Пьотр Ґрачик: Станіслав Лем був письменником контакту з абсолютною чужинністю

lem-graczyk, default, Станіслав Лем, фот. Getty Images / Пьотр Ґрачик, фот. з приватного архіву

Про те, ким є «Інший» у філософії та літературі ХХ століття, зокрема в книжках Станіслава Лема, розмовляємо з доктором Пьотром Ґрачиком з Інституту культури Ягеллонського університету.

У філософії ХХ століття одним із важливих понять є поняття «Іншого». Сьогодні, коли напруження на різних рівнях суспільства зростає, це питання набуває особливої актуальності.

Ким, на твою думку, є «Інший»?

Я хотів би почати з того, що найважливіший розрив між загальним обрисом певної культури й індивідом проходить усередині кожного індивіда. Тобто ми є асиметричними істотами: ми живемо у першій особі, у тому сенсі, що досвід кожного з нас належить лише нам, тоді як інші не мають до нього доступу. Водночас усі знаряддя мислення про цей першоособовий досвід дає нам культура, тобто те, що ми набули назовні – у формі мови, у формі прочитаного, у формі зустрічей з іншими людьми.

Ми маємо досвід самих себе від першої особи, але мислимо про себе в третій особі. Тобто про всі змісти, які зустрічаємо у своєму житті, а отже, зрештою, також про самих себе – про те, ким ми є, що повинні чинити, чого можемо сподіватися тощо – ми мислимо ніби в третій особі, за допомогою культурних знарядь, отриманих ззовні. Це певного роду розрив у нас самих – невиліковний, аж до кінця життя. Так, неначе якийсь потужний землетрус утворив у нас самих щось на кшталт розпадини: між нами, першоособовими, і нашим світом, третьоособовим. Кожен із нас носить у собі таку прірву.

Безумовно, культура намагається всіляко подолати й заповнити цю прірву. Подолати її можна, наприклад, завдяки дружбі – у тому сенсі, що ми помічаємо в іншій людині рису, подібну до своєї: подібну розпадину, подібне відчуття ні з чим незрівнянної внутрішності – щось таке, що Левінас у своїй філософії називає сепарацією.

Левінас вживає це поняття в іншому значенні, ніж це є у повсякденній мові.

Сама назва вказує на те, що у феномені сепарації, з яким кожен із нас приходить у світ, міститься певного роду відірваність від решти світу. Але також вказує на можливість визнати, що по той бік є хтось, хто для самого себе також є першоособовою постаттю, тобто хтось, хто також живе як перша особа. Я би сказав саме так, можливо, не до кінця йдучи за Левінасом, бо він у цьому місці вдається до роздумів про нескінченність, про вимір висоти, помітний в обличчі Іншого, тощо – і виразно звертає в бік теології. Натомість, не прямуючи відразу в цей бік, треба сказати, що стосунки з іншими людьми полягають також у тому, що ми мусимо здогадуватися про існування в інших чогось такого, що в нас самих є цією великою, у певному сенсі незбагненною катастрофою, – бо саме так ми це часом відчуваємо, – яка відділяє нас від нашого власного світу.

Мені здається, це є основним для розуміння феномену такої чужинності чи інакшості в культурі: що ми самі є чужими для себе, самі завжди досвідчуємо світ із певної ідіосинкратичної перспективи, яка ніколи не може цілковито збігтися з перспективою інших людей. Втім, мусимо приймати цю перспективу як власну, бо вона закладена в нашій мові, у культурі, в якій нас виховано, тощо. І у зв’язку з цим дружба, любов та інші особисті відносини не можуть полягати в тому, що ми стираємо цю відмінність у самих собі і в інших, а радше в тому, що ми визнаємо цю відмінність в іншому як таку саму важливу, таку саму непереборну, як наша власна.

А якщо це не вдається?

Якщо це не вдається, тоді найлегше викрити чужинність в іншому! Так, «найкраще» відвернути увагу від себе – і кричати: «ловіть злодія!» – спрямовуючи її на інакшість поза собою. Тобто знайти когось, хто ще менше здатний приховати власну чужинність, ніж я сам, – бо, наприклад, належить до іншої культури або до якоїсь меншини в нашій культурі, – і на кому могла б зосередитися увага культури, що заперечує інакшість. Це око, яке шукає відмінностей як чогось поганого. І це був би шлях, що веде до участі в різноманітних цькуваннях, наприклад, людей, що їх із якоїсь причини визнають цапами-відбувайлами. Це також знаряддя культури, покликане нівелювати відмінності, і воно завжди викликає тривогу.

Що могло би слугувати прикладом такого нівелювання відмінностей?

