Тіло памʼятає: перформативний досвід війни
Перформанси, реалізовані українськими та польськими митцями, осмислюють війну як колективну травму тут-і-тепер, де тіло стає транслятором болю, співпереживання та надії. Перформативне мистецтво в умовах збройного конфлікту набуває особливого значення: воно перетворюється на простір свідчення, у якому художня форма та болюча реальність нерозривно зливаються.
Цей напрям має широкий арсенал засобів для вираження того, що тексти чи образи не можуть репрезентувати. Голос є одним із тих перформативних інструментів, який діє як аудіальний, часто емоційний засіб конкретизації воєнного досвіду. Його потенціал чудово використав український художній колектив «Відкрита група» (Юрій Білей, Павло Ковач, Антон Варга) в інсталяції «Повторіть за мною ІІ» («Repeat after Me II», 2022– 2024). Цей проєкт представляв Польщу на 60-й Венеційській бієнале 2024 року в Польському павільйоні та викликав чималий резонанс серед аудиторії. Варто зазначити, що вибір саме цього колективу для репрезентації Польщі є символічним: він підкреслює глибокий звʼязок між польським і українським суспільствами після початку повномасштабного вторгнення. Передумовою до появи цього перформансу також була брошура «У разі надзвичайної ситуації чи війни», яку Центр стратегічної інформації з питань безпеки та захисту України почав розповсюджувати за кілька тижнів до російського вторгнення. У цьому посібнику були практичні інструкції щодо поведінки під час застосування того чи інкого виду зброї. Прикметно, що багато українців не достатньо серйозно сприймали поради із власного захисту, але саме досвід біженців і жертв війни свідчать, що розпізнавання звуків може врятувати життя.
Суть інсталяції полягала в тому, що на великому екрані відтворювали записи відео з українцями, які пережили досвід війни й просили відвідувачів імітувати звуки війни: падіння бомби з літака Ту-95, граду M-21, кулеметного вогню. «Повторюйте за мною», – говорять люди з екрану, майстерно імітуючи падіння бомби чи вибух. Між цим на чорному екрані демонструють опис зброї, якою вбивають людей. Інсталяція була облаштована у форматі японського караоке-бару: фільми проєктували на протилежні стіни, перед екранами були мікрофони, а між ними – футуристичний військовий «караоке-майданчик». Митці «Відкритої групи» навмисно обрали формат караоке, але тут виконують не популярні гіти, а сторонні, тривожні й небезпечні звуки. «Повторюйте за мною», – знову твердять особи на екранах, доводячи досвід війни до рівня колективної терапії і емпатії. Повторюючи іноземні вигуки в павільйоні Венеційського бієнале, глядачі опановують мову або саундтрек війни, стаючи трохи ближчими на рівні тіла до того, що вони бачили в стрічці новин. Або не бачили зовсім. Так глядачі за допомогою звукової імітації могли відчути, що пережили й переживають українці, розділити їхній травматичний досвід. Зрештою, звуки війни залишаються з українцями навіть у комфортних і безпечних західних містах, підкреслюючи довготривалий – якщо не пожиттєвий – психологічний відбиток війни.
Перформативні практики київського фрік-кабаре Dakh Daughters (Наталія Галаневич, Руслана Хазіпова, Соломія Мельник, Анна Нікітіна, Наталія Зозуль та акторка Тетяна Троїцька) були відомі ще до війни, проте повномасштабне вторгнення суттєво актуалізувало їхню творчість. На початку війни Dakh Daughters, як і багато українських митців і виконавців, залишили рідну країну, але не припинили говорити про неї. Вони вперше представили спектакль-перформанс «Macabre Dance» у французькому місті Ле-Ман, а вже згодом вирушили в турне Європою, зокрема й Польщею. Так, у червні 2023 року гурт виступив у Кракові (Klub Kwadrat) та Варшаві (NIEBO) з програмою «Ukraine Fire» – перформансом-свідченням про злочини російських військ. У цьому перформансі органічно поєднуються тексти Вільяма Шекспіра та українських авторів, підсилені музичним супроводом контрабасу, віолончелі, акордеону та ударних. Також на сцені були відеопроєкції, що створювали ефект присутності війни – болючий та часто незручний для аудиторії. Вони розповідали про гуманітарну катастрофу, бомбардування, смерть мирних жителів Бучі, Маріуполя, Харкова, Чернігова.
