Майже за кожним зображенням гетьмана стоїть своя цікава, а іноді, ще й до кінця не зʼясована, історія. Розібратися у тому пересічній людині нелегко. Тож звернімося до результатів праці різних фахівців, завдяки яким нібито «багатоликий» Мазепа, стає впізнаваним і реальним.
Загальна візуальна мазепіана, яка формувалася з кінця XVII до початку ХХІ століття, налічує понад 500 творів образотворчого мистецтва. Це численні гравюри, олійні полотна, скульптури, твори декоративно-ужиткового мистецтва, які містять той чи інший образ Мазепи. Розказати про всі в одній статті не вийде. Тож почнемо з пʼятьох нібито несхожих і водночас дуже близьких між собою зображень. Саме вони найбільше відображають риси справжнього Мазепи.
Невідомий художник. Іван Мазепа, XVIII ст. Стінопис Успенського собору Києво-Печерської лаври. Втрачений. фот. Public Domain.
Першим у нашому списку буде нині втрачене стінне зображення, яке колись прикрашало автентичний Успенський собор Києво-Печерської лаври. Там свого часу була ціла галерея вінценосних меценатів обителі та її головної культової споруди, серед яких були руські та литовські князі, московські царі та українські гетьмани. І матір Мазепи ‒ Марія Магдалина, і він сам чимало коштів та предметів церковного вжитку вклали до головного храму Київської святині. Відтак ктиторський портрет гетьмана посідав у соборі цілком заслужене місце. Нині нам невідомо, хто саме з майстрів лаврської іконописної майстерні, долучився до створення саме цього зображення. Чи позував йому при цьому гетьман? Скоріше за все ‒ ні. Однак головні, впізнавані зовнішні риси Мазепи у тому портреті мали бути відображені для того, щоб віряни одразу могли впізнати у ньому гетьмана та покровителя церкви.
Свого часу французький дипломат Жан де Балюз писав, що «замолоду бачив пана Мазепу, гарного й стрункого». Інші сучасники Мазепи, які бачили його вже у поважному віці, додавали, що він був «середнього зросту та худорлявої статури».
Вадою лаврського портрету було те, що зображений на ньому чоловік був занадто молодим, а Мазепа став гетьманом у віці 48 років. Щедро обдаровувати лавру він став ще пізніше. Тож мав би бути зображеним у більш поважному віці. Складність у визначенні достовірності зображення також полягала у тому, що хоч стінопис з портретом Мазепи не дуже постраждав під час пожежі 1718 року, образ явно пізніше поновлювався. У 1887 році з нього зробили фото і вперше оприлюднили на сторінках часопису «Киевская Старина». Однак нині зробити докладні дослідження оригіналу неможливо, оскільки автентичний собор разом із оригінальним настінним розписом було знищено у 1941 році. Образ Мазепи у сучасному храмовому стінописі цілком хибний, бо є плодом творчої уяви майстрів, які не спиралися на достовірні прижиттєві зображення гетьмана.
Невідомий художник. Малюнок з «Літопису» Самійла Величка, кін. XVII – поч. XVIII ст., Джерело: Public Domain
Тривалий час джерелом іконографії Івана Мазепи було зображення з «Літопису» Самійла Величка. Цей твір, нещодавно виданий у повному обсязі, створювався протягом кінця XVII ‒ початку XVIII ст., і закінчений був у 1728 році. Оскільки портретами історичних постатей, вміщених до тексту рукопису довгий час ніхто не займався, їх узагальнено датували 1720-ми роками. Уточнення датування самого «Літопису» дозволяє нинішнім дослідникам більш серйозно поставитись і до зображень. Зокрема, стає очевидним, що портрет Івана Мазепи, представлений у цьому творі, є автентичним зображенням, створеним за прижиттєвою замальовкою, або за відомим на той час портретом. Принаймні сам Самійло Величко, який довгий час служив у складі Генеральної Військової канцелярії при Мазепі, не міг не памʼятати, як він виглядав. Тож представлений на сторінках рукопису малюнок з образом гетьмана може бути датований кінцем XVII-го або початком XVIII-го століття. Чи був цей малюнок створений самим Величком? Навряд чи. Однак, це міг бути сучасник гетьмана, який мав стосунок або до інтелектуальних кіл Києво-Могилянської академії, або до мистецького кола майстрів київської іконописної малярні, що містилася в Лаврі.
Через два роки після обрання на гетьманство, Мазепу бачив дипломатичний агент французького короля Фуа Беє де ла Невілль, зазначивши при цьому, що Мазепа «з обличчя негарний, але людина дуже освічена….». 1705 року шведський історіограф Густав Адлерфельт, описуючи зовнішність українського гетьмана писав, що в нього «очі бистрі, вуса … на польську моду».
Цікавим доповненням до візуального образу Івана Мазепи став зміст донесення російського резидента у Речі Посполитій від квітня 1700 року. В ньому повідомлялося про те, Мазепа, який щойно повернувся з Москви, був «у французькому уборі» (тобто був одягнутий за тогочасною європейською модою у французький костюм ‒ О.К.). Крім того, на виконання царського указу про гоління борід московськими боярами, він велів й собі бороду поголити. А це означає, що Мазепа вдома, в Гетьманщині міг носити і вуса, і бороду, періодично змінюючи свій імідж.
