Дата святкування була встановлена в 325 році на Нікейському соборі і відсилала до єврейського свята Песах (Пасха). Воно мало відбуватися у першу неділю після першої повні, тобто між 22 березня і 25 квітня. Християнство витіснило багато язичницьких весняних свят, часто зберігаючи їхній характер, але надаючи їм іншої символіки.
Похорон журека та оселедця
Великодній стіл, Музей у Вдзидзах Кішевських, фот. Dominik Sadowski/AG
Великодню передує великий сорокаденний піст, останні сім днів якого називаються Страсним тижнем. Умертвіння тіла має допомогти навести лад у думках, а також у будинках і дворах.
Закінчення тривалого посту давало молоді можливість помститися надокучливому журеку та оселедцю. Ксьондз Єнджей Кітович барвисто змалював цю церемонію у своєму «Описі звичаїв за правління Авґуста III»:
У Велику п’ятницю ввечері або в суботу вранці дворова челядь малих садиб, прив’язавши оселедця на довгій і товстій мотузці, до якої примоцовано його тонкою ниткою було, вішала його над дорогою на сухій вербі чи іншому дереві, ніби караючи за те, що протягом шести тижнів він панував над м’ясом, катуючи своїм слабким єством шлунки людські. Непотрібний вже журек виносили з кухні, що було пасткою для якогось простака. Умовляли його взяти каструлю з журеком у шматі сітки на спину і нести її або так, або на голові, тримаючи її мовбито на похорон; позаду нього ішов інший хлоп із лопатою, який мав викопати яму для журека і закопати його. Вийшовши з кухні на подвір’я, той, що йшов із лопатою, вдаряв по каструлі, і журек обливав простака, викликаючи сміх у помічників на цьому уявному похороні і в тих, хто за ним спостерігав.
Оселедець найчастіше виготовляли з дерева або картону. Траплялося, що жартівник, який підвішував на дерево каструлю з журеком, виливав її вміст на помічника, який нічого не підозрював.
Під час богослужінь Страсної седмиці віряни згадували події останніх днів Христа на землі. Вони освячували воду та вогонь, виготовляли писанки. Уже в дохристиянські часи яйце вважалося символом життя і розмноження. Для християн воно є символом воскресіння.
Традиція розпису яєць знайшла своє відображення в хроніці Вінцентія Кадлубека, що походить з початку XIII століття: «Поляки з давніх давен були заздрісними та непостійними, бавилися з панами своїми, як із писанками».
Чільне місце — поросяті
Копченості з великодніх столів, Музей у Вдзідзах Кішевських, 2009, фот. Dominik Sadowski/AG
Традиційне польське освячене, тобто страви, освячені священиком у Велику суботу, складалося з холодних страв, переважно м’ясних, а також зі зварених на круто яєць і пирогів. Найважливішою стравою була шинка, бажано ціла і з кісткою, копчена в ялівцевому димі, і домашня ковбаса, яка, згідно зі Старопольською енциклопедією Зиґмунта Ґлоґера, «з давніх часів була польським делікатесом і займала... і в простого люду, і у шляхти перше місце у великодньому освяченому».
Хороший кухар, стверджує Ґлоґер, знав щонайменше 12 способів приготування ковбас, а кухарі панських резиденцій знали навіть удвічі більше. Окрім м’яса та ковбас, на святковому столі не могло бракувати лакомини, рясно запитої вином і оспіваної поетом-пророком Адамом Міцкевичем:
…Та навіть як нема такої от приправи,
Не треба кращої від бігоса потрави!
Капусту січену до казана кладуть
І ставлять на вогонь, аж соки попливуть
Із неї, сповнені тонкого аромату.
М’ясива, що з частин його найліпших взято,
Туди домішують. На доброму вогні
Усе це пряжиться…
(Цит. за А. Міцкевич. «Пан Тадеуш», переклад М. Рильського — прим.пер.)
