Ольга Токарчук «Книги Якова»
О. Токарчук, Книги Якова/ Переклад з польської Остапа Сливинського, Київ 2019, «Темпора», 960 с.
Ольга Токарчук «Книги Якова», видавництво «Темпора», фот. Видавництво «Темпора»
Роман «Книги Якова», відверто кажучи, не є аж такою новинкою. Він побачив світ 2014 року у Wydawnictwo Literackie, у 2015-му отримав відзнаку від польської літературної премії «Nike» та був номінований на низку інших нагород. Роман перекладений на близько 30 іноземних мов і викликав резонанс у польському суспільстві, оскільки авторка досить критично оглянула історію Польщі, яка свого часу вийшла на перспективу імперську, колонізаторську. З іншого боку, це не було особливим відкриттям, оскільки жодного нового типу знань письменниця не відкрила, а подала лише загальновідомі факти. Менше з тим, пані Ольга зіштовхнулася з хвилею гейту і особистими образами, на які праворадикали були досить щедрими. Реакція з їхньої опінії очевидна – було порушено два питання: українське та єврейське. Речі, погодьтеся, неприпустимі. Проте, з іншого боку, письменниця отримала безмір листів підтримки і, зрештою, визнання, з яким прийшли Букерівська (за роман «Бігуни») та Нобелівська премії.
З реакції деяких обурених поляків можна зрозуміти, що це текст, який гладить проти шерсті. Проте і для читача українського роман також є чимось новим, оскільки епоха бароко, XVIII століття, переважно асоціюються з козаччиною або Григорієм Сковородою, на крайній випадок. Токарчук відкриває нові, на перший погляд – несподівані теми, про які можна й треба говорити в контексті епохи, порушуючи проблеми нацменшин у тяглості. І то як, милуючись культурою, мовою, звичаями, підкреслюючи різноманіття єврейських общин: «Євреї з Півдня, смагляві, в темних тюрбанах, і євреї з Африки, барвисті, як метелики. Смішні євреї з Європи, закутані в чорний одяг із твердими комірцями, що вбирали пилюку, наче губка воду».
Дія роману розгортається у XVIII столітті, на що вказує навіть повна назва твору – пишна, розлого-барокова: «Книги Якова або Велика подорож через сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не рахуючи малих». Географічно сюжет розвивається на Поділлі, що було частиною Речі Посполитої, а головним героєм є реальна історична особа – Яків Франк, чоловік із Королівки (нинішня Тернопільська область), що проголосив себе Месією та який започаткував культ довкола себе.
Зазвичай «Книги Якова» класифікують як епопею, історичний роман, проте інколи на гадку спадає словосполучення «культурологічний роман», який містить у собі потужну гілку сімейної саги, адже оповідь охоплює три покоління героїв. Культурологічності додає масштаб інтелектуальної праці в царині єврейської культури, релігії, містицизму. Вельми помічними є примітки наукового редактора в українському перекладі, що пояснюють ті чи інші явища, що робить читання комфортним навіть непідготовленому читачу.
Роман товстий, тяглий, скерований на неспішне уважне й насичене читання. Розпочинається він у дусі типового вестерна: туманний шлях, важка дорога в бричках, до Рогатина прибуває чужинець – ксьондз, – який прагне лишитися непоміченим, і якого помічають, звісно, всі. Він навідується до єврея на ім’я Еліша Шор – місцевого власника складу-крамниці, – говорить то польською, то латиною, потребує перекладача – звісно ж його поява не могла пройти інкогніто. Ксьондз розшукує певні єврейські книжки, які містять так звані єврейські єресі та, звісно, нічого не отримує.
Текст Токарчук наповнений магією, забобонами, юдейським містицизмом. У нім органічно сплітаються життя, смерть і помежів’я між життям і смертю. Єнта, стара матір Якова, от-от має віддати богові душу, але дуже невчасно – на весіллі в домі Еліші Шора. Коли виїздила з Королівки, була здоровою та повною сил, а доїхавши до Рогатина, злягла. Аби не зірвати весілля Шор готує для Єнти амулет «чекання», аби той затримав її на цьому світі, але Єнта його ковтає і опиняється в ситуації «помирає і не помирає», що на практиці означає можливість подорожі душі крізь час і простір. Або життя в одночассі, що й відкриває перед читачем багатогранну та містку історію. Зокрема й історію про месіанство її сина та створення секти.
