальна модель” – це, на думку Р. Легутко, „хам” або „невіглас”, то не дивно, що під впливом довгочасної політичної, соціокультурної та соціотехнічної обробки польська ідентичність на зламі тисячоліть тяжіє чи радше деградує у напрямку (парафрарзуючи назву однієї з робіт Легутка) „тріумфу пересічності”.
Влодзимеж Тетмайер, Аллегория умершей Польши, репродукция Доминик Фалк
Вдаючись до лапідарних метафор, можна сказати, що польська душа у баченні Ришарда Легутка – це поле битви. Боротьбу за її остаточне формування і тим самим за панування над нею ведуть сили, що визнають різні цінності й цілі. Першу з них можна умовно назвати „модернізаційним табором”. Конститутивним фактором для нього стали передусім політичні події: протести інтелігенції та студентів у 1968 р., воєнне положення у 1981, порозуміння між владою та опозицією („круглий стіл”) та перші частково вільні вибори у Польщі в 1989, розпад СРСР і скасування Варшавського договору, врешті вступ Польщі у НАТО та ЄС. Цей табір представляють: частина колишньої польської опозиції, переконана у необхідності якомога тіснішої інтеграції в рамках європейського проекту; співпрацююча з нею частина колишньої партійної номенклатури, що успішно реалізувала свої плани та амбіції в нових умовах, між іншим формально вводячи Польщу в ЄС та без проблем розуміючися з єврократами. Мета табору фактично співпадає з цілями, які ставлять собі сили, що домінують у сьогоднішній Європі загалом і в європейських владних структурах зокрема. Йдеться про „кінець історії”, себто остаточну перемогу ліберальної демократії з усіма випливаючими наслідками, серед яких одне з чільних місць займає створення нового, значною мірою уніфікованого (європейського?) типу людини-громадянина, пристосованого до функціонування у реаліях „нового прекрасного світу”.
Противників такого сценарію можна віднести до умовного „традиційного табору”, при чому слід підкреслити, що мова не про реакційні постулати, а про відмінну модель розвитку. Цей табір очолюють передусім більш консервативні колишні опозиціонери та представники католицької церкви. Своїх опонентів вони звинувачують у сліпому, безкритичному копіюванні західних методів та рішень (напр., згубний вплив поп-культури, деградація промисловості в ефекті прискореної, фактично безконтрольної приватизації), яке в польських умовах не приносить сподіваних результатів. Таким діям товаришує презирливе ставлення до власного надбання як застарілого, провінційного і абсолютно нефункціонального. На думку „традиціоналів”, це фатальна помилка. Якщо Польща чи польська ідентичність вимагає певного очищення, то передусім, переконують вони, необхідно позбутися баласту, що складається з різноманітних нашарувань „реального соціалізму”, як чинника сповільнення розвитку країни та внутрішньої розгубленості її громадян. А в даному випадку правильний шлях – не безвольний дрейф у напрямку міфічної „європейської нормальності та ідентичності”, а творче, конструктивне використання власних (романтичних, націонал-демократичних, республіканських) традицій, які, попри згадану „розірвану тяглість”, все ще являють собою показний резервуар національної пам’яті і разом з тим не суперечать ідеї євроінтеграції (у варіанті, що передбачує вищий рівень фактичної суверенності окремих членів європейської спільноти).
Таким чином, Ришард Легутко вважає, що польська душа на сьогоднішній день – у першу чергу предмет різноманітних змін, деформацій, відроджень та перетворень, а її майбутнє, як і майбутнє самої країни, визначатиме результат взаємодії течій, що пропонують різні, великою мірою протиставні варіанти розвитку, які спираються на відмінні базові цінності і ставлять собі відповідні вектори й цілі.
Цілком відмінний підхід до даної проблеми стосує Марія Яніон, яку можна зарахувати до представників так званого „ліберального з лівим нахилом” світогляду. Передусім, М. Яніон вважає, що необхідно „розворушити віковічні пра-мули нашої національної душі”. Поляків, на її думку, чекає кропітлива праця над визначенням польської ідентичності, оскільки насправді йдеться про ре-дефініювання, процес дебатів над поновним самовизначенням, можливо, деконструкцію того, що ми застали, та зрозуміння суб-тексту нашої культури.
Марія Яніон, Варшава, 1978, фото Януш Соболевский / ForumCaption
М. Яніон підкреслює, що значну частина польського суспільства (налаштовану консервативно) характеризує максимально звужений підхід до європейської ідеї, яка зводиться фактично до забезпечення фінансування діяльності різноманітних вітчизняних суб’єктів та структур. Паралельно цьому „узаконеному рекету” триває процес кардинальних змін у патріотичній свідомості молодого покоління, багато представників якого вирішило, за словами Яніон, „попрощатися з Польщею”.
Що ж мало вирішальний вплив на таку поведінку молоді? На думку М. Яніон, вона є ефектом когнітивного дисонансу, коли реальне розходиться з очікуваним, а крім цього – розчарування лицемір’ям правлячої еліти.
Відстежуючи період вступу Польщі до ЄС, Яніон стверджує, що в цей час „Польщу заливає потоп зіпсованої пост-романтичної реторики”. Добровільне приєднання до мирного союзу незалежних держав не може обійтися без воєнно-романтичних кліше. І так, „великий та гордий народ”, нещодавно „зраджений та покинутий Європою”, повертається до неї, щоб „помстити свої кривди”, „взяти належне”, словом, „відібрати шаблею”, як каже національний гімн Польщі. Вистачає також і месіаністичних мотивів – Польща, хоч бідна, не втратила свою „християнську гідність”, яку має намір і далі плекати й боронити; більше того – з’являється ідея „експорту надвіслянської містики” як посланія до невіруючих та байдужих.
