Польська пісня на війні

У 1941 році, під час формування Армії Андерса та її маршу з СРСР на Близький Схід, до неї долучалися поляки з дуже різним життєвим досвідом. Їх об'єднувало бажання втекти з СРСР й долучитися до боротьби з нацистською Німеччиною. Серед них було багато музикантів, артистів і співаків, які здобули славу у міжвоєнній Польщі, а тепер були виснажені війною і таборами.

Хоча ці нові обставини дуже відрізнялися від повного блиску й амбіцій міжвоєнного світу музики й театру — якщо не згадувати про факт, що багато музикантів мусили змагатися з голодом, виснаженням і хворобами — їм вдалося підтримати традицію польської пісні й естради під час одісеї Армії Андерса через Азію до Італії. Вони розважали різну публіку, здобуваючи славу серед польських військ і не тільки.

Thumbnail — Ґвідон Боруцький. Фото з відкритих джерел

Дорога до Львова не належала до безпечних: один з артистів, Ґвідон Боруцький — перший виконавець легендарної пісня «Червоні маки на Монте-Касіно» — покинув Варшаву з Влоджімєжом Борунським і Вільгельмом Шульцом, племінником Бруно Шульца. Боруцький перетнув кордон Радянського Союзу перебраний і схований під фірою сіна.

Коли музиканти добралися до Львова, почали поступово творити театральні трупи і музичні групи. Так зокрема постав Tea-Jazz, створений радянською владою під керівництвом польського фільмового і джазового музиканта Генрика Варса. Згодом Варс розповідав:

Існування цього колективу було питанням не тільки суто артистичним — це був спосіб порятунку життя, уникнення концентраційних таборів, сибірських ґулаґів.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Колектив Теа-Джаз під керівництвом Генрика Варса в Одесі, 8 серпня 1940 року. Фото: Польський Інститут і Музей Сікорського в Лондоні

Picture image

wars_odessa.jpeg

До колективу увійшли такі зірки як Евґеніуш Бодо, Адам Астон, Альберт Гарріс та Рената Богданська (Ірена Яросевич). Богданська потім вийшла заміж за генерала Андерса і стала активною діячкою польської діаспори у Лондоні, проте підтримувала зв'язки також з українськими музичними колами у британській столиці.

Талант музикантів і репертуар, складений із популярних довоєнних шляґерів, на якийсь час запевнив їм почуття більшої безпеки, ніж якби вони залишилися у Польщі, окупованій нацистами.

Оля Гнатюк у книзі «Відвага і страх» пише, що артисти, які здобули популярність у міжвоєнній Польщі, тепер стали новими улюбленцями радянських глядачів і зривали оплески у Москві, Одесі, Києві, Харкові, Баку, Тбілісі, Батумі та Сочі. Гнатюк зауважує, що перший тур до Одеси відбувався у 1940 році, коли вже починалися масові депортації поляків зі Львова, в тому числі родин офіцерів і поліціянтів, а також еліт. Підкреслює, що хоча прізвища артистів з Теа-Джазу не було включено до адміністративних списків працівників театру, що врятувало їх перед депортацією, та можливо, що радянські колеги по фаху порадили їм завчасно покинути Львів. Однак тур до Одеси міг з'явитися також внаслідок збігу обставин.

Ґвідон Боруцький пише:

На наше здивування, росіяни, напротивагу до німців, дозволяли польським артистам виступати, але організовували нас у театральні групи, які адміністративно підлягали т.зв. філармонії, хоча назва не мала нічого спільного з філармонією у нашому розумінні. […] Кожен із цих театрів мав двох російських адміністраторів, з яких один був постійно з колективом, а другий їздив по містах, щоб заздалегідь домовлятися про зали і готелі. Дивовижним був той факт, що совєти вивозили тисячі людей углиб Росії, на Сибір, та однак не зачепили акторів чи музикантів ані їхніх родин. І ми мали вибір: або грати в театрі, аби дати себе вивезти. […] Російська публіка сприймала нас з ентузіазмом. Це були єдині світлі моменти в їхньому сірому понурому житті при сталінському режимі, який не жалів також своїх громадян. […] Під час першого турне нашим конферансьє був Евґеніуш Бодо, який знав російську.

