Коли 1918 року Польща повернула собі незалежність, архітектура була одним зі знарядь, за допомогою яких здійснювалися спроби наново об’єднати розділену впродовж 124 років країну, відновити її цілісність та ідентичність. Звідси ж пошук «національного стилю» та державні інвестиційні проєкти, що до нього вдавалися. Близькою до польської історії, ідентичності й душі вважався тоді стиль маєтків-«дворів», що, як виявилося, особливо добре пасував до вокзальних будинків. У 1920-ті роки розвивалася залізнична мережа, отже в цьому стилі збудували також чимало станцій, особливо в невеликих населених пунктах. Власне для цих потреб особливо охоче адаптували стиль «дворів», аби викликати позитивні, домашні асоціації. Це ідеально відповідало державній програмі зі збільшення доступності залізничного транспорту. Одні з найпрекрасніших і найбільш живописних вокзалів-«дворів» спроєктував Ромуальд Міллер. З-під його руки у 20-ті роки вийшли станційні будинки у Жирардові, Прушкові, Радзивилові, Алєксандрові Куявському та Ґродзіску Мазовєцькому. Більше того, цей самий архітектор опрацював типовий проєкт будинку вокзалу для малих і середніх за розміром населених пунктів, аби ці, прості, як правило, у будівництві та експлуатації, типові об’єкти репрезентували собою стиль маєтків-«дворів». Їх спорудили, зокрема, у Сєрпці, Ґостиніні, Ленчиці, Озоркові, Колі та Коніні (вокзал у Коніні вже не існує).