Міхал Домбровський: «Відмова» та «Переможці», до яких ти звертаєшся, виникли в зовсім іншій геополітичній реальності. Від 2022 року на Україну падають ракети й дрони. Я знаю, що ти там бував. Що ти побачив?
Рафал Мілях: Насамперед я не їжджу до України за редакційними чи комерційними завданнями. Мої поїздки радше є наслідком інстинкту, який сформувався в мене під час роботи в Архіві публічних протестів, – швидко реагувати на те, що відбувається довкола. Коли Росія напала на Україну у 2022 році, вже наступного дня я був на польсько-українському кордоні. Втім, далі одразу не поїхав. Я не працюю в районах безпосередніх бойових дій, бо боюся, не вмію там пересуватися і вважаю, що мої колежанки та колеги роблять це значно краще за мене.
Водночас у мене виникла потреба побачити на власні очі те, що відбувається в цивільному житті далеко від фронту. Досі я їздив переважно до Києва та його околиць, частково з думкою про те, що з часом ця реальність може торкнутися і нас, поляків. Я хотів зрозуміти, як люди дають собі раду з постійною напругою та загрозою навіть далеко від лінії фронту.
На місці я фотографую практично все: простір, людей, збираю їхні історії. Ніколи не зупиняюся в готелях – завжди живу у знайомих у звичайних житлових районах. Один із мотивів, який постійно повторюється на моїх фотографіях, – це укриття. Підвали багатоповерхівок, коридори, які перетворюються на безпечний простір, на місце виживання.
Мої поїздки пов’язані також із поступовим приборканням власного страху. Пам’ятаю свій перший приїзд до Львова в березні 2022 року. Я був цілком приголомшений, коли о третій годині ночі почув сигнал повітряної тривоги, а в будинку не було укриття. Я відкрив спеціальний застосунок у телефоні, за дві хвилини зібрав речі й у повному спорядженні вибіг надвір. На вулиці було темно, тривала комендантська година, а в мене навіть не було журналістського посвідчення. Посеред ночі я бігав із наплічником, намагаючись достукатися до зачинених дверей сусіднього будинку, щоб хтось впустив мене до укриття. Я був єдиною людиною на вулиці.
Сьогодні ця ситуація видається мені кумедною, але тоді я був смертельно наляканий. З кожною наступною поїздкою я вчився жити й працювати в цих умовах.