Український урок самоорганізації: Блажей Русин про мистецтво і державу

Blazej-Rusin_dzieki-uprzejmosci-Blazeja-Rusina.jpg, default, Художник Блажей Русин, фот. надано Блажеєм Русином

Польський художник Блажей Русин уперше приїхав в Україну 2008 року – і відтоді вона стала важливою частиною його життя та мистецького досвіду. У розмові з Culture.pl він згадує українську сцену стрітарту й фестиваль Black Circle, роки в Ужгороді та волонтерство після 2022 року, а також пояснює, чого навчився в української самоорганізації і чому розмежовує мистецтво, культуру та державні інституції.

Для Блажея Русина Україна стала місцем, де він по-іншому побачив саме становище художника. Тут його зацікавило середовище, яке за браку інституційної підтримки вміло самоорганізовуватися, створювати власні проєкти й працювати без звичної для Західної Європи системи грантів та культурних інституцій.

Згодом цей інтерес переріс у співпрацю з українськими художниками, участь у фестивалі Black Circle і три роки життя в Ужгороді. Після початку повномасштабного вторгнення зв’язок з Україною набув для Русіна іншого виміру: у Познані він допомагав українцям як координатор перекладачів у центрі прийому біженців.

Розмова про ці досвіди швидко виходить за межі мистецької біографії. Русин критично говорить про культурні інституції, державну політику у сфері культури та саме поняття «національного мистецтва». І водночас визнає: багато з того, як він сьогодні думає про мистецтво, державу й самоорганізацію, сформувалося саме завдяки Україні.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Блажей Русин та Дмитро Микитенко на виставці своїх робіт у Варшаві, фот. надано Блажеєм Русином

Picture image

Wystawa-Blazeja-Rusina-i-Dmytro-Mykytenkow-Warszawie_fot_dzieki-uprzejmosci-Blazeja-Rusina.jpg

Як почалася твоя історія співпраці з українськими художниками?

Моя історія з Україною почалася, насправді, з двох важливих подій. Перша – це поїздка у 2008 році. Я поїхав разом із групою студентів: ми побували у Львові, Києві, Одесі, Криму. У Криму я тоді пробув близько місяця.

Це була поїздка для польських студентів, переважно з Варшавського університету, які вивчали російську філологію. Я нікого там не знав, трохи знав російську – і все. Але вже тоді закохався в Україну. Мені стало дуже цікаво, що тут відбувається. Ця подорож сильно на мене вплинула і навіть дала мені певну віру в людей.

А потім, у 2009-2010 роках, я познайомився з художником Дмитром Микитенком і відкрив для себе українське постграфіті. Мене це дуже захопило. Я зрозумів, що в українському мистецькому середовищі відбуваються справді цікаві процеси. І якщо я хочу розвиватися в напрямку, який мене по-справжньому цікавить, мені потрібно фокусуватися на тому, що відбувається в Україні.

У 2010 році Дмитро двічі приїжджав до Білостока, де я тоді жив. Ми разом зробили мистецький проєкт. Відтоді ми дружимо, багато мандрували й творили разом.

У 2013 році ти приїхав на фестиваль Black Circle. Можеш трохи розповісти, що це була за подія і чим вона відрізнялася від інших подібних фестивалів?

Хорошим прикладом того, чим був Black Circle, є конференція Street Art Communications, яка відбулася в Кошицях у 2015 році. Організаторів Black Circle запросили туди, щоб представити фестиваль на міжнародному рівні.

Там були представники різних стрітарт-фестивалів з усієї Європи. І одразу було видно, наскільки Black Circle відрізнявся від більшості з них. На багатьох європейських фестивалях одні й ті самі художники малювали чотири- або п’ятиповерхові будинки по всій Європі, часто без особливого контексту. Натомість Black Circle був самоорганізованим і самофінансованим явищем.

Він відбувався у покинутих просторах Карпат – старих санаторіях та інших подібних місцях. Це була справжня альтернатива усталеній моделі стрітарт-фестивалів.

Водночас художники з усього світу могли зібратися десь у Карпатах, разом малювати, говорити, жити. Для цього не були потрібні інституції, фонди чи гранти.

Перший Black Circle проходив у Понинці, його організував український художник Ярослав Футимський. До нього одразу долучилася західноукраїнська мистецька сцена – люди, яким було цікаво щось більше, ніж просто субкультурне явище. Вони вже тоді працювали з абстрактними композиціями, не обов’язково виходили з класичного нью-йоркського графіті. У багатьох був художній бекграунд, інтерес до експериментів і бажання розвиватися.

