Томаш Шершень: Фотографія не відтворить знищеного, але може вберегти його існування

tomasz_szerszen_fot._filip_wolski.jpg, default, Томаш Шершень, фот. Філіп Вольський

У четверту річницю повномасштабної війни ми дедалі гостріше відчуваємо парадокс погляду: зображень більшає, а чутливість притуплюється. Де проходить межа між свідченням і звичкою дивитися – і що сьогодні означає емпатія?

Розмовляємо з Томашем Шершенем – есеїстом, фотографом і антропологом культури з Інституту мистецтва Польської академії наук, автором книжки «Бути гостем у катастрофі», присвяченої аналізу візуального виміру війни в Україні.

Чи є сенс дивитися на фотографії війни, якщо ми й так не маємо на неї впливу? Чи це не підглядання?

Пишучи про це, я насамперед хотів замислитися над тим, ким є ми – ті, хто перебуває у безпечному місці, як ми це сприймаємо. Чи ми глядачі? А може, у певному сенсі, свідки того, що відбувається? Як узагалі визначити нашу позицію? У який спосіб ці зображення нас залучають? Як саме ці зображення нас зачіпають? Чи вони справді якось на нас впливають, мобілізують до якоїсь дії, чи залишають байдужими?

Звісно, це універсальне питання – воно стосується всіх, хто дивиться і стикається з різноманітними трагедіями, війнами. Мене, однак, воно цікавило також у контексті польського суспільства: ким ми є, перебуваючи дуже близько, а водночас дуже далеко... До того ж, наша увага до цієї війни – хоч вона й стрімко послаблюється – досі залишається значно вищою, ніж на Заході, де зацікавлення тим, що відбувається в Україні, згасло.

Не лише польське суспільство, а, наприклад, і українці, що перебувають у Польщі, також ставлять собі це питання. Я, наприклад, відчуваю обов’язок – знати, що відбувається, але водночас маю відчуття повного безсилля й замислююся, чи мушу на це дивитися.

Безсилля – це слово, яке тут добре пасує. Я розумію безсилля, яке ти відчуваєш, і воно інакше, ніж, скажімо, моє безсилля. У тебе воно має конкретний характер. Ми радше стикаємося з усвідомленням відсутності впливу, відсутності дієвості – дивимося на фото страждань, але нічого (або майже нічого) не можемо з цим зробити. Цей механізм по-своєму пригнічує й ще більше віддаляє нас від зображень. На самому початку цієї війни, коли люди дуже цим переймалися, вони стежили за такими світлинами й за тим, що відбувається, але дуже швидко збагнули, що з цього споглядання нічого не випливає, що їхня дієвість мінімальна. Можна переказати донат якійсь організації, але насправді ця дієвість мінімальна, і це, на мою думку, спричинило таке відчуття, що ми й так не маємо на це впливу. Тож уже й не мусимо цим цікавитися.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі, 7 квітня 2022 року, фот. Alexander Ermochenko/Reuters/Forum

Picture image

_teatr_mariupol_zniszczenia_forumforum-0680985700.jpg

До того ж ці зображення втрачають свою силу, оскільки їх дуже багато й вони повторюються. З одного боку, це стосується цієї конкретної війни, але водночас є й загальною рисою сучасності: вона надзвичайно перенасичена зображеннями, перенасичена зокрема зображеннями чужого страждання.

Водночас конфлікти й трагедії, що постають перед нашими очима, починають «конкурувати» між собою за нашу увагу. У результаті один прикриває інший – це своєрідне «змагання страждань», і це дуже погано. Зрештою, це пов’язано з тим, як функціонують сучасні медіа: вони привертають нашу увагу на мить, емоційно нас залучають, а потім полишають. Це дуже перверсійний механізм.

У своїй книжці ти пишеш, що це найбільш візуальна війна в історії – її справді нам показали. Чи ти вважаєш, що це має якийсь вплив на саму війну, чи лише на те, як її сприймають?

Ми ніколи не стикалися з такою кількістю фотографій війни, руйнувань, людських трагедій. І ніколи ще ці зображення не були настільки демократичними. Раніше, скажімо, під час Другої світової війни висвітлення воєн зазвичай контролювали або армія, або репортери, преса, журналісти. А тут ми маємо величезну демократизацію процесів творення зображень і документування. Дуже багато свідчень роблять звичайні люди, самі солдати.

