Що робити зі сценарієм, який упав на підлогу? Театральні забобони

czeslaw-jaroszynski-w-roli-Makbeta-poznan-1975-fot-Miroslaw-Stankiewicz-forum-0428461108-Miniatura.jpg, default, Чеслав Ярошинський у ролі Макбета, Познань, 1975, фот. Мирослав Станкевич / Forum

#театр

Чого акторам і акторкам не варто говорити чи робити перед виставою? Які предмети є проклятими й чому під час репетицій «Макбета» не можна вголос вимовляти назву саме цієї п’єси Шекспіра? Переконайтеся самі.

У вересні 1958 року на сторінках журналу «Teatr» Ервін Аксер – визнаний режисер, а на той час (1956–1981) також генеральний і художній директор варшавського Сучасного театру (Teatr Współczesny) – опублікував «Лист зі сцени». Це було коротке, задиркувате, іронічне есе, у якому автор переконував, що єдиної правди не існує, а поважні інтелектуали, які мають різні погляди на певні теми, не мусять вести між собою боротьбу не на життя, а на смерть за правду, всю правду й нічого, крім правди.

Тому Аксер, усупереч усьому й «в ім’я громадянських свобод і свободи слова» рішуче вимагав, зокрема, права: «притоптувати примірник, що впав на землю, хреститися перед виходом на сцену, влаштовувати скандал на генеральній репетиції заради успіху прем’єри, за потреби спльовувати, щоб відвернути нещастя (по три рази, рахуючи від десяти у зворотному порядку)». А також запровадити заборону: «їсти насіння у будівлі театру, виносити на сцену одну чи більше трун, балакати про успіх до прем’єри».

Свій текст Аксер завершив блискучим підсумком: якщо вже чимало «доброзичливих» колег і коментаторів зводять його успіхи до сліпого випадку та безсоромного, несправедливого везіння, то краще дмухати й на холодне:

[С]твердити мушу з усією серйозністю, ба! з усією наполегливістю, що коли вже можна говорити про щастя (тьху! тьху! тьху!), то в жодному разі не можна говорити про щастя «сліпе» й «несправедливе» (чи взагалі щастя може бути «сліпим»?), а лише про щастя справедливе й заплановане. Саме так: заплановане. Бо тільки так слід називати дотримання кількох ретельно, адже емпірично перевірених приписів і заборон, якими невігласи нехтують або називають забобонами.

І хоча Аксер у такий дотепний спосіб розправився з голосами, що намагалися применшити його заслуги, немає сумніву, що театральне середовище залишається забобонним. Особливо з огляду на те, що театр – це медіум, у якому щовечора може статися щось несподіване – навіть під час найточніше спланованої чи багаторазово зіграної вистави.

Часто неможливо раціонально пояснити, чому одного дня вистава проходить чудово, публіка жваво реагує на те, що відбувається на сцені, а потім винагороджує творців і творчинь оваціями стоячи, тоді як під час наступного показу тієї самої вистави все виходить значно гірше, нічого не клеїться, а від глядацької зали віє холодом.

Тож краще – про всяк випадок – дотримуватися рекомендацій. Або, інакше кажучи, багаторічних традицій, які передаються з покоління в покоління.

Насіння, свист і труни

Театр «Комедія», 1970-ті роки, фот. Єжи Воропінський / Forum

Чому ж примірник сценарію, який випав з рук актора чи акторки під час репетиції й упав на підлогу, треба тричі притоптати черевиком? Бо якщо цього не зробити, є ризик, що ця людина завалить роль. Інакше кажучи: погано зіграє, не здобуде нагород на фестивалях, визнання критиків і оплесків публіки.

Акторка Аґнєшка Балаґа-Оконська так розповідала про цей звичай Катажині Нєдурни:

Звичка притоптувати вже міцно ввійшла мені в кров, і тепер я рефлекторно притоптую буквально все. Якось у податковій я залишила відбиток добротного зимового чобітка на якомусь бланку, турбуючись про успіх пані, яка його впустила. Вона подивилася на мене як на божевільну, а я з вибачливою посмішкою віддала їй потоптані документи й чимдуж чкурнула з установи.

Також рекомендують не свистіти, бо того, хто спершу весело насвистує, згодом під час вистави – вже не так весело – може освистати публіка. Хоча раніше ця заборона була пов’язана з ризиком порушити перебіг вистави, за якою стежила технічна команда, до складу якої нерідко входили моряки, – а ті спілкувалися між собою саме за допомогою звукових сигналів.

