Oбкладинка книжки Магдалени Лебди «Ласі», фот. wyd. Znak
Лебда, поетеса та фотограф, яка два роки тому хотіла привернути увагу до людської діяльності, що загрожує довкіллю, пробігши вздовж Вісли, цього року присвятила себе письменництву. Вона подарувала читачам «Ласі» («Łakome») — уже не том поезії, а роман. Проте вона не втратила своєї ліричності та чутливості до світу природи, за що її полюбили читачі. Формально цей міжжанровий перехід від поезії до прози нагадує минулорічний відомий дебют (як авторки оповідань) Уршулі Хонек, лауреатки премії Конрада та кількох інших літературних премій за збірку «Білі ночі». Обидві мисткині уважно вдивляються у свою малу сільську батьківщину, розмірковуючи над мотивом змін, швидкоплинності й тривання, а врешті смерті.
На відміну від авторки «Ласих», яка у своїх творах звертається до проблеми цілісності природи й людини, Томаша Рожицького у «Викрадачах лампочок» і Марію Гальбер у «Стружках» більше цікавлять міжособистісні стосунки. Ружицький вдихнув життя в житловий масив, який вріс у реальність Польської Народної Республіки, а Гальбер вирішила поглянути на дівочу дружбу у протистоянні з дорослістю. Вони також покинули (на мить? надовше?) поетичні строфи, щоб спробувати себе в історії, написаній прозою, і, здається, ця зміна пішла їм на користь.
Підбадьорювати може не лише жанровий перехід, а й повернення до витоків. Цього року Малгожата Реймер здивувала нас, і йдеться не лише про те, що вона відмовилася від свого репортерського ремесла на користь збірки оповідань, адже вона дебютувала прозою багато років тому. «Вага шкіри» рухається інтригуючою, казково-реалістичною формою, наповненою актуальним і універсальним змістом: фізичне та психічне насильство над дітьми та жінками, депресія, суїцид, негетеронормативність. Тяжкість цих справ не полишає читача ні на мить.
Знайомі й невідомі обличчя