Звісно ж, описаний антисемітизм і гоніння євреїв. Зокрема ось які думки транслює єпископ Каєтан Солтик: «Цікава річ: було вигнано татар, аріян, гуситів, а вигнати євреїв якось усі забувають, хоч вони п’ють нашу кров. За кордоном вони про нас уже склали прислів’я: Polonia est paradisus Judaeorum…». Водночас дотепно висвітлюється відірваність вченого люду і духівництва від людей, як от отець Бенедикт. Він усюди послуговується латиною і уникає польської мови: «Польська ж мова – якась дубова і звучить по-простацькому. Придатна для опису природи, щонайбільше – аґрикультури, але як нею висловити речі складні, високі, духовні?» Проте і від знань як таких він досить далекий. Зокрема у власній книжці «Нові Атени…», що є своєрідною енциклопедією, ксьондз стверджує, що пси бувають настільки кмітливими, що можуть мити і витирати насухо столові прибори.
Текст Токарчук об’ємний, письмо її живе, продумане й надзвичайно цікаве. Тож якщо ви готові до захопливої подорожі на майже 1000 сторінок не без моралі й нових знань – не варто зволікати.
Жанна Слоньовська «Острів»
Ж. Слоньовська, Острів / Переклад з польської Вікторії Андрєєвої-Паненко, Катерини Міхаліциної. Львів 2020, Видавництво Старого Лева, 288 с.
Жанна Слоньовська «Острів», Видавництво Старого Лева, 2020, фот. Видавництво Старого Лева
На позір у житті головного героя – сорокарічного польського письменника Давида – все склалося чудово. Красуня-дружина, що працює стюардесою, розумничка-дочка, яку чоловік так сильно любить. Кар’єра поступово розвивається.
Дія роману зачинається тим, що Давид приїздить на острів, розташований десь на півночі, на літературну резиденцію писати свій четвертий роман, а точніше – сімейну сагу про лемківську родину, яку після Другої світової війни вивезли з рідних Бескидів і змусили розпочати нове життя у Вроцлаві. Тут він стикається з дивакуватим і мовчазним ісландським письменником, іспанцем Ліно, нав’язливою болгарською перекладачкою та Мюріел, давньою знайомою, адміністраторкою літературної резиденції: «англійка, старша за нього, з ясними очима, карбованими вустами і ледь посивілим волоссям, що сягало нижче лопаток». Ця зустріч із чуйною і щедрою на емоції жінкою перевертає життя Давида, яке насправді не є ідеальним, адже його стосунки з дружиною, Аґнєшкою, холодні, дистантні й позбавлені взаємодії, яка буває між людьми, що кохають і поважають одне одного. Ба більше, Давид і Аґнєшка не мають нічого спільного, що було б ґрунтом бодай для розмов.
Із Мюріел йому легко й цікаво – вони говорять про літературу, сперечаються про неримовану поезію та рожеве вино. Таким чином головний герой закохується (або, радше, стає одержимим) в Мюріел, пише їй чуттєві листи, що лишаються без відповіді, а також кількаразово приїздить на острів, аби побачити жінку, яка повсякчас тікає від нього. Дивовижним чином ця історія нагадує карело-фінський епос «Калевала», головні персонажі якої їздять на північ за нареченою – норовливою Дочкою півночі, – що довгий час не дається жодному із славетних героїв.
По правді кажучи, «Острів» Слоньовської – це досить легке чтиво на вечір-два, що добре справляється з розважальною функцією. Книжка атмосферна, змушує до себе повертатися, але й не позбавлена претензії на ненав’язливу інтелектуальність. Сам по собі текст насичений літературою. Зокрема багато тут і літератури польської: згадані Чеслав Мілош, Ришард Капусцінський, Болеслав Лесьмян, Тадеуш Новак, Ольга Токарчук; цитується «Приплив» Владислава Бронєвського; роздумується про те, чи з’явилося у польській літератури щось цікавіше після польської літературної групи «Скамандр». Тут розводять теревені про походження тих чи інших слів, про шлях, яким має рухатися європейська література, про Мартіна Бубера та відношення «Я-Воно» і «Я-Ти», зображення метань письменника під час написання нового тексту. Цікаво порушена проблема художньої літератури, яка широкому читачу нині видається непрактичною, адже оповідає про героїв і події, що не існували насправді: «польська художня література – це добра література, і зневажливе до неї ставлення, яке дедалі набирає розмаху, є явищем відносно недавнім. Йому трохи більше двадцяти років – приблизно стільки триває тотальне захоплення тим, що називають non-fiction. Звідки це все береться?»