Серед святкової випічки найважливішими були паски, також відомі як «бабині калачі», які Ґлоґер описує як «відомий пиріг із пшеничного борошна, який зазвичай пекли на Великдень... Паски приправляли шафраном і виробляли у формі турецької чалми, випікали в мідних формах і глиняних горщиках або в сковорідках і паперових формах. Останні сягали двох стоп у висоту [близько 60 см] і їх називали подільськими. Що ж до типів пирогів, то відомі були наступні: заварні, петинетні (з легкого, повітряного, дуже ніжного тіста, яке нагадувало петинету — тканину, подібну до тюлю — прим. пер.), мигдальні, цільнозернові і триколірні (з білого, рожевого і темного тіста)».
«Великодній стіл був багатим, як і в кожній польській оселі. Серед калачів, пирогів, тортів і мазурків, різної печені, шинки і ковбас чільне місце, звісно ж, займало смажене порося, а іноді й глушець, прикрашений бородатою головою, віялом хвоста і розправленими крилами», — згадувала Марія Чапська в книзі «Європа в родині».
Шмагання в ліжку
Влодзімєж Тетмаєр, «Щасливого Великодня», листування з 1959 року, опубл. «Polonia» Краків, реп. East News
Другий день Великодня пов’язаний зі звичаєм під назвою Уливанка або Обливаний понеділок (пол. Śmigus-Dyngus). Ґлоґер стверджує:
Витоки цього звичаю мають бути давніми, оскільки ми бачимо його як в Азії, колисці арійських народів, так і в слов’янському регіоні. Англієць Саймс в описі своєї подорожі 1796 року до Бенгалії та бірманського короля в Пегу розповідає, що місцеві буддисти приблизно 10 квітня святкують веселе триденне свято на честь завершення старого року. На другий день свят бірманці мають звичай «омиватися від гріхів старого року», обливаючи одне одного водою. Від цього не вільний навіть віцекороль, а вода несподівано ллється з вікон і дахів на голови перехожих. У палаці віцекороля після серйозної церемонії та відходу останнього гості залишалися на милість 30 придворних дам, які, увірвавшись у кімнату з лійками та прискавками, почали нещадно поливали всіх водою. «Ми віддавали їм належне, — каже Саймс, — доки не закінчилася вода, але всі промокли до нитки». Звичайно, серед християн давній звичай мав бути трансформований. У Польщі йому дали німецьку назву і прикріпили до весняного свята Великодня. Вже [Кароль] Лібельт звернув увагу, що dyngus може бути польською версією німецького слова «Dünnguss», що означає рідкий водянистий суп і, нарешті, хлюпіт води. Визначні лінгвісти [Александер] Брюкнер і [Ян Александер] Карлович кажуть, що слово dyngować походить від німецького «dingen», що означає відкуповуватися, домовлятися, оцінювати. «Dingnus, dingnis» означає викуп під час війни як захист від пограбування. Такою пожертвою, тобто дингусом, відкуповувалися від студентів та молоді, вкладаючи їм до кошиків яйця та малджики [млинці із сиром], щоб вони не обливали водою. А Śmigus походив від «Schmackostern», тобто шмагання пальмою або батогом і поливання водою того, кого застали в ліжку.
До Емауса поволі
Śmingus–Dyngus, Буковина Татранська, фот. Adrian Gładecki/Reporter/East News
Документи синоду Познанської єпархії 1420 року підтверджують, що «дингус» першопочатково був вимаганням пожертвувань, особливо яєць, під загрозою примусового «купання». Резолюція під назвою «Dingus prohobeatur» наказувала священикам: «Слідкуйте, щоб на другий і третій день свята Великодня чоловіки жінкам, а жінки чоловікам не сміли докучати через яйця та інші дари, що у просторіччі зветься дингувати, і щоб не затягували у воду».
