Хоча «На нелюдській землі» стала класичним зразком літератури про ГУЛАГ, цей твір, власне кажучи, не можна цілком до неї зарахувати. Її автор сам не був у концентраційному таборі, хоч і провів два роки в різних радянських таборах для інтернованих та дивом уникнув смерті.
Книжка Юзефа Чапського – це передусім розповідь про його розслідування долі товаришів по службі й військовополонених, яких радянська влада взяла в заручники після нападу на Польщу 17 вересня 1939 року. Як згодом з’ясувалося, усіх їх – за підрахунками сучасних дослідників, близько 20 тисяч людей – радянська влада вбила за наказом самого Йосипа Сталіна. Сьогодні їх пам’ятають як жертв Катинського розстрілу.
Водночас завдяки винятковій спостережливості автора – а Чапський, зрештою, був художником – ця книжка є ще й непересічним та проникливим свідченням із самого серця радянської Росії. Будучи представником Армії Андерса, Чапський мав змогу багато подорожувати Росією в один із найкритичніших історичних моментів – коли німецьке вторгнення вже було в розпалі, – і побачив країну на межі цілковитого краху.
Він виразно відчув, що радянський експеримент зробив із людьми, як його гнітючий терор змінив саму людську природу. Він бачив людей, охоплених страхом, суспільство, в якому майже в кожного хтось близький був у ГУЛАГу. Сіру, безлику масу людей, що жили під тиском пропаганди, виснажені й залякані тим, що діється навколо.
Ще більше, мабуть, вражає здатність Чапського побачити несподівані паралелі між досвідом таких різних народів, як поляки й таджики, узбеки й киргизи, казахи, калмики та корейці – усі вони були жертвами імперського російського гніту. Чапський показує, що це пригнічення сягає ще царських часів і водночас залишається незмінним, спустошуючи всі народи й культури, які опиняються в орбіті його впливу.
Книжка завершується втечею Чапського з радянського пекла до Ірану разом з Армією Андерса. Але для її автора – і він добре це розумів – це був лише початок багаторічної боротьби за правду і справедливість для вбитих товаришів.