Часом ці розмови видаються вимушеними, інколи здається, що «Острів» є платформою Слоньовської, де вона може висловити власні думки, не вдаючись до постів у Фейсбуці. Та зрештою другий роман від авторки українського походження (який, до слова, був номінований на «Ангелус») є незлим острівцем, де можна приємно відпочити думкою.
Дорота Тераковська «Там, де падають Ангели»
Д. Тераковська, Там, де падають Ангели / Переклад з польської Дзвінки Матіяш, Львів 2021, Видавництво Cтарого Лева, 352 с.
Дорота Тераковська «Там, де падають Ангели», Видавництво Cтарого Лева, 2021, фот. Видавництво Cтарого Лева
Дорота Тераковська – творчий псевдонім Барбари Розалії Тераковської, знаної польської письменниці з Кракова, на книжках якої подорослішало кілька поколінь, а деякі тексти отримали відзнаки. Писала авторка і для дорослих, і для дітей, що зокрема помітно і в романі «Там, де падають Ангели» 1999 року, який вийшов українською минулоріч.
Це зворушлива історія про дівчинку п’яти років Еву, яка втратила свого янгола-охоронця. Сюжет зав’язується на тім, що дитина бачить зграю янголів, які пролітають над її домом. Мати-скульпторка, зайнята своєю роботою, не зважає на прохання доньки піти подивитися разом на це чудо, тож дівчинка слідує за янголами в ліс і під час сутички білого й чорного янголів падає до браконьєрської ями. З тих пір п’ятирічна дитина починає часто хворіти, адже під час сутички її янгол-охоронець опинився поміж життям і смертю, втративши властивості божественної істоти, але так і не набувши властивостей людських.
З одного боку тут відчувається потужний вплив католицизму, проте як соціологиня культури авторка легко осмислює образ янгола в культурологічному контексті. Як вони виглядають: це солодкаві кітчеві образи, витончені істоти руки митців доби Відродження, старозавітні жаскі творіння з пазурами?
Загалом це нескладна історія про добро й зло, стосунки з відстороненими, холодними батьками, у яких діти вимушені дорослішати й мудрішати раніше, стосунки з однолітками, які неохоче приймають до свого кола трохи інакших дітей, проблему творчості й натхнення тощо. По-суті, це роман, що перебуває на межі між дитячою літературою та літературою, розрахованою на дорослого читача, проте об’єми книжки досить недитячі – 352 (!) сторінки. Текст місцями наївний, а комусь може здатися, що всесвіт авторки недопрацьований, але направду він може стати приємним супутником у прохолодні вечори, коли хочеться чогось легкого й сентиментального.
Славомір Мрожек «Дядько Мрожек не припиняє чесати язиком»
С. Мрожек, Дядько Мрожек не припиняє чесати язиком / Переклад з польської Андрія Бондаря, Львів 2017, Видавництво Старого Лева, 288 с.
Славомір Мрожек «Дядько Мрожек не припиняє чесати язиком», Львів 2017, Видавництво Старого Лева, фот. Видавництво Старого Лева
Біографію польського письменника, драматурга й есеїста Славоміра Мрожека важко назвати нудною. Власне, це біографія кожної людини, якій «пощастило» народитися й жити в «підходящий» історичний момент і в «підходящій» країні. Народився в Польщі 1930 року, підлітковий вік припав саме на Другу світу війну, а в 1968-му йому довелося тікати з рідного краю спочатку до Франції, потім до США, Німеччини, Італії, Мексики – усе через критику збройного придушення «Празької весни» Радянським Союзом, після якої книжки і вистави за п’єсами автора були заборонені. Власне, про це у своїй унікальній манері Мрожек і розповідає есеєм «Мій життєпис». Коротко, але ємно він пише про своє життя, а підлітковий вік згадує дотепно, напівжартома, з тією ж гіркою посмішкою, з якою про сьогоднішню війну говорить безліч українців: «Якщо війна трапилася тільки для того, аби стрясти моїм дитячим світоглядом, то дякую, забагато честі. Цілком достатньо було б чогось меншого». Принагідно Мрожек порушує проблему дітей війни, які ніби й не були її учасниками, але її свідками, які часто лишаються не тільки непочутими, а навіть невисловленими.
