Не дивно, що саме «Кримські сонети» – чи не найулюбленіший в Україні витвір Адама Міцкевича. Перші його переклади українською з’явилися ще за життя автора: у 1830 році у виданні «Вестник Европы» надрукували переклад «Акерманських степів» (щодо авторства досі ведуться дискусії, дві головні кандидатури – Левко Боровиковський і Опанас Шпигоцький). Згодом окремі сонети заговорили нашою мовою завдяки неокласику Миколі Зерову, Борису Тену і Максиму Рильському, чия робота цитується в цій статті. Що цікаво, Максимові Рильському вдалося зберегти колоритну мову оригіналу і навіть відтворити вільну поетичну форму. Той таки «драгоман» з 13-го сонету, за який Міцкевича так шпетили деякі сучасники, лишився на місці. А 2-й сонет містить цікаву перекладацьку примітку:
У деяких з «Кримських сонетів», як от у цьому, не додержано строгої сонетної форми, що перекладач і дозволяє собі віддати.
Останній поки що переклад виконав Олександр Астаф’єв. Сонети Міцкевича вивчають у школі, а до найсвіжішого перевидання його збірки передмову пише польський президент.
Адам Міцкевич, «Кримські сонети», 1868, фот. Polona.pl
Літературознавці всіх часів та країн зламали не один спис у дискусіях про те, що ж є класичною літературою. Стільки визначень, стільки розмислів… Але, можливо, класична – це та література, якій найлегше вдається знаходити свого читача, оминаючи прірву часу. Дивовижно, наскільки свіжо та яскраво читається зараз поетична збірка з ХІХ століття. Ніби й не було цих двоста років. Бо ж зі сторінок «Кримських сонетів» виринає не так східна казка, як спогад про неї. Міцкевич створив досконалий палімпсест (рукопис, написаний на пергаменті, з якого стерли первісний текст – прим. ред.): крізь його оповідь проступають тисячі інших – древніших не тільки за польського генія, а і за сам час. Загадкова атмосфера породжує нестримний потік часто болісних, але таких живих асоціацій.
Тепер тут чорний гриф літа при темнім гробі:
Так в місті, де нема нікого, крім мерців,
Чорніють корогви погребної жалоби.
Хто скаже напевно, про що тут іде мова? Про руїни замку в Балаклаві? Чи про Маріуполь? А може, Бахмут? Зараз уся Україна, свідомо чи несвідомо, не може не осмислювати себе в категоріях, що окреслив Міцкевич у «Кримських сонетах» – думки про волю та долю вигнанця, туга за минулим і усвідомлення стрімкої плинності буття.
Абсурдні масштаби катастрофи, з якою Україна має справу кожного дня, жорстоко виштовхнули нас із часу реального в час міфологічний. І тому такою важливою стає поетика пам’яті, бо, як писав Сергій Жадан,
...найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять, а найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком. [5]
І, мабуть, саме тому так багато книжок про Крим з’являється зараз у наших книгарнях. Серед них для нас особливо вирізнилися дві – «Дім солі» Світлани Тараторіної та «За перекопом є земля» Анастасії Левкової. Перша – переосмислення кримської міфології, друга – багатоголосся спогадів його мешканців. Вірші польського поета, здається, переплавляють у собі обидві ці теми.
«Кримські сонети» Адама Міцкевича давно вже не просто література. Вони дещо більше…
Джерела:
1) Адам Міцкевич, Вибрані поезії, Переклади з польської за редакцією Максима Рильського, Київ, 1946; 2) List A. E. Koźmiana do F. Morawskiego z 1 marca 1828 r., w: W. Billip, Mickiewicz w oczach współczesnych, Wrocław, 1962, s.334-335; 3) Poezye Adama Mickiewicza. T. 1, Do czytelnika o krytykach i recenzentach warszawskich ; Konrad Wallenrod ; Grażyna ; Wiersze różne. Petersburg : nakł. aut., 1829; 4) Alina Witkowska, Mickiewicz - Słowo i Czyn, Warszawa, 1975; 5) Сергій Жадан, "Вогнепальні й ножові", Книжковий клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2012 р.; 6) https://culture.pl/pl/dzielo/adam-mickiewicz-sonety-krymskie