У польському вишуканому товаристві розваги були дещо м’якішими, ніж на селі, але Єнджей Кітович не приховував, що «коли компанія розгулялася, пани та челядь, пані та панни, не чекаючи свого дня (згідно зі звичаєм, у понеділок чоловіки обливали жінок, а у вівторок — жінки чоловіків — прим.пер.), обливали одне одного з усього, що тільки могли дістати, гайдуки з лакеями доносили відра з водою, а члени знатного товариства, набираючи з них, ганялися одне за одним й обливалися з ніг до голови, так що всі були мокрі, наче вийшли з якогось потопу».
Грайливу й не позбавлену залицянь забаву молодь споконвіку практикувала як на селі, так і в місті. У ній брали участь усі стани, які ксьондз Кітович описав із властивою йому увагою до деталей:
Це було свавільство, поширене в нашій країні як серед простих людей, так і серед знаті; у Великодній понеділок чоловіки обливали жінок, а у вівторок і наступні дні жінки обливали чоловіків, узурпувавши собі це право аж до Зелених свят... Обливалися у різний спосіб. Знатні закохані, бажаючи провести цей обряд із коханими, не справляючи їм прикрощів, з маленької трубки або фляжечки злегка поливали їм руки, а щонайбільше бюст, трояндовою або іншою запашною водою. Ті, хто віддавав перевагу легковажності над розсудливістю... поливали пань простою водою, хлюпаючи з каструль, склянок, великих прискавок просто в обличчя, обливаючи з ніг до голови... а на вулицях у містах і селах молодь обох статей чатувала із прискавками та каструлями з водою на перехожих, і не раз дівка, бажаючи облити якогось парубка, або хлопець, що хотів облити дівчину, обливали якусь іншу особу, праведну та незнайому, іноді священика, поважного старця чи стару жінку.
Італієць Джованні Паоло Муканті описав у своїй розповіді про подорож до Польщі в 1596 році краківський звичай «носити в цей день (тобто у Великодній понеділок) вербові гілки з розпущеними котиками — по дорозі на Емаус дівчат били ними, кажучи: Що ж ти так поволі йдеш на Емаус?». Краківський ярмарок під назвою «Емаус» протягом століть проводиться у Великодній понеділок біля норбертинського монастиря в Звєжинці, щоб відзначити подорож воскреслого Христа до біблійного містечка Емаус з двома учнями, які його не впізнали.
Від надміру паскудні збитки
Писанки, традиційний Великодній стіл, фот. Wojciech Wojtkielewicz/Polska/East News
Відсутність поміркованості в їжі та питті, дуже поширену в Польщі, особливо під час Великодня, висміював уже в XVI столітті Міколай Рей з Наґловиць, знущаючись із ненажер і п’яниць:
Хто на Великдень не їсть свяченого яйця, а ковбаси від змій, хрону від бліх, рябчиків від в’язниці, той уже поганий християнин... а від надміру сього... тільки паскудні збитки, потім обжерливість, а потім різноманітні виразки та шкідливі й численні випадки.
Через триста років на допомогу Рею прийшов італійський звичай. Амброзій Ґрабовський, книготорговець і хроніст Кракова ХІХ століття, згадав свого друга, який, будучи священнослужителем, відбув частину свого новіціату в Італії. Годований голодними пайками, він наважився у Великодню неділю запитати свого очільника, чи можна йому з’їсти трохи більше, ніж одне яйце на святковий сніданок. Запанувала розгубленість, бо досі всі вгамовували голод рівними порціями. Патрон, виявляючи глибоке розуміння потреб іноземця, звернувся до брата, що розносив їжу, з наказом: «Дай цьому полякові ще одне яйце. Нехай об’їдається, поки не лусне».
Переклад: Марія Шагурі.
Бібліографія
Zygmunt Gloger, "Encyklopedia staropolska", przedruk fotooffsetowy wydania z 1900–1903, Warszawa 1978
Renata Hryń-Kuśmierek, Zuzanna Śliwa, "Encyklopedia tradycji polskich", Poznań 2000
Władysław Kopaliński, "Słownik mitów i tradycji kultury", Warszawa 1987
Barbara Ogrodowska, "Święta polskie. Tradycja i obyczaj", Warszawa 2000