Книжка складається з двох частин – есеїв та прози. Проза Мрожека яскрава, точна, сатирична і часом абсурдистська. Обидва типи текстів – це свідчення з біографії, заповненої історією з великої літери – Історією, глобальними змінами і масштабними трагедіями, але зупинитися детальніше хочеться саме на есеїстиці.
У «Моєму життєписі» автор, як людина, що опинилася перед двома ідеологіями, міркує, який би з нього виріс гітлерівець, і чи натворив би він страшніших речей, ніж «комуністичний шмаркач у 1950 році». Думка для теперішнього читача, а тим паче – з України, дещо проблематична, хоча таких проблематичних, на перший погляд, ідей у книжці не бракує. Мрожек то якось прихильно дивиться в бік Німеччини, то применшує злочини Радянського Союзу. Цікаво й інтенсивно в його текстах випинається єврейське питання. В есеї «Ніс» автор згадує, як під час пубертату в нього на лиці виріс ніс із горбинкою. І, можливо, це його не надто хвилювало, якби цей ніс не виріс йому під час переслідування євреїв та Голокосту. Попри те, що майже ніхто не помічав цих зміни, автора надзвичайно хвилювало, щоб його не сплутали з євреєм. З одного боку, текст написано легко і майже комічно, але з боку іншого, усвідомлюємо масштаб трагедії, що тоді відбувалася, за допомогою такої тілесної деталі. Досить промовистої деталі.
Також Мрожек пояснює, що в його родині, наприклад, могли би прийняти єврея в дім, нагодувати його, але переховувати навряд чи хтось погодився би, адже якби німці дізналися про таке переховування – вбили б і єврея, і того, хто йому допоміг. З одного боку, це випадає із риторики про героїчну допомогу пригнобленим, заданої масовою культурою, проте це є риторикою виживання – егоїстичною і жорстокою. «Те, що відбувалося під час окупації з євреями, не викликало в моєму оточенні радості, а викликало жах, але це був жах, вписаний у загальний кошмар воєнної окупації» – теж дуже нечутливі слова, але це інша оптика, яка зокрема може пояснити українцям, що нині переживають геноцид, чому з боку частини західного світ не завжди бачимо прояви емпатії й швидкої реакції на злочини війни. Бо ці злочини в межах війни є… нормалізованими. Проте автор знаходить пояснення цієї проблематичності:
Я вважав себе героєм романтичної революції, а був лише хлопчиком на побігеньках найгидотнішої влади, яка коли-небудь існувала.
Власне, він був підвладний імперії, яка з часом перемолола і його. В більш лагідний спосіб, ніж могла би, але перемолола.
Вітольд Ґомбрович «Івона, принцеса бургундського»
В. Ґомбрович, Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета. П’єси / Переклад з польської Лариси Андрієвської, Львів 2021, Видавництво Анетти Антоненко, 288 с.
Вітольд Ґомбрович, «Івона, принцеса бургундського», Львів 2021, Видавництво Анетти Антоненко, фот. Львів: Видавництво Анетти Антоненко
Для українського читача тексти Вітольда Ґомбровича не є новинкою. Видавництво «Основи» видали його «Щоденник» в трьох томах (1999) і роман «Фердидурке» (2002); «Порнографія» (2015) і «Транс-Атлантик» (2015) побачили світ завдяки «ВСЛ» (до слова, «Порнографія» виходила й раніше, 1992-го року в журналі «Всесвіт»). «Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета. П’єси» – видання свіже, минулорічне, що побачило світ у «Видавництві Анетти Антоненко». Це збірка з трьох п’єс, одну з яких, «Оперету», поставили у вересні 2020-го року на сцені львівського Театру імені Лесі Українки.