Під час перформансу на майданчику відбувається інсценування жахіть, де тіло, голоси, атрибутика вводять аудиторію у своєрідний психоемоційний транс. Так, пронизливе завивання сирен та імітовані маленькі багатоповерхівки, які потім перетворюються на валізи (яка сильна метафора!), створюють ефект розпачу й безвиході, з яким стикаються українці щодня. Уся інтенсивність акторської гри, музичного супроводу, візуального оформлення ламає межі між різними видами мистецтва так само, як ламає межі між людськими реальностями. Цей перформанс майже як ритуал, що вводить глядачів у транс, змушуючи зануритися в безодню війни і згодом повернутися. Ця суміш смерті й театральності, реквієму й кабаре нагадує традицію польського і центральноєвропейського «театру смерті» (від Кантора до Лєшека Мочульського), де трагічне не очищується від потворного, а ущільнюється ним. Театр Кантора теж будувався на уламках памʼяті, тіла, предмета й так само вимагав від глядача безпосередньої зустрічі з важким екзистенційним досвідом.
Тетральний відбиток має також перформанс «Аляска» (2025), що надає голос молодим мешканцям Маріуполю, насильно позбавлених дому. Робота Євангелоса Космідіса дебютувала у Гданську, де об’єднала акторів Маріупольського театру ляльок та місцевих жителів. Актори не грають ролі, а відтворюють власний життєвий досвід біженців, які пережили насилля, знущання та жорстокість. Документальний характер цього перформансу, де межа між особистою біографією та сценічним образом стирається, надає йому особливої етичної ваги. З одного боку, це потужний мистецький коментар щодо ідентичності підлітків, які шукають себе поза своїм містом і своєю країною. З іншого боку, це діалог з європейськими юнаками та юнками, які також стикаються із насиллям у школах і домівках. Назва «Аляска» також символічна: це місце, що існує у свідомості як простір свободи та нового початку. Майже казкова земля, до якої прагнуть люди, які втратили свій дім.
Із польського боку також є достатньо помітних перформансів, що звертаються до травматичного досвіду війни. Наприклад, робота польського хореографа Мацея Кузьмінського «Щохвилинна Батьківщина» (2022), учасниками якої є українські танцюристи-біженці зі Львова та Дніпра разом із польськими виконавцями. Український бік представляли Дарія Коваль, Анна Мілославська, Віталія Васьків, Анастасія Іванова. Премʼєра відбулася в серпні 2022 року в клубі «Жак» у Гданську, а потім у Лодзі. Також перформанс був особливо успішним у Німеччині, де мешкає чимало українських біженців. Назва – «Щохвилинна Батьківщина» – достатньо символічна: це постійні думки, що крутяться в головах людей за кордоном. Щомиті вони думають про країну, де залишились їхні родичі, друзі, тварини й речі. Це принципово гостросоціальний проєкт, покликаний через мову тіла й танцю ще раз осмислити трагедію війни для України. Завдяки імпровізаційним, майже неконтрольованим рухам тіла танцюристи намагаються передати те, про що важко говорити: біль втрати, тугу за домом, скорботу за померлими. Водночас танець, як нерідко буває у перформансі, стає методом вивільнення екзистенційного досвіду й проживання катарсису. До цього також долучені глядачі, які на відстані простягнутої руки могли побачити й відчути танцюристів. Така просторова близькість між виконавцями та аудиторією перетворює перегляд на акт співпереживання.
Окрім умовно академічних перформансів, важливо згадати й ті, які організували звичайні люди без жодної музейної чи кураторської підтримки. Виходячи на вулиці великих польських міст, українці разом із поляками намагались у спільній взаємодії привернути світову увагу до немислимих наслідків російсько-української війни. Один із перших достатньо помітних перформансів відбувся 25 березня 2022 року, коли тисячі людей зібралися перед драматичним театром. Частина з них лягала на землю, імітуючи тіла вбитих. Так намагалися привернути увагу до вбитих росіянами українців, які лежали непохованими на вулицях Бучі, Маріуполя та інших міст. Тижнем раніше на цьому ж місці перед театром був напис російською «Дети», що відсилав до бомбардування російськими військами Маріупольського театру, у якому переховувалися діти. Пізніше цей напис відтворювали перед різними театрами в інших європейських містах, вшановуючи таким чином загиблих і привертаючи увагу до безпрецедентного акту геноциду. Вуличні перформанси такого типу нагадують, що мистецтво спротиву не потребує інституційної легітимації, адже є потребою людей бути почутими й побаченими.
Розглянуті роботи українських і польських митців обʼєднує спільна тенденція – подолати анестезію байдужості, яку продукує медіапростір, і повернути людину в контекст (не лишати героїв і загиблих цивільних безіменними). Тіло – у своїй фізичній присутності, рухах, голосі, диханні – виявляється єдиним засобом, здатним передати те, що цифровий образ знеособлює і спрощує. Тіло є живим свідченням травми, своєрідним архіватором памʼяті про живих і померлих. Не менш важливий і транснаціональний вимір цих практик: польсько-українська мистецька співпраця в умовах війни стала простором не лише солідарності, а й взаємного пізнання двох народів, що пережили окупацію, насилля і боротьбу за незалежність. Перформанс не дає забути – і саме в цьому його найважливіша функція в часи війни.