На перше після пандемії Венеційське бієнале, у 2022 році, приїхала виставка Еви Курилюк «Я, Білий Кенгуру», а у 2024 році відбувся – вже в інтер’єрах Procuratie Vecchie – згаданий показ робіт Анджея Врублевського. Виставку журнал Art Newspaper визнав однією з десяти найважливіших подій-супутників, але вона також мала великий успіх, який вимірювався не лише кількістю відвідувачів, а й «температурою» записів у книзі відгуків. Зошит, виставлений кураторкою Анею Мушинською, заповнився не тільки подяками, а й рефлексивними нотатками про передчасну смерть художника і силу його живопису.
Хоча венеційський огляд зазвичай асоціюється з найновішим мистецтвом, із п’яти вистав, які Фундація родини Старак привезла на Бієнале, три представляли творчість уже померлих митців. Однак твори Вініарського, Врублевського чи Кантора і Яреми показані не в історичному ключі – навпаки, вражає їхня надзвичайна актуальність. Картини Врублевського, ймовірно, кожному європейцеві нагадували образи війни, що тоді вже два роки тривала в Україні. Так само й представлені цього року роботи Кантора – у яких він нав’язливо повертався до теми пам’яті, досліджував її механізми, складав її з уламків, сміття, залишків – легко прочитуються в сучасному контексті. Адже війнам і міграціям супроводжують зникнення місць, покидання особистих речей, їхнє знищення. Пам’ять знову стала нагальною темою, особливо пам’ять індивідуальна, за визнання якої наполегливо виступав Кантор і яку ставив вище за історію колективну.
Кураторка Аня Мушинська пояснює, що виставка «Тадеуш Кантор (1915–1990). Амбалаж, крикотаж і мадам Ярема» є відповіддю на заклик організаторів цьогорічного Бієнале зосередитися на приватності, тиші, індивідуальному переживанні та суб’єктивності. Як видно, це відповідь точно в ціль, адже попри традиційно високу конкуренцію за статус події-супутника Бієнале, відвідувачі знову матимуть змогу побачити не одну – представлену в Польському павільйоні – а дві польські виставки.