Ми також ніколи не мали справи із ситуацією, коли бачимо певні події «звідти» в режимі реального часу. Ця повна видимість має свої позитивні й негативні сторони: вона стає, наприклад, доказом злочинів, дозволяє ідентифікувати злочинців. А з іншого боку – допомагає виявити людей, які переховуються. До цього додається штучний інтелект і розмивання поняття істини – дедалі легше виготовляти «факти», і це також цікаве питання як для митців, так і для дослідників…

Я також пам’ятаю той імпульс на початку – знімати все, щоб показати, хто є хто і що відбувається насправді, адже були різні наративи, є різні наративи. Лунали голоси, ніби ті світлини, наприклад з Бучі, були інсценізацією. Тож ці фотографії були боротьбою за істину.

З одного боку, зображення може відкривати правду – Буча тут є влучним прикладом. З іншого ж, ми вже зовсім не довіряємо зображенням, бо довкола надто багато дезінформації. Колись фотографія була доказом, тепер уже ні. Та попри те, що зображення втратили свій авторитет, адже їх надто легко підробити, ми все одно й далі хочемо на них дивитися.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Національний літературно-меморіальний музей Сковороди після російських обстрілів, фот. ДСНС України

Picture image

narodowe_muzeum_literacko_skoworody_po_zniszczeniach.jpg

У своїй книжці ти пишеш, що хоч би яку світлину ми робили, величезний простір завжди залишається поза нею, адже ми щоразу вибираємо, що показати. Тож навіть якщо фото автентичне, воно все одно певним чином «поставлене» – те, що на ньому, це був чийсь вибір.

Питання кадрування завжди є питанням у певному сенсі політичним: завжди можна запитати, чому ми показуємо саме це, а не щось інше…

Як у такій непевній реальності зберегти довіру до зображень, як зорієнтуватися, які з них варті уваги? Адже перестати дивитися ми не можемо.

Треба усвідомлювати, що кожне зображення – це якийсь вибір, якесь рішення, що в ньому закладена можливість маніпуляції. А з іншого боку, дуже багато зображень сьогодні з’являється випадково – власне, важко сказати, хто є автором і яким був його намір.

Тому журналістика починає рухатися в бік ретельної перевірки джерел і висвітлення етичного контексту, в якому фотографія з’явилася. Адже може бути, наприклад, так, що світлина, яку зробили кати, стає доказом: вона придатна, але намір під час її створення був поганий. Отже, світ зображень надзвичайно складний.

Чи ми зобов’язані дивитися на війну, вдивлятися в неї? Чи достатньо того, що ми прочитаємо, що, скажімо, цього дня сталося те й те?

Тут ми торкаємося питань, які завжди є індивідуальними – як-от рівень емпатії. Я б сказав, що ми зобов’язані, але водночас мені здається, що, мабуть, кожен мусить сам собі відповісти на це запитання. Цього не можна регламентувати.

Колись, коли ще не було телебачення, страта засудженого на головній площі збирала натовпи. Трагедія привертала величезну увагу. Побоююся, щоб споглядання чужого болю на якомусь рівні не стало нашою розвагою.

Безперечно, така загроза існує. Зрештою, така логіка сучасних медіа: інформацію подають так, ніби це частина розважального спектаклю.

Томаш Шершень, «Бути гостем у катастрофі», фот. Wydawnictwo Czarne

Медіа хочуть, щоб їх дивилися, щоб заходили на їхні сайти і щоб вмикали їхні програми, отже, вони показують те, що ми хочемо бачити. І з того, що вони показують, виходить, що найбільше ми хочемо бачити чуже страждання...

Ми поступово стаємо нечутливими до цього страждання – на початку війни ці зображення діяли значно сильніше. Наприклад, я дуже добре пам’ятаю ті фото з початку повномасштабного вторгення, я здатен їх відтворити. Це дуже конкретні світлини з конкретних моментів, але згодом, із плином часу, усе це починає зливатися, і виникає свого роду візуальна магма. До того ж ці зображення починають уподібнюватися одне до одного, починають впливати на нас вже на зовсім іншому рівні…

Де ж тоді проходить межа: як дивитися, але не забагато, вдивлятися, але не надто довго, щоб це не ставало звичним?