Отже, якщо уважно придивитися до малюнка з Літопису Величка, створеного невідомим автором, то стане цілком очевидним, що на ньому відображені усі згадані особливості зовнішності гетьмана. Відтак, цей портрет був і залишається одним з достовірних образів Івана Мазепи.
Мартін Бернігерот. Портрет Івана Мазепи, 1706 р., джерело: Public Domain
До кінця ХІХ століття про існування прижиттєвого портрету очільника Гетьманщини роботи німецького гравера Мартіна Бернігерота нічого не було відомо. Цікаво, що спочатку тогочасним дослідникам на очі потрапила гравюра Самуеля Фалька та Даніеля Бейеля 1796 року, яка лише наслідувала образ, створений рукою Бернігерота у 1706 році. Як виявилося пізніше, ця гравюра двічі публікувалася у лейпцизькому виданні «Die Europaeische Fama» ще за життя гетьмана, і один раз ‒ вже після його смерті. Тож виходить, що на початку XVIII століття Західна Європа знала українського гетьмана саме за гравюрою багаторічного ілюстратора лейпцизького видання, присвяченого тогочасним знаменитостям.
Можливо комусь цей образ видається не дуже пафосним та репрезентативним, однак, він цілком узгоджується і з зображеннями, які на той час побутували в Гетьманщині, і з описами зовнішності Мазепи. До речі, найбільшу кількість описів гетьмана від 1705 до 1708 року залишили нам вояки армії Карла ХІІ, яких дуже вразила постать нового союзника їхнього короля. Свої враження від спілкування з гетьманом залишив і принц Вюртемберг-Виннетальський Максимилян Емануїл, близький друг шведського короля. Принц зазначав, що Мазепа «не робив своєю особою жадного вигляду, був на тіло худорлявий, невисокий, а на голові повно кучерів або польських кіс, проте він у своєму віці (тоді йому було понад 60 років) виказував також іще вогненний дух та добрий розум». Та й сам шведський король, який вперше побачив гетьмана у своїй ставці неподалік українського села Гірки наприкінці жовтня 1708 року теж побачив у ньому «чоловіка, котрого кожен крок і кожний рух свідчили про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми».
Не треба бути фахівцем, щоб не помітити, що портрет, виконаний Бернігеротом, цілком відповідає цим словесним описам.
Невідомий художник. Портрет Івана Мазепи в латах з Андріївською стрічкою, 1725‒1750 рр. Джерело: Художній музей м. Дніпро.
У 1905 році під час ХІІІ-го археологічного зʼїзду у Катеринославі до уваги учасників було представлено цікаву виставку археологічних, етнографічних та мистецьких колекцій, покладених в основу експозиції щойно відкритого міського музею імені Олександра Поля. Серед них був і портрет «Івана Мазепи з Андріївською стрічною». На жаль, через втрату довоєнних інвентарних книг музею, не вдається встановити точне походження цього твору. Єдине, що нам відоме, це те, що вперше він був представлений до уваги публіки з ініціативи відомого козакознавця того часу ‒ Дмитра Яворницького.
Тривалий час точилися дискусії і щодо часу створення цього портрету, і щодо достовірності відображенням ним зовнішності Мазепи. Крапки над «і» вдалося розставити лише після кількох наукових експертиз. Аналіз ґрунту, хімічного складу фарб та пігментів, ступінь висихання олії, дозволили визначити вік твору. Він був написаний у проміжку між 1725 та 1750 роками невідомим західноєвропейським майстром. Зверніть увагу, що на той момент в Європі ще побутувала гравюра Бернігерота, а у полтавській Диканці аж до 1728 року писав свій твір Величко, оздоблюючи його портретами гетьманів, у тому числі й Мазепи.
Коли ж фахівці з судової медицини зіставили зображення з гравюри та олійного портрету, перевірили на співпадіння основних параметрів головних точок на обличчі портретованого, стало зрозуміло, що обидва твори, попри різну техніку виконання, зображують одну й ту саму людину (!). Також вразило те, що тепер стало можливим унаочнити ще одну маловідому згадку про зовнішність Івана Мазепи. А саме, що він був «волосом рудав, долголик и с бородою», бо портрет був кольоровим.
Єдине, що деяким дослідникам заважало визнати за цим портретом зображення Мазепи, було представлення гетьмана в образі гарного, рожевощокого молодика, а водночас з нагородою ‒ орденом Андрія Первозваного, наданим вже у поважному віці. Проблема полягала у тому, що потрібно було не лише співставляти вік портретованого з часом надання йому нагороди, а ще й узгоджувати це з тим, як реально мав виглядати Мазепа у віці за 60 років. Необхідною складовою аналізу зображення мала бути мистецтвознавча оцінка самого твору, того стилю, в якому його було виконано. Таким чином, попри історичні неузгодженості, цей парадний портрет (який до того ж в оригіналі міг бути дещо більшим та композиційно більш довершеним) справді представляє Мазепу. Нехай навіть занадто ідеального та витонченого.