Гадаю, у мене є гарний приклад. Тобто, якщо культура дає нам знаряддя для того, щоб думати про відносини з іншими й спроби переходу між першою і третьою особами, то одним із найпридатніших знарядь є тут література.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Станіслав Лем, Краків, 1971 р., фот. Jakub Grelowski / PAP

Picture image

Stanisław Lem, Kraków, 1971, photo: Jakub Grelowski/PAP

Маю приклад польського письменника, для творчості якого це явище чужинності – як чогось, чого ми, зрештою, ніколи не можемо осягнути, і водночас чогось, що міститься дуже глибоко в нас самих, – є ключовим. Це Станіслав Лем. Він був письменником контакту з абсолютною чужинністю, і саме вона є однією з головних тем його творчості. Різноманітні літературні форми, які він обирав, – роман, оповідання, казка, фікція тощо, – завжди, по суті, обиралися ним під цим кутом: щоб якнайкраще дослідити справу чужинності. Так було від самого початку його творчості. Це видно, наприклад, у його нещодавно перевиданому ранньому романі «Серед мертвих». Це друга частина трилогії під назвою «Невтрачений час», і це приголомшлива книжка.

Мені здається, що це одна з його менш відомих книжок.

Лем упродовж довгого часу – власне, аж до кінця життя – не дозволяв її перевидавати. І можна зрозуміти чому. Він написав її у п’ятдесяті роки, за сталінських часів, коли цензура була винятково гострою, а сам Лем був молодим письменником, дебютантом, для якого було дуже важливо, щоб його книжку опублікували. Це твір про часи війни, а така тема була дуже важливою для правлячих кіл. Лем вирішив піти на поступки наративам, нав’язаним владою. У зв’язку з цим маємо тут, наприклад, портрети представників підпілля, Армії Крайової, яких змальовано негативно – як безвідповідальних, самовпевнених людей, що мислять нереалістично й анахронічно. Натомість комуністів показано майже ангелами. Тож коли йдеться про зображення політичних відносин, у цій книжці маємо справу з, м’яко кажучи, упередженістю, вимушеною цензурою.

Втім, ця книжка з багатьох причин є, однак, винятковою у творчості Лема. Наприклад, її дія відбувається в місті, назви якого не автор не наводить. Тоді його не можна було називати, але кожен, хто знає топографію цього міста, відразу розуміє, що це Львів.

Так, адже під час німецької окупації Лем був саме у Львові.

І саме ця книжка з-поміж його творів найближча до опису того, що Лем пережив у Львові під час окупації. Це тема, якої в своїх пізніших книжках він не хотів торкатися безпосередньо, хоча, гадаю, алюзії до цих подій у завуальованій формі можна знайти в багатьох місцях його прози. Лем, який був євреєм, під час війни переховувався у Львові й пережив багато жахливих речей. Він мало не загинув під час певної події, що сталася на початку німецької окупації, коли німці очищали від тіл убитих колишню в’язницю НКВС у Бриґідках. Для цього вони використовували євреїв, схоплених на вулицях, і водночас організовували на вулицях Львова погроми.

Лем працював, виносячи тіла з підвалів «Бриґідок», куди німці не заходили, бо через розкладання трупів там було важко дихати, – можливо, лише завдяки цьому він і вцілів. Отже, це книжка, однією з головних тем якої є Голокост.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Вулиця Легіонів у Львові, 1925, зліва – Галицька ощадна каса, фот. Marek Münz/Biblioteka Narodowa Polona

Picture image

munz_marek_1872-1937_ulica_legionow_we_lwowie_1r_5e6c8aa9-b663-412c-9107-ac6819d7bdcd.jpg

Одного з героїв, поляка, що ми його знаємо з попередньої частини цієї трилогії, «Шпиталю Преображення», помилково приймають за єврея (на нього доносить гурт дітлахів). Отже, під час акції вивезення до табору смерті його затягують у вагон. Та вже на порозі газової камери, через німецьку бюрократичну дріб’язковість, його все ж таки ідентифікують як поляка, завдяки чому він рятується.

Це сцена, в якій ми маємо справу з якоюсь неймовірною драмою першоособової окремішності, а водночас – із усією моральною неоднозначністю цієї ситуації. З одного боку, герой розділяє досвід тих, кого жорстоко вбивають: на мить він стає одним із них. З іншого – робить усе, аби не розділити з ними їхню долю до кінця. Він не знаходить у собі героїзму співучасті в мучеництві, хоча в культурі такий мотив винагороджується. Радше навпаки: він докладає всіх зусиль, щоб вижити самому, щоб показати вбивцям, які під час селекції вирішують людські долі, що він не належить до тих, кого призначено на смерть.

Інший герой роману Лема – математичний геній. Його інакшість також виявляється в тому, що він має доступ до світу математики: світу позамовного, принаймні в сенсі повсякденної мови. Адже математика не відсилає безпосередньо до звичайного щоденного досвіду й не залежить так сильно ні від культури, ні від історії, як загальновживані мови, що завжди є також мовами національними.