Не сказати б, що читання Ґомбровича потребує специфічної підготовки, але розуміння модерністського письма і драматургії чи принаймні відкритість до нових досвідів читання тут не завадили б. Як польський письменник, Ґомбрович критично опрацьовує національні проблеми, виводячи їх у гротескні неприємні форми і насміхаючись над ними сатиричним сміхом. Власне, тут комічне автор застосовує не так для знущання, а для того, щоб вивести абсурдну ваду суспільства у ще більший абсурд, щоб якомога більше її оприявити. А бачення проблеми та її усвідомлення є половиною шляху до її вирішення.
З іншого боку, Ґомбровичу було чуже рівняння на західноєвропейську традицію, до якої тяжіли його польські колеги. Зокрема стосовно цієї теми у своїх щоденниках він гостро цитує Чеслава Мілоша:
Сам Мілош колись сказав, що наче різниця між західним і східним інтелектуалом полягає в тому, що перший не отримав добре по с…
Східноєвропейська культура може здаватися грубою, брутальною, проте саме вона є ближчою до життя і до людей. Власне такими – грубими, брутальними, гротескними й викривальним – є вищезгадані п’єси.
«Івона, принцеса бургундського», зокрема є історією принца, що враз побачивши Івону – дівчину, не наділену красою, граційністю чи бодай притомним умінням говорити, – відразу вирішив на ній одружитися, чим викликав осуд і резонанс при дворі. Івона, потрапивши у такі обставини, виконує роль дзеркала суспільства, яке, дивлячись на неї, судить по собі та оприявнює свої комплекси. Принц на контрасті з потворністю дівчини почав почуватися принцем; придворні дами вважають, що принц використовує Івону, щоб натякнути дамам, ніби вони огидні; люди зважуються на вбивство персонажки, яка виявляється зайвою та незручною у їхньому просторі, та, особливо нічого не роблячи, вказує їм на їхні недоліки.
Івона ж майже весь час мовчить і навіть до ладу не керує своїм тілом. Одна із небагатьох реплік, що вона видає, – зневажливе «Авжеж», коли її запитують, чи вірить вона в Бога, що також є своєрідною критикою. Досить дотепно підважується інститут шлюбу, що втратив свою сакральність. «Вона так мене дратує, що я з нею одружуся!» – коментує свої заручини з Івоною принц, який через кілька актів раптово цілує Ізу та вирішує змінити свій вибір на користь сексапільності, але мусить таки щось зробити з Івоною, що тягарем лягла на його плечі.
Не менш цікавими є дві наступні п’єси «Шлюб» і «Оперета». У «Шлюбі» йдеться про переплетення сну й реальності, в якому принц Генрик бачить своїх батьків – короля й королеву – як корчмарів, а свою наречену Маню як повію. Згодом стається низка перепитій, внаслідок яких Генрик стає королем, що готується до шлюбу з Манею, щоб повернути їй честь, а його друг Владзьо накладає на себе руки. В самогубстві Владзя винний Генрик, але водночас і невинний. Що це значить, і як цікаво це виглядає у дії варто ознайомитися самотужки.
«Оперета», на думку автора, взагалі не є придатною для читання, а лише для споглядання в дії. Сам текст п’єси, то є партитура, яку не кожен може приборкати. На практиці це ж водночас веселий і не дуже балаган про зваблення графом Шармом дівчини-картинки Альбертинки. Шарм – відомий спокусник, що має на рахунку 257 коханок, і за кількістю зваблень його наздоганяє барон Філурет, що підкорив 256 жінок. Тож Шарм, аби не пасти задніх, вирішує причарувати Альбертинку найкращим і найелегантнішим одягом, у той час, як сама Альбертинка марить наготою. З одного боку, це досить легкий сюжет із нотками авантюрності, проте у нього є історичне підґрунтя – початок п’єси припадає на Першу світову війну, охоплює революцію та Другу світову війну, а Альбертинка зі своєю наготою є потужним символом. Сам автор пояснює:
Протиставлення костюм-нагота – це лейтмотив Оперети. Сон про наготу людини, ув’язненої в костюмах, найчудернацькіших і найжахітніших...
