«Цей кіт був намальований під час війни»: мистецтво в часи кризи

variable-name_auto_1400x800-MINIATURA.jpg, default, Variable Name (Валерія Карпан і Марина Мариниченко), робота з виставки «Цей кіт був намальований під час війни», 2026, Центр сучасного мистецтва «Уязд

#мистецтво

У варшавському Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» проходить виставка «Цей кіт був намальований під час війни». Назва проєкту народилася з розмови української художниці Каті Лібкінд та митця й активіста Стаса Туріни (який цього року став лауреатом Нагороди Малевича). У цьому вислові втілено головну ідею експозиції: війна поступово стає частиною самої повсякденності. Тому навіть коли художник просто малює кота, ця робота все одно неминуче говорить про війну.

Виставка виникла з досвіду повномасштабного російського вторгнення в Україну – найближчої для сучасної Європи війни як у часовому, так і географічному сенсі. Водночас проєкт виходить далеко за межі лише українського контексту, звертаючись також до пам’яті про Другу світову війну та майже витісненого досвіду війни в Боснії і Герцеговині.

Кураторки Анна Лазар та Лада Наконечна свідомо відмовилися від документальної хроніки чи репортажного переказу подій. В експозиції майже немає прямого зображення жорстокості. Натомість відеороботи, звукові та просторові інсталяції фіксують, як цей досвід непомітно вбудовується в щоденне життя.

Коли глядач стає експонатом

Picture display

standardowy (864px desktop)

Танель Рандер, робота з виставки «Цей кіт був намальований під час війни», 2026, Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», фото Іванни Берчак

Picture image

tannel-randel_auto_1400x800.jpg

Виставка відкривається інсталяцією словацької художниці Ілони Немет Grand Stands («Трибуни»). Це масивні металеві конструкції, які зазвичай монтують перед сценами чи на стадіонах, але тут вони повернуті одна навпроти одної. Жодної центральної події чи видовища всередині немає. Люди, які заходять у залу, самі стають об'єктами спостереження одне для одного. Цей прийом миттєво порушує звичну комфортну дистанцію, до якої звикли відвідувачі виставок: тут неможливо залишитися лише пасивним спостерігачем. Робота Немет чітко артикулює: культура ніколи не була і не є нейтральною чи просто розвагою, вона завжди глибоко політична.

Кришталева завіса і радянська естетика насильства

Picture display

standardowy (864px desktop)

Оксана Казьміна, робота з виставки «Цей кіт був намальований під час війни», 2026, Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», фото Іванни Берчак

Picture image

oksana-kazmina_auto_1400x800-copy.jpg

Саме ця думка проходить крізь усю виставку. Особливо виразно вона проявляється у роботі Лади Наконечної, присвяченій Маріупольському драматичному театру. В її основі – дослідження українського комітету ICOM, який документує викрадені росіянами музейні цінності. Серед цих речей виявили невелику кришталеву підвіску з люстри Маріупольського драмтеатру, знищеного російською авіабомбою навесні 2022 року. У державному музейному каталозі РФ цей об’єкт цинічно описаний як «елемент дизайну другої половини ХХ століття». Жодного слова про сотні людей, які загинули під завалами. Повне стирання воєнного злочину.

У відповідь Наконечна створює блискучу кришталеву завісу зі схожих радянських елементів, знайдених на барахолках і в інтернеті. Спершу інсталяція здається майже декоративною. Вона красиво мерехтить, нагадує щось домашнє й знайоме – кришталь із квартир пізнього соціалізму, естетику радянського «добробуту».

Але цей блиск оманливий. Робота Наконечної оголює суть радянської (і теперішньої російської) культури: вона десятиліттями виробляла привабливі, естетичні форми виключно для того, щоб замаскувати державне насильство, терор і депортації. Це блискуча завіса, крізь яку глядачеві доводиться пройти, щоб побачити реальність.

Тему викривленої пам’яті продовжує відеоробота Юлії Кривич. Вона бере радянські навчальні та пропагандистські кіноматеріали й пропускає їх через алгоритми штучного інтелекту. Архівні кадри починають розпадатися, обростати новими деталями й втрачати межу між документом і галюцинацією. Особливо важливим тут стає те, що самі ці матеріали ніколи не були нейтральними свідченнями реальності. Вони теж конструювали вигаданий світ – ідеологічну версію історії, створену для потреб держави. Штучний інтелект лише накладає на цю систему ще один рівень викривлення.

У певний момент стає майже неможливо зрозуміти, де закінчується архів і починається симуляція. Але саме в цьому Кривич бачить парадокс сучасного досвіду: сьогодні ми дедалі частіше довіряємо згенерованим або маніпульованим образам – так само, як колись довіряли радянській пропаганді.

