Ви наголошуєте на суспільній ролі літератури: дозволяючи вийти за межі власного життя, за межі нашого світогляду, вона може допомогти нам стати більш чуйними людьми. Це своєрідний парадокс, адже можна сказати, що література сприяє тому, що ми не переймаємося наявним тут і зараз, а практикуємо ескапізм.
Коли йдеться про формування емпатичних установок, література незрівнянна. Я б із задоволенням поділився цим привілеєм з іншими видами мистецтва, особливо з кіно, про яке ви згадали, і яке в цьому контексті стає спільником літератури, але література робить це більш послідовно й довготривало. Завдяки їй ми довше перебуваємо у цьому стані порозуміння чи близькості з чимось, що здається чужим. Змусити себе та інших турбуватися про проблеми, які не є нашими, які стосуються інших людей, не кажучи вже про інші види життя на Землі, зазвичай вимагає праці, етичних роздумів та певного морального чи пізнавального примусу. Тим часом література, завдяки своєрідній благородній корупції – задоволенню від читання – спонукає займатися складними питаннями, які часто нас зовсім не стосуються. Навчаємося цього змалку, слухаючи й читаючи казки та байки. Я б сказав, що наша етика більше завдячує літературі та кіно, ніж нормативному вихованню.
Чи в ХХІ столітті роман має успіх? Бо, наприклад, у Польщі зараз дуже популярна нехудожня література (нон-фікшн), репортаж. Хоча я іноді змушую себе її читати, не роблю це так охоче, як у випадку романів.
Я також. Звісно, я дуже поважаю репортаж, роботу, яку виконують його автори, щоб постійно інформувати нас про реальність. Але репортаж тримає мене за ноги, прив’язує до того місця, де я є, і, власне, можна сказати, що в певному сенсі він не обнадіює, особливо коли йдеться про драматичні, страшні, жахливі речі. Однак, стверджуючи це, слід бути обережним, щоб не звести художню літературу до антирепортажу. Чудова реалістична художня література важлива з огляду на її здатність найкраще документувати реальність, але вона додає до цього уявлення про те, що може бути по-іншому, ніж ми собі думаємо. Художня література дозволяє мені зрушитися з місця, коли все навколо переконує, що інакше бути не може. Щоб це конкретизувати, на хвилинку звернімося до двох ще свіжих в моїй пам’яті романів: «Емпусіон» Ольги Токарчук та «Підземна залізниця» Колсона Вайтгеда. Зовсім різні романи за формою та змістом, але обидва вони стикаються з чимось немислимим. Концепція залізниці, яка дозволяє рабам-втікачам переміститися до кращого світу, звичайно, є вигадкою, але кожен, хто читав Вайтгеда, знає, що його твори сповнені жахливих сцен жорстокості стосовно чорношкірих рабів. Якби це був репортаж – а таких матеріалів у нас повно – ми б застрягли в цьому пеклі без надії, яка є основою для змін у нашому світі. Роман навчає нас думати: «а, якби все було по-іншому, а якби їм вдалося побудувати таку залізницю, якби аболіціоністи це дозволили, можливо, менше людей страждало б» тощо. Для суспільства, для громадськості, для політичного мислення у сенсі кращого співжиття з іншими таке навчання альтернативі є необхідним. Це також чітко видно в «Емпусіоні». Ми перебуваємо у своєрідному «будинку одержимих», де дві сили борються одна з одною до смерті, бо це не просто антимізогінна історія, а роман про жахливу, жорстоку битву статей. Чоловічі персонажі утворюють галерею женоненависників і представляють антижіночі сили в історії, але жіночність, у свою чергу, представляють демонічні сили, що вимагають жертв і крові. Токарчук розмірковує, чи є з цього вихід, і пропонує подумати про іншу людину, яка є одночасно і чоловіком, і жінкою. Це той момент художньої літератури, який змушує закостенілих женоненависників чи феміністок, якщо вони зацікавляться романом, подумати, що існує альтернатива, що все могло бути інакше.