«Ким ви станете, прочитавши цю книгу»...
Ж.С. і В.П.: Ви та архітектор Щенсний мали ідею щодо дому Керета в Варшаві – зробити його простором, котрий змогли б винаймати письменники та художники, що подорожують.
Е.К.: Я не дуже сильний в логістиці, але, якщо не помиляюся, проект уже діє, до мого дому приїздять митці з різних країн.
Ж.С. і В.П.: А як подорожується світом письменнику Керету?
Е.К.: У подорожах я найбільше люблю повертатися додому.
Коли робиш певний крок за межі обставин, у яких живеш, після повернення виникає потрібна критична перспектива.
Коли збірка моїх оповідань вперше вийшла в Німеччині, один критик створив реєстр фантасмагоричних та гротескних складових моїх оповідань. Крилата людина, риби, що говорять… І – люди, що ходять зі зброєю, стріляють й кожної години слухають новини. А це останнє – не гротеск і не фантазія. Так ми живемо в Ізраїлі.
А загалом найбільше у подорожах мене цікавлять люди й тварини. Щодо пейзажів, то якщо відвезти мене у певне визначене гарне місце, мені треба сказати, що воно є гарним, бо сам я цього не зрозумію.
Загалом, про місця я пам'ятаю лише історії. Ті, що не про місця, а історії, котрі розповідають місця. От, як цей київський готель…
Звичайно ж, велике значення мають люди, котрих я десь зустрічаю. Люблю літати у Польщу чи Нью-Йорк – задля чотирьох-п'ять людей, з якими там мені приємно спілкуватись.
Люблю гарячих читачів у Мексиці і Туреччині, бо вони відкриті. Коли читаєш їм оповідання, вони сміються, тупають ногами, можуть навіть міцно обійняти.
Ж.С. і В.П.: Здається, саме таких, відкритих читачів, ви отримаєте в Україні, з усіма плюсами та мінусами їхньої реакції.
Е.К.: Сподіваюся саме на це.
Ж.С. і В.П.: В інших інтерв'ю ви казали, що серед ваших улюблених письменників, крім Кафки та Ремарка, є Гоголь і Бабель? Гоголь для вас – уособлення України?
Е.К.: Мене вражає у Гоголя відверта героїчність персонажів, котрі йдуть вперед, красиво й сміливо, не сподіваючись на перемогу, в різних умовах.
І ще одне. Гоголівський «Ніс». У мене є оповідання, де героєм став... геморой. Можливо, це трохи перегукується з носом, який гуляв Невським проспектом в Петербурзі.
Ж.С. і В.П.: А Ісаак Бабель? Це відкриття єврейської давньої України, Одеси та «черты оседлости» у його оповіданнях?
Е.К.: Мій батько народився в Барановичах…
Ж.С. і В.П.: ...місця, описані Бабелем у його «Конармії»...
Е.К.: Після прочитання цих творів, склалося враження, що жили там важко, але в людей було велике серце. Там набагато більше драматургії порівняно із західним життям. А може, це й неправда, може, це Бабель все вигадав...
Ж.С. і В.П.: Та ніби ні, Бабель правий... Збірку «Сім добрих років» переклали мовою фарсі. Ви сподіваєтеся, що книга допоможе іранському читачеві краще зрозуміти ізраїльтян? У книги буде важкий шлях у Іран, оскільки там діє державна заборона на видання і продаж творів ізраїльських письменників.
Е.К.: В Ірані діє заборона не лише на ізраїльських письменників, а на цілу низку творів, наприклад, на літературу, створену у США. Мою книгу видрукували в Афганістані, частину тиражу там й продали, решта поїхала в Іран контрабандою. В Ірані взагалі напрочуд сильний підпільний самвидав, у тому числі, перекладів.
Ж.С. і В.П.: Україні, яка жила в умовах СРСР, це дуже знайоме, також розмножували заборонені твори на папіросному папері...
Е.К.: Уявіть, мій перекладач на фарсі розповів, що в Ірані уряд видав звернення до громадян на тему моїх оповідань – мовляв, стережіться, «ви знаєте, ким ви є, розпочинаючи читати цю книгу, але не знаєте, ким станете, прочитавши її».
«Я народився екстраординарно»
Ж.С. і В.П.: Якщо можна, кілька слів про поєднання у ваших сюжетах буденної реальності з неймовірними, фантасмагоричними поворотами сюжету.
Е.К.: Коли ми познайомилися з моєю майбутньою дружиною, вона розповіла подрузі, з якою винаймала кімнату, що зустріла цікаву людину, але при цьому кінченого брехуна. Згодом вона переконалася, що я говорю чисту правду.
Мама народила мене на шостому місяці вагітності. Стан був поганим, їй радили аборт, але вона вирішила будь що народити мене. Її оперували, бо пуповина захопила мою шию кілька разів. Перше, що вона почула, коли прийшла до себе після наркозу, це те, як два лікаря закладалися на гроші, проживу я тиждень чи два. При народженні я важив 900 грамів.
Мати назвала мене Етґаром, що означає «виклик». Я вижив, а лікарі втратили гроші.
Моя мама лишилася сиротою змалку, тому моє виховання не було для неї чимось, заснованим на сімейних традиціях, це був експеримент. Наприклад, якщо йшов дощ, вона дозволяла мені не йти до школи, кажучи, що обсяг знань, які я отримаю цього дня, навряд чи буде більший за обсяг вологості мого вбрання.
Батьки вважали, що варто створювати власну реальність життя, що життя – це суцільна творчість. Моя сестра – ультраортодоксальна хасидка, мати одинадцятьох дітей, мій брат – борець за ліві ідеї і проти релігії. Виростаючи, ми розуміли, що не треба бути конформістами, треба творити власний простір.
А сина я назвав – Лев, це непопулярне в Ізраїлі російське ім`я. При цьому «лев» івритом – це «серце». І, якщо не відкидати слов`янського значення, це особливе створіння, цар звірів. Тобто, це лев із великим серцем.
«Співпрацювати легше, ніж жити разом»
Ж.С. і В.П.: Кінофільм «Медузи», який отримав «Золоту камеру» на Каннському фестивалі, ви створили у співавторстві зі своєю дружиною. Як ви оцінюєте такий сімейний творчий тандем?
Е.К.: Так, із дружиною ми співпрацюємо. Наприклад, разом пишемо дитячі книжки. Співпрацювати легше, ніж просто жити разом. У повсякденному житті, погодьтеся, буває так, що один хоче тихо мешкати на селі, а другий – робити карколомну кар'єру. Але коли ви разом творчо працюєте, все стає кращим.
Наприклад, якщо я із запізненням повернуся із зустрічі з читачами, жінка спитає, де мене носило?! Якщо ж я запізнився, бо монтував сцени «Медузи», вона скаже: ти крутий, ти добре попрацював.
Ж.С. і В.П.: Прекрасний тандем. Над чим ви працюєте зараз?
Е.К.: Ми відкриті до пригод. Зараз ми працюємо над серіалом для німецько-французького каналу «Арте». Уявіть собі, ми написали усе на івриті, а серіал буде французькою, якою ми не володіємо. Як виявилось, це плюс. Я знаю сюжет і текст, але не знаю мови, тому я дивлюсь лише на гру актора, на його обличчя, а це не може обдурити. Обдурити можна лише словами.
Розмовляли Жанна Слоньовська та Вікторія Паненко