Ще один популярний забобон каже, що на сцені не повинна з’являтися труна, бо інакше в недалекому майбутньому хтось із трупи помре. Саме тому режисер Збіґнєв Хшановський у своїй постановці «Мазепи» у вальбжиському театрі 1984 року замість труни використав ноші. «Коли я працював у Ґдині, – розповідав колись Ізабелі Шиманській актор Павел Подґурський, – після прем’єри вистави, у якій частиною сценографії була труна, протягом двох днів померли чотири людини».

Перед виставою акторам і акторкам також не варто їсти… насіння. Ідеться, однак, не лише про ризик пошкодити зуб чи вдавитися, а й про те, щоб не накликати на весь театр бідність, невдачі та нещастя. Звучить загрозливо, проте, на жаль, популярні перекази не пояснюють походження цього забобону.

Генеральна репетиція, синій одяг і нещасливі предмети

Броніслав Павлік у «Як вам це сподобається», Польський театр, 1972, фот. Александер Ялосінський / Forum

У театральному середовищі побутує також парадоксальний забобон: якщо генеральні репетиції йдуть не за планом, це означає, що прем’єра матиме приголомшливий успіх. Можливо, творці й творчині намагаються знайти в цьому – у найбільш стресовий і напружений період роботи – бодай трохи надії чи розради.

Менш відомий переказ натомість говорить, що на сцені акторам і акторкам не варто носити сині костюми, бо вони приносять нещастя. Джерело цього забобону, однак, видається значно прозаїчнішим, ніж магічним: він походить із часів, коли синій барвник був одним із найдорожчих. Цей міф поширювали, щоб берегти театральний бюджет і таким чином відбити в художників та художниць по костюмах бажання створювати вбрання такого кольору.

Але нещастя на сцені можуть принести також павичеві пера – адже візерунок на них нагадує лихе око, а ніхто не хоче накликати на себе недоброзичливий погляд публіки, – а також, що не дивно з огляду на інші забобони, дзеркала. Не лише тому, що дзеркало може розбитися, а це віщує сім років нещастя, а й із прозаїчнішої причини: складніше виставити світло так, щоб відбиття прожектора не сліпило акторів і глядачів.

Із квітами теж пов’язано чимало забобонів. По-перше, акторам не можна дарувати букети перед виходом на сцену – тільки після. Інакше наврочимо й накличемо на улюбленого митця нещастя. По-друге, слід уникати гвоздик (краще подарувати замість них троянду), бо свого часу директори театрів вручали їх акторам, з якими не планували продовжувати контракт.

То що ж із цим «Макбетом»?

Сцена з вистави «Макбет», режисер: Анджей Вайда, 2004, Старий театр ім. Г. Моджеєвської у Кракові, фот. Ґражина Макара / AW

Виявляється, одна з найпопулярніших п’єс Шекспіра теж буває нещасливою. Вважається, що якщо під час репетицій уголос вимовити назву… самі знаєте якої п’єси, то можна накликати на трупу злих духів із цієї драми. Тому перед прем’єрою говорять про «шотландську трагедію» – і всі знають, про що йдеться.

Якщо ж у когось випадково зірветься з язика заборонене слово, він має поспіхом вийти з театру, тричі обійти будівлю, плюнути через ліве плече й вилаятися.

Як писала Маґда Пєкарська на сторінках видання «Gazeta Wyborcza»: «Коріння легенди про прокляття “Макбета” сягає XVII століття. Її джерелом нібито є пророцтво трьох відьом, які передбачають Макбетові майбутнє, – за легендою, Шекспір використав у ньому заклинання, що належали до тогочасних ритуалів чорної магії».

Кажуть, і сам англійський драматург на власній шкурі відчув дію цього прокляття, коли мусив вийти на сцену й зіграти леді Макбет, бо хлопчик, який мав виконувати цю роль, раптово захворів і помер. «Король Яків I, – пояснює далі Пекарська, – після цього випадку нібито заборонив ставити трагедію протягом наступних п’яти років».

