Дуже симптоматичною для відтворення двостороннього бачення тих подій стала (випадкова?) зустріч із переселенцем-українцем з Польщі Федором Хорватом. Дід Федір народився в с. Репедь Сяноцього повіту на Підкарпатті, там починаються терени Лемківщини зі сходу. І дід Федір фактично дзеркально переповів, що подібне до поляків на Волині відбувалося із українцями на захід від Бугу і Сяну. І Кароліна, і дід Федір вчергове задаються питанням: Чому це сталося?
Леон Попек навчив Кароліну бачити у придорожніх деревах і полях сліди колишніх садиб. Настільки, що вона вже схильна бачити яблуні і сливи там, де ростуть хіба їхні дикі види. Але в одному місці не помиляється точно: натрапляє на фундамент від будинку, а поруч два столітні явори. Для мене цей кадр особливо важкий: десь так виглядає місце від будинку мого прадіда по матері на вінницькому Поділлі. У хаті було артефактів на половину етнографічного музею, але тоді коли вона стояла, нікому було тоді цим зайнятися, а я ще ходив до школи і проживав за 600 км звідти. Кадр з «Саду дідуся» викликає у кожного своє.
Зрештою, нехтувати тими яблунями, сливами, а у випадку конкретно саду дідуся Кароліни груші у с. Угли біля Сарн не варто. Це справжні свідки епохи, яких не торкнулася сокира чи пожежа. Так само, як і в бещадських лісах, коли туристи випадково напотикаються на квітучі яблуні чи на старі криниці на місці депортованих бойківських сіл. Дерево це символ життя, символ весняного відродження, цвіту, плодів.
З яблуком у руці, чи споглядаючи на впевненість одинокого дуба посеред поля легше роздумувати, чому окремі теми у родині були темами табу, чому старші покоління не знаходили слів, щоб пояснити свою злість, свою непережиту травму. Саша говорить, що хотів би навпаки, дізнатися якнайбільше про важкі сторінки, щоб уміти про це говорити з власним сином, який є також сином польки. Його обурює, що люди закривають очі на історію, прикриваючись тим, що зараз також іде війна. Кароліна по телефону говорить доньці, що бачила справжнього ангела (йшлося вочевидь про бабу Шуру). Вони обоє розуміють, що треба розірвати коло мовчання, коли люди боялися визнати, що серед них, або серед їхніх родичів були убивці невинних людей.
Ксьондз Ян Бурас, котрого молоді люди зустріли в селі Замлиння поблизу Любомля, сказав їм:
Ми ніколи не думали, що це [війна, братовбивство] повториться. А повторилося, так само, як на Балканах що творилося? Ніхто не вчиться від матері-історії. А вибачення приходить тоді, коли у нас немає бажання помсти.
Коли Кароліна говорить, що хотіла би повернутися сюди із донькою і показати їй цих людей, мені спадає на думку, що це неможливо. Кароліна і Саша є третім поколінням від свідків жахіття Другої світової. Якщо їхніх батьків їхні дідусі і бабусі оберігали від правди, від травми, то на третє покоління вже розкривалися більше. Кароліна почула про кошмар родини дідуся з привідчинених дверей, і дорослою поїхала подолати той кошмар. Синові Саші і доньці Кароліни немає потреби цього робити. Та й свідки на момент їхньої дорослості скорше за все відійдуть. Вони зможуть хіба що приїхати помилуватися красою України, так майстерно знятою Сашею у фільмі «Сад дідуся». Луги, лелеки, коні, небо. Усе буде так, як і тоді, коли над цією землею панував розбрат. І тоді, коли його було подолано.
ВІД РЕДАКЦІЇ: Телепрем'єра документального фільму «Сад дідуся» відбудеться 11 липня о 23.00 на польському телебаченні TVP1