Ідея повернутися на батьківщину виникла у Красінського приблизно за три роки до його сімдесятиріччя. Реалізувати цей задум узявся Стефан Шидловський, який тоді обіймав посаду віцедиректора Центру сучасного мистецтва у Варшаві, а відомий фотограф Тадеуш Рольке вирушив на Волинь заздалегідь, щоб вивчити місцевий контекст. Спершу планували розгорнути експозицію в головному корпусі Луцького художнього музею, але Рольке вирішив, що концептуальні роботи майстра найкраще сприйматимуться у стінах середньовічного замку Любарта.
Подорож із Варшави на початку березня 1995 року нагадувала мистецький перформанс. Орендований у бюро «Калинка» старий туристичний автобус їхав до Луцька майже без вільного місця. У багажне відділення завантажили три величезні пакунки з роботами – легкими прямокутниками з тонкої білої алюмінієвої бляхи. Разом із художником у дорогу вирушили найближчі люди: донька Пауліна, колишня дружина Анка Пташковська (яка заради цього прилетіла з Парижа), мистецтвознавиця Яніна Ладновська з Лодзі, Стефан Шидловський, Юр Ванькович (шкільний товариш Едварда), Тадеуш Рольке, кілька друзів та сам Красінський.
Луцьк зустрів митця разючим контрастом. Він майже не впізнав міста свого дитинства. Річку, яку він пам’ятав, давно засипали й заасфальтували, проклавши на її місці нову вулицю, а ландшафт змінився радянськими багатоповерхівками. Художник зізнавався, що довгі роки перебував у стані своєрідної амнезії, ледве пам’ятав Луцьк і відчував себе так, ніби все навколо зачароване і його потрібно заново «вичарувати із забуття».
Вернісаж відбувся 3 березня 1995 року – саме в день 70-річчя Красінського. Коли публіка зайшла до зали музею під замковими мурами, її зустріла майже порожня експозиція. У перших кімнатах висіли лише три білі металеві конструкції, підвішені на тонких дротах, які під власною вагою прогиналися й осідали вниз.
Усе поєднувала фірмова синя ізоляційна стрічка шириною 19 міліметрів. Художник власноруч прибивав її дрібними цвяшками до білих стін: лінія тяглася через віконні рами, перетинала двері з обох боків, щоб її було видно при відкриванні, раптово обривалася й огортала стару музейну шафу.
Поруч у залі виставили величезні фотографії-ілюзії, що відтворювали меблі з варшавської майстерні Стажевського. Навпроти входу поставили велику раму зі збільшеним передвоєнним фото маленького Едварда з його старшим братом, а в сусідній залі на стіну спиралася копія його шкільного свідоцтва за п’ятий клас, де навпроти графи «малювання» стояла скромна оцінка «достатньо».
Попри слабкий стан здоров’я, на вернісажі Красінський випромінював неймовірну енергію: жартував, обіймав гостей і весь час перебував у центрі уваги. Української мови він майже не пам’ятав, але намагався наспівувати уривки дитячої пісні, кумедно змішуючи польські та українські слова.
Офіційна частина швидко перейшла у застілля, де разом сиділи польські інтелектуали, волинські митці, музейники й місцеві чиновники. Саме тоді Красінському вручили звання почесного громадянина Луцька. Зворушений таким прийомом, художник вирішив подарувати всю привезену експозицію луцькому музею. Так синя лінія авангарду залишилася в місті, де народився її автор.
Що залишилося після виставки