Чому BlackCircle зрештою перестав існувати?

Думаю, що все хороше в якийсь момент закінчується. Це був особливий період. Ми всі подорослішали – у людей з’явилися сім’ї, діти. Спочатку вони навіть приїжджали з дітьми, і це було дуже мило. Але з часом проводити по два тижні десь у горах посеред літа, брати на себе відповідальність за тридцять іноземців і все це організовувати стало надто складно.

Організація фестивалю вимагала величезних зусиль. Я теж допомагав, але в якийсь момент стало зрозуміло, що зберігати такий масштаб дедалі важче.

Для мене Black Circle закінчився на своєму піку – коли приїхали найцікавіші люди, був найбільший рух і всім це справді було цікаво.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Інсталяція Блажея Русина в Луцьку, 2017 рік, фот. надано Блажеєм Русином

Picture image

Instalacja-Blazeja-Rusina-w-Lucku_2017_fot-dzieki-uprzejmosci-Blazeja-Rusina.jpg

Від 2015-го до 2018-го, ти вирішив, що хочеш пожити в Ужгороді. Що найбільше тебе тоді зачепило в українській мистецькій сцені?

Тепер, озираючись назад, можу сказати, що коли все почалося, я сам до кінця не розумів, у що лізу і навіщо. Єдине, що я тоді знав, – від західної сцени мені було небагато чого потрібно. Західна сцена була для мене цікава передусім своїми можливостями. У Німеччині, Франції, Італії, Скандинавії є інституції, фестивалі, галереї. В Україні такої інфраструктури не було, зате була самоорганізація.

Мені це здавалося цікавішим, тому що самоорганізація вчить працювати без підтримки й водночас створювати щось, що може бути навіть кращим за те, що роблять завдяки великим ресурсам. До того ж у 2013 році я закінчив Академію мистецтв і переживав ті два найскладніші роки після випуску, коли треба просто зрозуміти, як вижити й працювати далі. Я подумав, що цього можна навчитися в української сцени. У неї не було великих ресурсів, але вона видавала суперпродукт. І я подумав: треба до них їхати.

А що цей досвід змінив у твоєму власному розумінні мистецтва?

Я досить швидко зрозумів, що є грандіозна різниця між тим, як функціонує мистецьке середовище в Західній Європі та в Україні. Є художник із Берліна, який приїжджає кудись на три-чотири дні, заповнює форми, заявки на соціальну допомогу, гранти, відкриті конкурси і так далі. Фактично він стає бюрократом.

А з іншого боку – українські художники, у яких тоді не було жодних інституцій, грантів, нічого. Вони просто робили свої речі – і вони працювали. Я зрозумів, що існує певне культурне коло: є інституції, вони щось замовляють, є замовники і є художники, які виконують ці замовлення. Так це працює і в Польщі.

А в Україні такого не було. Там були люди, які просто робили речі. І я для себе зрозумів: художник – це той, хто реально щось робить. А якщо людина просто сидить і заповнює бланки, у мене виникає дуже багато питань до результатів її праці.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Мурал Блажея Русина у Познані, фот. надано Блажеєм Русином

Picture image

Blazej-Rusin_Mural-w-Poznaniu_fot-Dzieki-uprzejmosci-Blazeja-Rusina.jpg

У 2018 році ти повернувся до Польщі. А після початку повномасштабного вторгнення твій зв’язок з Україною набув уже іншого значення. Як ти пережив цей період?

На початку повномасштабної війни я досить швидко зрозумів, що держава, будь-яка держава, а зокрема польська, не здатна ефективно діяти в таких обставинах.

Я володію українською і російською, маю досвід життя та роботи в Україні. У Познані таких людей було дуже мало, тому я міг використати цей досвід на практиці. Я працював координатором перекладачів у центрі прийому людей у Познані, куди приїжджали тисячі людей. Ми вирішували різні проблеми, які виникали у тих, хто приїжджав.

І тоді я дуже чітко побачив, що державні інституції не були готові швидко реагувати на таку кризу. Натомість де-факто все робили громадяни – волонтери, люди, які працювали безкоштовно від ранку до вечора. Для мене це був дуже сильний досвід. Я побачив, що коли виникає реальна криза, величезна частина роботи лягає на людей, які самоорганізовуються.