Математика в цьому сенсі є чимось цілковито інакшим…

Здається, саме тому Лем був так захоплений наукою: він бачив у науковцях посланців людства, які, озброєні знаряддями математики, змагаються з цілковитою чужинністю. Водночас і сама математика має в собі щось чуже щодо кожної конкретної історичної людської культури. Вона є універсальністю, але не людською – радше якоюсь позалюдською силою мислення за допомогою засобів, що самі по собі вже майже чужі людині. Особливо це стосується самих математиків, якими Лем завжди захоплювався. Це, однак, не означає, що математичне знаряддя справді дає нам змогу досягти чужинності. Воно також виявляється безсилим перед цим завданням.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Станіслав Лем у своєму домі, Краків, 1960, фот. Piotr Barącz / PAP

Picture image

Stanisław Lem w swoim domu, Kraków, 1960, fot. Piotr Barącz /PAP

Отже, можна стверджувати – і я схильний так тлумачити не лише ці два романи, а й усю творчість Лема, – що таким повідомленням для нього є ми самі. Тобто наше життя, відокремлене в собі від інших. Це повідомлення, надіслане звідкись, кимось, причому ми навіть не знаємо, чи хтось написав його свідомо, що воно насправді означає і що ще нерозкритого в собі приховує. Ми маємо в собі інакшість, яку неможливо розшифрувати.

Чим є ця інакшість у собі?

Ця інакшість у собі, як я це розумію, є багатовимірною. У чому полягає інакшість у мені? Хоча б у тому, що я є своїм тілом, але це тіло поводиться у такий спосіб, якого я можу не хотіти і якого не розумію.

Воно для мене самого є таким явищем, як у Лема океан на планеті Соляріс або саме той космічний шифр у «Голосі Господа». Моє тіло – а може, не лише тіло, а й мій розум, а й моє несвідоме, а, може, навіть те, що я називаю своєю свідомістю. Вона є такою, а не іншою, без мого відома й згоди: вона просто якась, і я мушу з цим змиритися, не маю виходу, чи не так?

Мені здається, ніби я здатен контролювати самого себе: говорити те, що хочу, думати те, що хочу. Але, по суті, ці так звані «свідомі» процеси є лише доволі тонким шаром, який прикриває процеси несвідомі – ті, що відбуваються незалежно від усього, що я називаю «я», але зрештою дають мені першоособовий, асиметричний досвід, якого я не поділяю з ніким іншим.

Ким тоді є це «я»? Вже не можемо казати, що це «спалах свідомості»?

Мова про свідомість і несвідоме підпорядковується певній діалектиці. По суті, ми не знаємо, яке з цих двох означень говорить про мене, а яке – про якийсь чужий, але такий, що мене зумовлює, процес. Я міг би сказати: «я» – це свідомість, а цей «чужий у мені» – несвідоме. Але, з іншого боку, може бути й навпаки.

Може бути й так, що моя свідомість заселена поняттями, які дала мені культура. І саме вона виявляється тим чужим. А я, моє тіло, те, що я відчуваю, мій біль – усе те, що не є поняттєвим, не є мовним і в цьому сенсі не міститься в моїй свідомості, а радше її зумовлює, – це і є я.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Електрибалт, Центр науки Коперник, фот. Jacek Łagowski/AG

Picture image

elektrybalt_ag.jpg

Схоже, йдеться про те, що коли ми починаємо замислюватися над тим, що в нас самих є своїм, а що – чужим, то вже не можемо стабілізувати цю опозицію. Вона завжди виявляється взаємозамінною, оборотною, завжди працює в обидва боки. Для самого себе я є водночас собою і чужим: те, що в мені є мною, є мені чужим, а те, що є мені чужим, є мною.

Буває навіть так, що я сам є чужим для себе, а хтось інший часом може бути мені ближчим, ніж я сам собі. Я можу, наприклад, любити своїх дітей більше, ніж люблю себе. І це вже не приклад із літератури, а з повсякденного життя – річ, мабуть, відома кожному з батьків у певні моменти життя.

Але також існує романтичне кохання, яке, здається, веде до повного з’єднання закоханих. Принаймні, так буває в якійсь його фазі. У такій дуже бурхливій, початковій. Там стирається різниця між тобою і мною. Між «я», між першою особою, і третьою особою.

А другої особи ти взагалі не враховуєш, бо говориш: перша, третя… Де ж, натомість, друга?

У цій другій особі, можна сказати, й відбувається зустріч. Але питання в тому, чи саме в цій зустрічі доходить до певного нівелювання цих різних «я», різних окремих першоособовостей, які зустрічаються в цьому місці, у другій особі, – чи все ж ці окремішності зберігаються?

Саме так, у мене враження, що в романтичному коханні вони не до кінця зберігаються, але сам цей момент єдності нетривкий, а можливо, навіть ілюзорний. Тут можна піти за іншим письменником – Кундерою, який писав про «смішні любові»: такі, в яких відчуття єдності завжди є певного роду ілюзією і наслідком непорозуміння. Якщо романтичне кохання має бути тривалим, то з часом воно мусить стати також дружбою. Натомість у дружбі, здається, від самого початку йдеться про те, щоб ушанувати окремішність іншої людини.

Мова Ukrainian