Останніми роками польські діячі культури з новою силою повертаються до пошуків відмінностей, прихованих у різних провінційних закутках. Дедалі більше уваги приділяється польським регіонам і мовам, які не вписуються в уявний образ польськості.
У 2014 році Маріуш Цєслік на сторінках часопису «Plus-Minus» оголосив про кінець польської оповіді про провінцію. «У нашій літературі про малі батьківщини сьогодні пишуть уже надзвичайно рідко. Найважливіші автори цього напряму, які завдяки книжкам про “коріння” (…) досягли великих успіхів у 1990-х роках і в першому десятилітті нового століття, займаються чимось цілковито іншим». Таке явище справді було потужним на зламі епох – наприкінці комунізму та в роки трансформації політичного устрою. Її представниками були, зокрема, Анджей Стасюк, який тоді писав насамперед про Низькі Бескиди, ґданські письменники Павел Гюлле і Стефан Хвін, а також Єжи Пільх із Вісли. Цєслік вбачає в їхній творчості, закоріненій поза центром, відповідь на тиск Польської Народної Республіки, яка прагнула уніфікувати й централізувати уявлення про Польщу. «Реакцією на брехливу пропаганду та нав’язувану згори національну єдність став пошук слідів різноманіття в минулому й сучасності», – пише Цєслік.
Коли у вільній Польщі вже можна було писати про все, а разом із євроінтеграцією почали уславлювати регіональну ідентичність, література згаданого напряму, як стверджує цей критик, «вичерпала свою місію». Попри це Польщу й надалі сприймали як централізовану країну, позбавлену різноманіття. Польська письменниця Вероніка Ґоґоля, яка походить із села Ольшини, у тексті 2026 року про мови Центральної Європи пише, що ще кілька років тому жила з ілюзією, «ніби Польща вздовж і впоперек є однорідною, хоча сама ж завзято боролася з цією ілюзією».
Звідки ж узявся сьогоднішній поворот до локальності? Відповідей може бути кілька. По-перше, я вважаю, що потужна присутність правих сил у польському публічному дискурсі від 2015 року могла вплинути на покоління митців, які, всупереч новим централізаторським тенденціям, шукали рівноваги поза Варшавою. По-друге, гадаю, тут міг позначитися вплив іншої тенденції – так званого «народного повороту». Це напрям у польській гуманітаристиці та попкультурі, метою якого є переоцінка відносин між елітами й народом. Його витоки можна шукати, зокрема, у діяльності музичного гурту R.U.T.A., який у 2011 році випустив альбом «Пісні бунту й недолі XVI–XX століть», нагадавши про антишляхетський та антицерковний фольклор – і не лише польський, а й український та білоруський. Цей тренд увірвався до салонів разом із публіцистичною книжкою Адама Лещинського «Народна історія Польщі» (2020), у якій історію Польщі представлено з погляду селян, а передусім – із книжкою Йоанни Куцєль-Фридришак «Селянки» (2023), що у сотнях тисяч примірників розповіла про долі «польських бабусь» із народного класу. Перенесення уваги зі шляхетських еліт, які домінували в попередньому дискурсі, на селянство, на мою думку, могло також надихнути на осмислення відносин між центром і периферією, польською мовою та мікромовами і, зрештою, між поляками й національними меншинами.
Першими були сілезці