Війна заходить у приватне життя

Picture display

standardowy (864px desktop)

Гонората Мартін, робота з виставки «Цей кіт був намальований під час війни», 2026, Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», фото Іванни Берчак

Picture image

honorata-martin_auto_1400x800_1_auto_1400x800.jpg

Замість прямого зображення насильства художники дедалі частіше говорять про його наслідки – страх, виснаження, порушене відчуття дому й безпеки. У роботі Олександри Кубяк звичний домашній інтер’єр раптово перестає бути місцем захисту. Її скульптура – це такий собі вивернутий навиворіт негатив затишного житла, де проступають дитячий страх і пережите насильство. Поруч стоїть перевернутий догори дриґом холодильник болгарського художника Івана Мудова – абсолютно точний образ тривожного безладу. Річ, яка в нормальному житті асоціюється з домом, спокоєм та ситістю, тут лежить безпорадна й зламана, автоматично створюючи відчуття внутрішнього неспокою.

У перформансі польської художниці Гонорати Мартін тіло буквально стає полем переживання. Невдовзі після народження дитини вона викопала яму в землі, лягла в неї, провела там ніч, дихаючи через трубку, перш ніж знову вийти на поверхню. Цей перформанс важко звести до одного значення. Він одночасно нагадує поховання та спробу нового народження. Війна в цьому контексті теж постає як досвід зміни – момент, після якого повернення до попереднього стану вже стає неможливим.

Поруч із перформансом Гонорати Мартін особливо сильно звучить робота української художниці Оксани Казьміної. Перебуваючи на резиденції в Сирак’юс, штат Нью-Йорк, вона намагалася знайти спосіб говорити про Маріуполь – близьке їй місто. Урешті її дія виявилася досить простою: Казьміна почала копати могилу на дитячому майданчику.

Художниця відмовляється від спекуляцій на темі болю. Натомість вона переносить дуже конкретне й буденне знання про війну – досвід поховання близьких біля власних будинків – у американське передмістя, де війна зазвичай існує лише як далекий медійний образ. І саме ця монотонність, механічність і майже побутовість робить перформанс Оксани по-справжньому моторошним.

Друге серце також можна пробити кулею

В іншій частині виставки показано роботу колективу Variable Name (Валерія Карпан і Марина Мариниченко) із Запоріжжя, створену разом із людьми, які пережили війну. На воркшопах їм запропонували виліпити з кераміки орган або частину тіла, якої їм бракує або яку вони хотіли б мати. На виставці з’являються серця, панцирі, додаткові органи, вигадані форми захисту. Але навіть ця терапевтична фантазія виявляється безсилою перед реальністю. Як влучно зауважує один із учасників у супровідному тексті до роботи: «друге серце так само легко пробити кулею, як і перше».

Але найбільш радикально виставка звучить у роботі Каті Лібкінд – української художниці, фраза якої дала назву всій експозиції. Для проєкту в «Замку Уяздовському» Лібкінд використала власну кров. Пів літра крові художниця самостійно зібрала й помістила в холодильник – відтворюючи ситуацію з київської майстерні, де через відключення електрики матеріал для попередньої роботи був втрачений.

Біля цього холодильника стає фізично не по собі. Це пов'язано не лише з неприємним запахом або присутністю справжньої крові, а й з питаннями, які вона порушує. Чи має мистецтво право експлуатувати людське тіло в умовах війни? Хто насправді володіє кров'ю в ситуації, коли держава, армія та система виживання постійно потребують її як ресурсу?

Коли Лібкінд звинувачують у «марнуванні» дефіцитної крові на мистецтво, вона відповідає: чи означає це, що кров, яку росія щодня випускає з українських тіл, не є змарнованою?

Після певного моменту вже не існує невинних образів

Виставка в Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» говорить не лише про Україну. Вона ставить ширше питання про сучасну європейську культуру, яка звикла уявляти себе середовищем гуманізму й безпеки, але зрештою знову опинилася поруч із великою війною. Ця експозиція не намагається остаточно роз'яснити це протиріччя. Натомість вона фіксує момент, коли навіть найзвичніші речі поступово втрачають свою невинність. З певного часу навіть малюнок кота неможливо сприймати поза контекстом війни.

Виставку «Цей кіт був намальований під час війни» можна відвідати до 13 вересня 2026 року в Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві.

Учасники та учасниці проєкту:

Катя Бучацька (Україна), Пеггі Бут (Німеччина), Маріо де Вега (Мексика), Войцех Фанґор (Польща), Ксенія Гнилицька (Україна), Аґнєшка Каліновська (Польща), Оксана Казьміна (Україна), Павло Хайло (Україна), Тарік Кісвансон (Франція/Палестина), Юлія Кривич (Польща/Україна), Александра Кубяк (Польща), Збігнєв Лібера і Дарек Фокс (Польща), Катя Лібкінд (Україна), Гонората Мартін (Польща), Іван Мудов (Болгарія), Лада Наконечна (Україна), Ілона Немет (Словаччина), Олаф Ніколаї (Німеччина), Маріола Пшиємська (Польща), Танель Рандер (Естонія), Моніка Сосновська (Польща), Іван Світличний (Україна), Мілош Тракілович (Боснія і Герцеговина/Нідерланди), Variable Name (Валерія Карпан і Марина Мариниченко) (Україна), Збіґнєв Варпеховський (Польща).

Мова Ukrainian