Скамандрити
Група поетів, об’єднана довкола часопису Варшавського університету «Pro arte et studio». У листопаді 1918 року заснували літературне кабаре в кав’ярні «Під Пікадором». У 1920 році вийшов друком перший номер часопису «Skamander», а через чотири роки виданням групи стають «Wiadomości Literackie».
Скамандрити не були літературно однорідним формування, не видали жодного офіційного маніфесту. Програму мала замінити молодість, дружба і творча сила. Вони відкинули великі народні теми, а в їхній творчості домінують мотиви весни, любові й радості життя.
У передмові до першого номеру часопису «Skamander» вони писали:
Програми — це завжди погляд назад, це те саме, що ділити непередбачуваність життя на відомий дільник.
Проте вони узгоджено наголошували на бажанні тісно пов’язати поезію з сучасним та щоденним життям. Їхній постулат також полягав у демократизації поезії, адресатом якої вони намагалися зробити якомога більше коло читачів. Проголошували неприйняття патосу, право на свободу митця і культ таланту. На їхню думку, поет має бути ремісником і чесним працівником, а не якоюсь «надлюдською істотою».
У сфері поезії наголошували на конкретиці освіти, допускали розмовну мову в поезії, ставали в опозицію до авангардних поетичних груп. Доволі часто обирали прозаїчну тематику, акцентували на безпосередності, свободі, життєдайності, стихійності. Основна ідея їхньої поезії — це молодість як тема і творча сила.
Скамандритів об’єднувала дружба і загальні погляди на поезію, однак вони надавали перевагу різним літературним технікам. Не обмежували своєї творчості лише до віршованих форм, пробували свої сили у політичній сатирі, текстах для кабаре, фельєтонах. До основних представників «Скамандра» належали поети: Юліан Тувім, Ярослав Івашкевич, Ян Лехонь, Антоній Слонімський, Казімєж Вєжинський.
Члени «Скамандра» були різними і їхня творчість викликає різні асоціації. Провідним творцем групи став Юліан Тувім — поет молодечого ентузіазму і водночас бунту, він не переставав захоплюватися поетичним доробком Яна Кохановського. Ярослав Івашкевич надавав перевагу естетиці та класичній формі поезії, займався ідеєю краси, мітом митця, а світ вважав матеріалом, який треба перетворити в поезію. Антоній Слонімський демонстрував свою цілковиту непримиренність зі світом. Казімєж Вєжинський презентував віталізм та енергію, «яка ринула з віршів», це співець радості, перший поет спорту, патріот і емігрант, який тужив за своєю батьківщиною.
Шляхи поетів з цієї групи розійшлися у 1930-х роках. Вони обрали різні кар’єри, а ще їх порізнили політичні погляди. Лехонь та Івашкевич зайняли дипломатичні посади за кордоном, Вєжинський зв’язався з правим табором санації, а Тувім брався за щораз серйозніші теми, критикуючи тодішню дійсність.
Футуристи
Основний нурт їхньої діяльності припадає на 1919–1921 роки. Для них характерними були формальні експерименти: незвичний запис віршованих рядків, заперечення ортографії, синтаксису й логіки. Футуристам притаманна віра в майбутнє, вони постулювали звільнення від минулого, а особливо — від національних мітів («викинути мумії міцкевичів»).