На цьому проблеми з «Макбетом» не закінчилися. Нещасливою виявилася й постановка 1937 року з Лоренсом Олів’є в головній ролі: спершу на актора мало не впав важкий елемент декорації, згодом режисер і виконавиця ролі леді Макбет потрапили в автомобільну аварію. Наче цього було мало, під час репетицій померла керівниця сцени Ліліан Бейліс, а під час прем’єри в одного з глядачів стався інфаркт.

Режисерка Аґата Дуда-Ґрач, своєю чергою, зізналася, що не вірила в забобон, пов’язаний із шотландською п’єсою, доки сама не вирішила поставити «Макбета» у вроцлавському Театрі «Капітоль» (2017):

Одного з акторів, які брали участь у виставі, так жорстоко побили, що справа дійшла до операції й нам довелося шукати когось йому на заміну. До цього додаймо низку хвороб у родинах усієї трупи, зіпсовану сценографію та проблеми з отриманням дозволу від перекладачів. Адже сценарій вистави є компіляцією різних перекладів, і, як ніколи раніше, виявилося, що деякі перекладачі не дали згоди на використання своїх перекладів.

Таке нагромадження нещасть можна пояснити шекспірівським прокляттям – і не лише ним… Адже прем’єра вроцлавської вистави відбулася в п’ятницю, тринадцятого, а на сцені стояла труна. «Катастрофічних наслідків не довелося довго чекати», – коментувала Дуда-Ґрач під час розмови в ефірі Польського радіо.

З духами треба жити в злагоді

Кадри із серіалу «Артисти» режисерки Моніки Стшемпки, 2016. На фото Едвард Любашенко, фот. Марія Витрукус / TVP2

Театри рідко працюють у понеділок. Чому? Офіційна відповідь видається прозаїчною. Ці заклади грають вистави в суботу, неділю та святкові дні, тож перший день тижня для акторів і акторок (рідше – для працівників і працівниць адміністрації чи дирекції) найчастіше є єдиним вихідним.

Менш офіційне пояснення звучить так: щопонеділка в будівлі театру зустрічаються духи померлих людей, пов’язаних із цим місцем. Цього дня їм треба дати спокій, дозволити заволодіти сценою, щоб під час прем’єр чи наступних показів духи не заважали живим.

Із духами пов’язана ще одна історія. Акторам і акторкам перед виставою не варто бажати «успіху», натомість слід побажати «зламати ноги», адже пустотливі духи все роблять навпаки й часто спричиняють ефект, протилежний до сказаного.

До театральних привидів – сірих кардиналів, які керують театром та його енергіями з метафізичних позицій, – звернулися у серіалі «Артисти» (2016) Моніка Стшемпка та Павел Демірський. Там за новим директором столичного театру з потойбіччя спостерігали духи колишніх керівників сцени та відомих режисерів: то підтримували його бачення, то хапалися за голову. Ніхто їх не бачив, окрім Гелени, яка багато років працювала там прибиральницею і завдяки цьому знала всіх та безліч таємниць. Але кожен міг відчути їхню мовчазну й водночас трохи моторошну присутність.

Мораль із цього одна: якщо добре живеш із духами, можеш розраховувати на несподівану підтримку й успіх. Але якщо розгніваєш когось із них (наприклад, не дотримуючись традиції або ставлячись до неї без належної поваги), усе піде не так, як ти хотів. А лихо не спить.

Джерела: Erwin Axer, List ze sceny, „Teatr” nr 17/1958; Pawie pióra i kopniaki na szczęście „Tygodnik Wałbrzyski” nr 12/2015; Izabela Szymańska, Amulety teatru, „Gazeta Wyborcza Stołeczna” nr 73/2007; Agnieszka Kobroń, Przesądy i zwyczaje teatralne, „Afisz teatralny”, Katarzyna Niedurny, (Zielone) światło dla ducha, „Miesięcznik Znak” nr 9/2018; Mark A. Robinson, 13 Theater Superstitions, 20.06.2020, „Broadway Direct”; Magda Piekarska, Klątwa Makbeta, przed którą drżą teatry, „Gazeta Wyborcza” nr 22/2017; Makbet, zabobony i nagroda za dobry rok. Rozmowa z Agatą Dudą-Gracz, Polskie Radio Dwójka, 17.01.2018; Feeling Superstitious: The Scottish Play, Shakespeare Theatre Company; Gwiazdy o teatralnych przesądach, „Pytanie na Śniadanie”, 27.03.2017.

Мова Ukrainian

фольклор

легенди

театр