Дуже поширеною є розповідь про чоловіка-стриґоня, який після смерті приходив до свого господарства і відвідував дружину. Однак це не є темою романтичної балади, а справжні польські селянські реалії, про які згадує Францішек Ґавелек у 1910 році. Отож, стриґонь Ґжегож Ґ. зі села Сьолкова ходив до своєї дружини упродовж трьох місяців, прибирав все у хаті, рубав дрова, носив воду і навіть мав з нею сімох дітей». Хоча зачаття сімох дітей упродовж трьох місяців може видаватися неймовірним навіть для живого трупа, однак про потомство стриґонів пишуть майже всі дослідники. На думку Кольберга, «дитина від померлого стриґоня буває мізерна, худа, з блідою шкірою, ховається до певного часу і зазвичай, не досягнувши дорослого віку, помирає», хоча померлий батько належним чином дбає про господарство, бо «плоти городить, у стодолі молотить, січку ріже». Зазвичай стриґоні дуже ревнують своїх вдів; Цішевський пише про чоловіка, який «після смерті ходив до своєї дружини, січки їй нарізав для худоби, дров нарубав, подвір’я прибрав, але не дозволяв нікому про це розповідати, бо в іншому разі прикатрупив би її». У записах Кольберга з Келецького воєводства знаходимо доволі страшну повідку про парубка, який оженився з вдовою. Однак новоженець не мав щастя, бо
по ночах не раз мусив утікати ледь живий.
На четвереньках лазило, а ціле наге було,
перешкоджало і янчало, товклося і ліжком совало
поки з хати не виліз.
Коли лежав терпляче, мав під пахвою свячене…
то його вдова штурхає і кричить:
«йди звідси, штурпаку, хоч до хліва, небіжчик тебе не стерпить».
Цього ревнивого небіжчика врешті вдалося прогнати завдяки порадам мандрівного жебрака (з яких виникає, що насправді це міг бути цілком живий коханець самотньої жінки). Інший спосіб, як впоратися з чоловіком-стриґонем описала Стефанія Улановська в етнографічному циклі «З гірського затишшя» (1886), що публікувався у журналі «Czas». Історія розпочинається досить типово: померлий чоловік приходить ночами і працює на господарстві. Подружжя легковажно ставиться до своїх посмертних взаємин, жінка «навіть не приховувала, що впродовж цього часу двох дітей з ним мала, ті діти чудово виховалися, сьогодні старший хлопець пасе корів, а дівчинка – гусей», однак врешті-решт їй надоїли стосунки з небіжчиком і щоб його спекатися, жінка вдарила його у найчутливіше місце мертвого серця:
тоді увечері, в той час, коли стриґонь зазвичай приходив, жінка розпустила собі волосся, бо у гуралів одружені жінки не відрізають собі коси, як у краківському, і почала розчісуватися. Щойно тамтой входить і питається, що вона такого робить? А вона й каже, що хоче зачесатися звечора, бо завтра вранці йде до шлюбу з таким і таким парубком. Стриґонь рявкнув жахливим голосом, що аж шиби у вікнах задзвеніли, роззлючений вибіг з хати і потім вже більше й не появлявся.