Таким чином, у даному контексті фундаментом польскості виступає „набір романтичних стереотипів”, а воєнно-мартирологічно-патріотична реторика зумовлює виникнення „атмосфери фортеці в облозі”. Не дивно, що такий „карнавал” розминається з прагненнями молодого покоління, яке не вірить у реальні ефекти бундючних декларацій і часто-густо обирає зовсім інші орієнтири.
Польську душу в інтерпретації Марії Яніон, особливо якщо мова про молодь, можна також порівняти до молодої людини, що зростає в дисфункцйній чи то пак патологічній сім’ї. Невдовзі прийде час, коли вона покине домівку і вирушить „в широкий світ”, в якому почуватиметься так само чужою, як і вдома. Інакше кажучи, польській молоді у момент вступу Польщі в ЄС притаманне було почуття невизначеності, позбавлення спадщини та ексклюзії, відірваності від капіталізму і комунізму, Заходу і Сходу тощо.
Ідучи „по сімейних слідах”, почнемо з образу польського „батька”. Що насамперед можна сказати про нього? Те, що він переважно відсутній. Зайнятий безперервною боротьбою за Батьківщину (ремінісценції численних повстань, від Косцюшка до Варшавського 1944) та проти Великого Гнобителя, без якого, однак, батько взагалі нездатний існувати. Великий Гнобитель, з одного боку, гарантує алібі за відсутність удома (боротьба за Справу), з другого ж – можна звалити на нього відповідальність за свої історичні поразки. Тож діти такого батька стануть радше руйнувати, ніж будувати, не згадуючи про схильність до автодеструкції.
Образ матері в насиченій романтизмом польській культурі приводив на думку насамперед страждання. Польща-Мати вмирала на очах своїх дітей, проте відомо було, що вона вокресне. І навпаки – сини йшли на смерть заради воскресіння матері, яка викликала жах, але й співчуття чи сповнену тривоги любов. Її образ, незважаючи на помітні недоліки (анархія, корупція тощо), можна було ідеалізувати „на злість” доволі болючій дійсності.
Минуло двісті років, і раптом виявилося, що ми втішалися ілюзіями. Що „фантазматичне тіло Польщі сумне і брудне”. Що нам прийдеться жити „в огидному тілі вітчизни, у пастці ідейної порожнечі”. Або емігрувати у тепліші та приязніші краї. У Польщі нас тримає виключно незрозумілий блуд, який слід негайно зняти з очей.
В контексті формування польської ідентичності, на думку М. Яніон, велике значення має теж „постколоніальний тягар”. Його прояви – це, з одного боку, комплекс приналежності до слов’янських народів, „органічно недосконалих” з точки зору західноєвропейської цивілізації. Разом з тим тяжіння до латинського світу викликає неадекватне відношення до слов’янської (особливо дохритиянської) культури. Додатково ідея слов’янської культурної спільноти є збудником страху перед імперськими амбіціями Росії.
Бурхливі польсько-російські відносини Яніон розглядає за допомогою антитези „чоловіче – жіноче”. Згідно з патріархально-націоналістичними канонами, колонізатор – „чоловік”, колонізований натомість – „жінка”. А оскільки частіше перемагала Росія, це мало негативний вплив на психе польського „батька”, у якого певною мірою автоматично проявлялися „непотрібні і принизливі” жіночі риси.
Марія Яніон, фото Игорь Омулецкий / Forum
Криза польської ідентичності на зламі тисячоліть вимагає, на думку М. Яніон, створення нового польського imaginarium, який „повинен упоратися з рештками винесеної з месіанізму національної мегаломанії”. Інакше кажучи, Польща потребує нового нарративу, „іншої історії”. І культури – „різноманітнішої, вільної від колоніальних та постколоніальних примар, кольорової”.
Отже, польська душа в інтерпретації Марії Яніон – це свого роду хвора сутність, яка вимагає оздоровлення шляхом емансипації. Лише позбувшись травмогенних, обтяжливих культурних, історичних та соціальних кліше та пройшовши болючу процедуру „ресету” самовизначення, польське начало разом з його державно-територіальною еманацією зможе функціонувати в сучасному світі на правах активного учасника і співавтора подій, а не „повної претензій жертви, що культивує манію втраченої величі”.
Текст: Олександр Городецький
Олександр Городецький (Aleksander Horodecki) – випускник Академії Народного
Господарства (SGGW) у Варшаві. Перекладач, співпрацює з польськими недержавними організаціями.
Источники:
Maria Janion. Niesamowita Słowiańszczyzna: fantazmaty literatury. Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2007.
Ryszard Legutko. Triumf człowieka pospolitego. Wydawnictwo Zysk i S-ka, 2012.
Ryszard Legutko. Esej o duszy polskiej. Ośrodek Myśli Politycznej, 2008.
Енциклопедична інформація:
Марія Яніон (Maria Janion) - історик літератури та ідеї, професор гуманістичних наук. Дослідниця польської культури XIX і XX століть, університетський викладач, працівник Інституту літературних досліджень Польської Академії Наук, а також Варшавського та Гданського університетів. Літературний критик, знавець польського та європейського романтизму
Ришард Легутко (Ryszard Legutko) - вчений, політик, професор філософії, публіцист, автор книг на суспільно-політичні теми, перекладач і коментатор робіт Платона, сенатор і віце-маршал Сенату РП VI скликання, в 2007 міністр освіти, бувший державний секретар в Канцелярії Президента РП Леха Качинського, депутат Європейського парламенту VII і VIII скликання.