Я не знаю відповіді – у своїй книжці я радше ставлю запитання й намагаюся створити якомога ширший інтерпретаційний контекст. Також я хотів звернути увагу на той факт, що ми в Польщі історично звикли радше до ролі жертви, нам подобалося представляти себе як суспільство, яке страждає. Аж раптом ми зіткнулися із ситуацією, коли це ми дивимося на фотографії вашого страждання. Ми близько, а водночас далеко, і цей пізнавальний парадокс мене дуже зацікавив.

Твоя книжка називається «Бути гостем у катастрофі». Ти міняєш ролі місцями: українці приїхали сюди і є гостями, а ти кажеш, що це поляки – гості та глядачі.

Так. Мене інтригувало питання, чи ми як суспільство є гостями у вашій катастрофі, чи лише глядачами. Є таке поняття «зівака» («gap»), яке має негативне забарвлення і яке ввійшло до словника мови про Голокост – тут воно є доречним. Мені здається, що на початку війни ми були більше гостями, а тепер, на жаль, дедалі більше стаємо зіваками. Люди втрачають зацікавлення, не хочуть більше дивитися. З іншого боку, це також, на жаль, дуже по-людськи, що ми звикаємо до зображень чужого страждання, і постає питання, що ми можемо із цим зробити…

У книжці ти пишеш про страждання тварин і знищення природи – як на мене, це дуже важливо, бо антропоцентризм нашого часу жахає.

Мені здається, що це перша війна, в контексті якої ми взагалі почали думати про страждання природи. Раніше в історії так не було: люди не звертали уваги на це питання. А зараз інакше: ми також усвідомлюємо, як усе це між собою переплетено. Знищення ландшафту також призводить до кліматичної катастрофи – війна прискорює ці негативні процеси.

Але є й мотиви, що дають надію. Розкажи про них.

Аналізуючи, як цю війну показують митці, як вони до неї ставляться, я хотів звернути увагу на надзвичайну силу мистецтва. Йдеться не про його дієвість: радше про вміння помічати певні явища, проблеми чи загрози – часто раніше, ніж їх помічають і проблематизують науковці чи журналісти. Я хотів показати, що відбувається з мистецтвом у ситуації розпаду, катастрофи, як воно реагує, як перетворює травму та складний досвід на візії майбутнього. Зрештою, часто буває так, що ситуація війни, конфлікту, кризи викликає дуже потужну мистецьку реакцію... Надзвичайною є ця потреба творити попри і всупереч усьому.

У Польщі після Другої світової війни було багато чудових митців, як-от Анджей Врублєвський чи Аліна Шапочніков, які з великою енергією та в незвичайний спосіб переосмислювали воєнний досвід – цей імпульс тривав ще багато років після закінчення війни. Мені здається, що в Україні у сфері мистецтва протягом наступних десятиліть триватиме подібний процес.

Ти говориш про силу мистецтва, а я, навпаки, відчуваю, що все таке безсиле, це така сила без сили. Ці бомбардування, які постійно відбуваються на очах усього світу…

Багато митців відчули, що їх ніби викликали до відповіді – що вони також повинні долучитися так, як уміють. Попри те, що часто вони усвідомлюють: їхня дієвість є ілюзорною. Мистецтво, навіть якщо воно безсиле, має в собі силу реагувати – у ньому є просто-таки глибинна потреба знайти відповідь на розпад і страждання світу.

Це апорія: з одного боку, кількість зображень є настільки великою, що з цього робиться магма, ми бачимо дедалі менше. З іншого – перестати дивитися ми не можемо. Отже, в цьому спогляданні потрібно віднайти те, що рятує. Що це, на твою думку?

Те, що бодай у голові чи на плівці рятуються якісь елементи світу, який руйнується, світу, який перестає існувати. Його зберігає той, хто пам’ятає: це зберігається у погляді чи на зображенні. Ці краєвиди міст, спогади про людей, ландшафти... Зрозуміло, що це не поверне втраченого, але все ж це тривання в пам’яті має для нас цінність, це своєрідна постійно жива присутність. За п’ятдесят років ці фотографії будуть лиш історичним документом, який показуватиме, що була така війна, скільки людей загинуло, хто її розв’язав... Ми вже не дивитимемося на це емоційно. Але поглянь, яку це має для нас цінність. Тоді ми усвідомлюємо, що цей світ страшенно крихкий, що він може зникнути будь-якої миті, що стільки речей зникає. Отже, ми тим більше повинні якось намагатися це зберегти, врятувати.

Мова Ukrainian