За припущенням Пилипчука рядження було основною рисою як серйозної, так особливо сміхової частин творчости скоморохів-лицедіїв. Основними їхніми жанрами мали бути пародії та фарси. Творчість скоморохів мала бути дуже популярною, позаяк носила демократичний характер, пов'язаний з народною культурою. Нерідко в гострій, сатиричній формі скоморохи висміювали не тільки загальнолюдські вади, а й конкретну церковну і світську знать. «Як плясці, або гудці або хто інший закличе на ігрище, або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать радуючися», – писали похмурі проповідники. Вони докоряли народові і ригористично радили: «Як іграють русалії, або п'яниці кличуть, або яке зборище ідольських ігор — ти вдома перебудь (Теодосій Печерський).
Водночас, офіційна культура, зокрема церковні структури переслідували скоморохів (нападки на такі вистави і на народні обряди, де неодмінно діяли скоморохи, є в фанатичного письменника-проповідника XVI віку Івана Вишенського). Церковники вбачали у забавах скоморохів прояви поганства і суворо забороняли їхні «бісовські» співи, музику, ігри, атрибути творчості, зокрема музичні інструменти. Особливо непокоїв кліриків непристойний одяг і маски — перші заборони щодо «москолудства» зустрічаються вже від ХІ століття. Не менш обурювала критиків поведінка глумців.
Власне, факт переслідувань скоморохів-гудців-ігрців-глумців наштовхує на ще одну гіпотезу походження скомороства. На думку деяких вчених, скоморохи еволюціонували від язичницьких жерців (волхвів) у сільській місцевості Русі. Вочевидь, скомороство мало стати формою втечі і порівняно вільного висміювання панівних звичаїв, зокрема й християнської церкви. Скоморохи були невід'ємними учасниками народних язичницьких обрядів, що їх так вперто намагалася викорінити церква. До того ж скоморохи виконували пісні й танці двозначного змісту (іноді глузливого і блюзнірчого), зазвичай використували маски і травесті. Практикували обрядові бешкети («антиповедінку»). Звичайно, такий тролінґ нервував поборників офіційної моралі і святобливців. І чи легалізовані «збитки» (бешкети, фіґлі) парубків у грудневу ніч проти святого Андрія не є відгомоном такої постави?
Деякі уявлення про скоморошу творчість мають записи, щоправда дуже пізні, оповідача з музиканта з Московії XVIII століття Кірші Данилова (щоправда, можливо, українського походження), котрий уклав першу збірку билин та інших творів народної поезії.
Через такі переслідування й заборони репертуар скомороших дійств у цілісному вигляді не зберігся. Ймовірно, деякі родинні та інші обряди, такі як весілля (з перевдяганням), могли зберегти окремі глумства цих лицедіїв. Зі скомороших джерел, вірогідно, беруть початки окремі теми або й фрагменти календарних, обрядових, гумористичних пісень, усної прози (казки, приповідки, нісенітниці, побрехеньки, анекдоти), ігрові сценки в обрядах «Кози» й «Маланки». На Поліссі аж до ХХ століття «скоморохами» називали сільських музик.
Скоморохи були водночас і мандрівними акторами-жонґлерами, і придворними штукарями, які розважали княжий (можливо й боярський) двір. Та композитор Василь Барвінський вважав скоморохів насамперед верствою професійних музикантів — мандрівних музик, співаків, танцюристів та авторів здебільшого жартівливих та сатиричних пісень у народному дусі. Мабуть без них не було б пізніших професійних груп — кобзарів, лірників, співців, гудочників, оповідачів.
Зовнішніми ознаками скоморохів були: укорочені поли одягу, або навпаки дуже вільний одяг з надто подовженими рукавами (мабуть місцева особливість), загострений ковпак, що символізував ослячі вуха і мабуть, як на заході Европи, поєднання непристойних кольорів: жовтого, зеленого, почасти червоного.
Музиканти та скоморохи. Фреска Софійського собору у Києві. Копія В. Прохорова. Початок 1870-х років, фот. суспільне надбання.
Часто ілюстрацією скоморохів вважають фреску ХІ століття в соборі св. Софії Київської. Однак, на ній зображені професійні музиканти-інструменталісти. Натомість скоморохи були універсальними артистами — акторами, музикантами, співаками, танцюристами. На фресці, названій «Скоморохи», вочевидь помилково, зображені придворні музиканти, які грають на інструментах, що не є народними (раніше перешкодою для відчитання зображень був розпис ХІХ століття, від якого відчистили первісну фреску). Як описує історикиня культури Ірма Тоцька, на фресці зображено 13 фігур. Дві праворуч — акробати з жердиною, що демонструють щось на кшталт циркової вистави. Решта 11 постатей — учасники великого музичного ансамблю. В лівій частині композиції — переносний пневматичний орган (типова візантійська шафа з органними трубами). Праворуч — органіст-виконавець, ліворуч — два помічники, які стоять на т. зв. «крокуючих міхах» і качають повітря в органні труби. Далі, за описом дослідниці:
У верхньому ряду ліворуч — музикант, що грає на поперечній флейті, в центрі — музикант з металевими тарілками, праворуч — двоє музик з довгими сурмами. Нижче сурмачів — музикант, що грає на лютні. У нижньому ряду поруч з органістом зображені: музикант, що грає на музичних дзвонах (з нього художник XIX ст. зробив «Танцюриста з хусточкою»), музикант, що грав на маленьких парних барабанчиках (з нього зроблено «Танцюриста навприсядки») і праворуч — музикант, що грає на великій щипковій лірі, яка стоїть на підлозі між його ногами. Всі згадані музиканти грали, сидячи на лавах, танцюристів на фресці не було.
Дослідниця дійшла висновку, що за різноманітністю і кількістю інструментів на фресці зображено один з найбільших ансамблів Середньовіччя.
Не менш цікава фреска з умовною назвою «Ґотські ігри». Ґотами при візантійському дворі називали мімів, вбраних у звірині маски.
Отже, скоморохи були мандрівними артистами — акторами і музикантами, частиною европейської середньовічної народної культури. З'явилися не пізніше ХІ століття, ймовірно через візантійські наслідування, але скоро набули самобутнього характеру. Швидко вони звільнилися з-під церковного впливу, позаяк східна християнська церква їх постійно переслідувала. Придворні скоморохи, із занепадом княжої влади і її підтримки, також занепали. На їхнє місце з часом прийшли нові надвірні співці і блазні. Натомість найдовше протривало скомороство народне, до XVІ–XVIІ століть, головно в західній частині нинішньої України. З часом скоморохи поступилися новим мандрівним співцям і професійному театрові часів Ренесансу і особливо епохи Бароко. Чому скоморохи довше протривали на північно-східних околицях колишньої Руси, в Московії? Того ж, чому там збереглися й давні літописи й билини. Україна, в інших умовах витворювала нові форми народної сміхової культури і нові альтернативні соціокультурні течії. Натомість, замкнута Московія законсервувала і марґіналізувала давніші зразки. В українців були свої ваґанти — мандровані дяки, пиворізи, а також кобзарі, лірники та інші «старці», а в московитів — усе ті ж скоморохи.
Скоморохи-глумці та ігрці, як носії синкретичної культури, передали свої традиції народній сміховій культурі, де є елементи пародії, насмішки, нестлумлюваного фіґлярства. Чи не тому в українців так багато жартівливих пісень, жартів, анекдотів, а до найбільш шанованих і популярних авторів належать Котляревський, Руданський, Юрко Позаяк і Лесь Подерв'янський?