Судово-криміналістична експертиза низки портретів Мазепи дозволила визнати, що більшість людей не мають натренованого на певні зображення ока. Відтак для них не є очевидним, що на портретах, які, до того ж, зберігаються в різних музеях України, написані різними художниками, з різною майстерною якістю, з різницею в кілька десятків років, можуть зображувати одну особу. А якщо до цього додати, що один з тих портретів ще у ХІХ столітті був підданий дуже недолугій «реставрації», або «поновленню», як це тоді називали, то стане зрозумілим ще один важливий момент.
Невідомий художник. Портрет гетьмана Івана Мазепи, 1730‒1760 рр. Джерело: Національний музей історії України
Не треба поспішати відкидати те чи інше зображення, якщо його схожість з іншими, неочевидна. Тут йдеться про портрет, який нині зберігається в Національному музеї історії України і часто використовується як ілюстрація до видань, присвячених Мазепі. Цей портрет написав невідомий художник. Низкою техніко-технологічних експертиз вдалося встановити приблизну дату його створення – проміжок від 1730 до 1760 року. У ХІХ столітті власник твору вирішив його «поновити» і дав таке завдання якомусь невідомому нам доморослому «маляру». І той явно «перестарався». Багато чого в новій версії портрету було домальовано. Пізніше, вже в середині ХХ століття фахівці проведели наукову реставрацію твору. Її довелося зробити, бо в багатьох місцях з поверхні твору сильно осипалася фарба. В результаті обох зовнішніх втручань образ Мазепи на цьому портреті вийшов занадто «угодованим» і таким, що аж ніяк не відповідав жодному з описів зовнішності гетьмана. Натомість, це не стало проблемою для експертів, які завдяки проведеним замірам, підтвердили попередні висновки істориків ‒ портрет зображує згадану історичну постать, правда у дещо спотвореному вигляді.
Відтак і цей твір з історичного музею у Києві також слід вважати зображенням Івана Мазепи, однак при цьому не варто забувати додавати необхідні пояснення до нього.
Реконструкція вірогідного зовнішнього вигляду за візуальним аналізом достовірних портретів, 2016 р. Джерело: Український інститут національної пам'яті
Насамкінець хотілось би розказати про суто науковий експеримент, який було проведено над усіма вище згаданими зображеннями. Під час його проведення з усіх портретів було вибрано ті риси обличчя, які однозначно співпадають або повторюються хоча б на двох з них. До цього також було долучено традиційні складові елементи тогочасних портретів козацької еліти: герб, нагороди додаткові написи. В результаті вдалося створити історичну реконструкцію, своєрідний «фоторобот» або схему, яка узагальнила основні елементи зовнішності та одягу цієї постаті. Сталося це у 2016 році.
Як згодом виявилося, паралельно з науковцями над пошуком власного образу Мазепи працювала й відома художниця Наталія Павлусенко, чий перший варіант гетьманського портрету зʼявився ще у 2007 році. Коли у 2017 році мистецький твір порівняли з історичною реконструкцією, вони співпали (!). Вийшло, що незалежні пошуки істориків, мистецтвознавців та художників, призвели до однакового результату. Це підтвердило достовірність наукової гіпотези і стало основою для подальшої творчої роботи над сучасним образом очільника тогочасної України.
Наталія Павлусенко. Гетьман Іван Мазепа, 2019 р. Репродукція картини надана авторкою.
Завдяки здійсненим дослідженням портретів Івана Мазепи, виявленню низки найбільш реалістичних зображень, визначенню відповідності цих образів описам зовнішності гетьмана, залишених очевидцями, а також здійсненню реконструкції його одягу, у 2019 році постав новий портрет.
Шукаючи відповідний психологічний образ Івана Мазепи ‒ видатного державника, очільника війська, дипломата, мецената та глибоко віруючої людини, художниця прониклась великою повагою до цього історичного діяча. Керуючись згадками очевидців про «суровий» погляд і обличчя гетьмана, про його елегантність, витонченість манер, людську гідність, яка проявлялася у нього поведінці, а також захоплюючись його досягненнями у різних сферах, Наталія Павлусенко зуміла створити сучасний портрет, гідний володаря булави. На ньому Мазепа представлений у віці 48 років, коли він був обраний на гетьманський уряд. Він має русяве волосся, невеличку бороду та вуса, зосереджений та пронизливий погляд, високе чоло, порізане зморшками. Все, як у спогадах його сучасників, яким довелось його бачити на власні очі. Деталі одягу також відповідають описам одягу представників козацької старшини та збереженим фрагментам старшинського вбрання, хоч і не є меморіальними.
Розглядаючи це зображення, виконане на тлі традиційного для портретів кінця XVII століття драпірування та пейзажу, з архітектурною домінантою Києво-Печерської Лаври (де єдиною історичною помилкою є зображення дзвіниці, якої за часів Мазепи ще було, хоч гроші на неї він вже виділив), мимо волі на думку приходять рядки з поеми Володимира Сосюри:
Хай про Мазепу спів мій лине,
Хоч він був пан, та серце мав.
За суверенність України
Боровся він і в цім був прав.