Ти дуже критично говориш і про державу, і про культуру. Чому?

Мені культура не подобається. Я вважаю її аб’юзивною, несправедливою і дуже політичною. Я, як художник, намагаюся максимально від цього дистанціюватися і працювати з культурними інституціями тільки тоді, коли вони виконують певні конкретні умови. Мене цікавить мистецтво. А це зовсім інша річ, ніж культура.

При цьому я люблю Україну. Дійсно. І для мене це важливо розділяти. Жити в Україні було моїм особистим вибором. Ніхто мене не змушував туди їхати, жити чи працювати. Люди, які там живуть, українці, сам простір, різні регіони, географія – це зовсім інша історія. Це чудо.

І для мене важливо розділяти ці речі. Можна любити країну, людей і простір, але водночас критично ставитися до держави та її інституцій. Я так само не дуже задоволений польською державою як інституцією. Для мене питання не в тому, яка держава краща. Проблема в самій логіці держави як інституції.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Робота над підготовкою виставки Блажея Русина та Дмитра Микитенка у Варшаві, фот. надано Блажеєм Русином

Picture image

Praca-nad-przygotowaniem-wystawy-Blazeja-Rusina-i-Dmytro-Mykytenkow-Warszawie_fot_dzieki-uprzejmosci-Blazeja-Rusina.jpg

Ти не вважаєш, що культура все-таки може бути важливою під час війни?

Якщо говорити про Україну зараз, я думаю, що під час війни існує передусім культура. Ті, хто залишилися в Україні, змушені робити культуру, тому що на мистецтво в моєму розумінні просто немає простору. Мистецтво має критикувати культуру, бути авангардним, бути цікавим, бути тим, що трохи не дає комусь спати.

А зараз в Україні й так неможливо спати через обстріли. Тому я це розумію. Ті художники, які виїхали і продовжують свою мистецьку практику, можуть зберігати її. Я сподіваюся, що після перемоги вони повернуться в Україну і привезуть із собою нову якість. Для мене це був би ідеальний сценарій.

Тобто ти не вважаєш, що існує окремо українське мистецтво?

У плані культури може бути щось таке, як український живопис. А в плані мистецтва – ні. Є просто художники з України. Це дуже велика різниця.

Коли мене представляють як польського художника або художника з Познані, я завжди кажу: я просто народився в Польщі і живу в Познані. Я не представляю Познань, я не представляю Польщу, я не представляю якогось «українізованого поляка» чи поляка з етнічним корінням в Україні. Мені це взагалі не цікаво.

Якщо говорити саме про мистецтво, я працюю над речами, які не стосуються жодної державності чи культури. Я думаю, що культура і мистецтво не дружать. Те, що ми бачимо в центрах культури, часто є не мистецтвом, а культурним продуктом. І якби ми розуміли цю різницю, то, можливо, трохи інакше дивилися б на художника.

Художник – основна фігура в мистецтві. Але не в культурі. Поки все побудовано навколо культури і державності, художник так і залишатиметься останнім елементом цієї системи.

Тоді що ти думаєш про польсько-українські відносини зараз?

Я не дуже вірю в те, що існує любов між народами або любов між країнами.

Для мене сама ідея держави, народу, кордонів – досить нова історична конструкція. І я не думаю, що це обов'язково хороша конструкція. Особливо добре це видно на прикладі польсько-українського кордону. Між Польщею та Україною є кордон, на якому люди можуть стояти годинами. Є документи, митні процедури, бюрократія. А між Польщею та Німеччиною кордону фактично немає. І що? Економіка Німеччини працює. Польська економіка працює. Люди їздять, працюють, співпрацюють. То чому між Польщею та Україною має бути інакше?

Я би хотів, щоб Україна була частиною Європи, де люди можуть вільно пересуватися, працювати і співпрацювати із сусідами без зайвої бюрократії та корупції. Я сподіваюся, що люди, які зараз борються за незалежність України, борються і за таке майбутнє – Україну, до якої можна вільно їздити, де можна спокійно працювати, жити і співпрацювати із сусідами.

І, мабуть, усі ці думки, про які ми сьогодні говоримо, я би взагалі не сформулював, якби не Україна. Можливо, саме це і є найважливіше в моїй історії з нею.

Мова Ukrainian

мистецтво

Познань

виставка