Video embed

Eugeniusz Bodo & Tea-Jazz Orchestra, 1940: Nichevo nie znaju (Nic o tobie nie wiem) 1940

В дорозі

На початку війни музиканти черпали з багатого репертуару польських шляґерів з попередньої епохи, однак, як відзначає Гнатюк, ці пісні було перекладено і переписано під російську публіку. Артисти, які не володіли російською, були змушені швидко навчитися цієї мови, щоб відповідати радянським вимогам.

Музиканти здобули настільки великий успіх, що у 1940-х роках було видано записи російських версій польських шляґерів — кожен за ціною сім рублів. Серед них були «Tylko we Lwowie», «Zapomnienie» i «Na pierwszy znak». Як пише Ромуальд Мєчковський, деякі пісні, наприклад, «Tango Milonga» i «Już nigdy», не здобули визнання.

Водночас поставали нові твори, як «Карпатська бригада» авторства іншого львів'янина, Маріяна Гемара, яка стала класикою польських воєнних пісень. Однак Гемар не потрапив до Армії Андерса і ще в тракті війни оселився у Великій Британії.

Хоча багатьом музикантам вдалося вижити до моменту оголошення «амністії» і потім долучитися до новоствореної Армії Андерса, цього не вдалося видатному артистові Евґеніушу Бодо. Оскільки він декларував бажання емігрувати до США, бо мав швейцарський паспорт, Бодо в СРСР арештували й ув'язнили в Ґулаґу, де він помер 1943 року. Правда про його долю вийшла наяв лише через кілька десятиліть.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Евґеніуш Бодо, після совєтської агресії на Польщу арештований НКВД 1941 року, помер у таборі 1943. Фото: НКВД / Wikipedia.org

Picture image

eugeniusz_bodo_nkwd.jpg

Створення Армії Андерса

Ґвідон Боруцький згадував:

Якийсь час наш театр виїжджав на виступи до різних міст, аж ми опинилися на Уралі, у Свердловську. Був червень 1941 року. Вже через тиждень виступів у цьому місті, в ніч з 21 на 22, з'явилося повідомлення, що без оголошення війни Німеччина напала на свого союзника Росію. Спершу ми не хотіли в це вірити, та упродовж дня новини на радіо передавали тривожні вістки про відступ непідготованих совєтських прикордонних військ.

Колектив зорієнтувався, що у найближчому майбутньому не зможе повернутися до Львова, тим-то вирушив у трасу по Азії і Криму. У кінці жовтня музиканти долучили до театру Генрика Варса і вирушили до столиці Узбекистану Ташкенту.

У цей період хаосу талановитий пісняр Адам Астон зі своєю дружиною вирушив у подорож до Фрунзе (нині Бішкек), столиці Киргизстану. Обоє мало не померли з голоду. Врятував їх їхній довоєнний колега Ришард Франк, керівник танцювального ансамблю радянської армії. Відтоді Астон почав виступати на концертах, а також як соліст мобільного військового оркестру під диригуванням Франка.

Натомість Боруцький з рештою артистів вирушив на південь, змагаючись зі щораз важчими погодними умовами. Потім згадував, що в якийсь момент артисти мусили на морозі тягнути свої інструменти по снігу.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Оркестр в'язнів Янівського концтабору у Львові, місця екстермінації багатьох львівських євреїв, 1941–1943. Оркестр грав, коли в'язні виходили на роботу і з неї поверталися. Фото з відкритих джерел

Picture image

janowska_nazi_camp_orchestra.jpg

Все змінилося, коли вони зустріли солдата у польській воєнній формі, і той розповів їм про формування Армії Андерса.

За словами Гнатюк, всі члени Львівського Джазу, крім Бодо, відразу записалися до війська, де зустрілися з іншими польськими артистами, зокрема режисером Міхалом Вашинським, який відбув термін у таборі. Із записів Ґвідона Боруцького:

На Віґілію ми виступили перед вояками у присутності генерала Андерса, — виступ, якого я не забуду ніколи. Більшість вояків, які прибули просто зі сибірських таборів, ще були вдягнені в куфайки і валянки; було багато дітей, сиріт у страшному стані. Настрій під час виступу годі описати словами. Всі, і ми також, плакали. Плакали від нещастя, а тепер ще й від щастя, бо ж вони здобули свободу в польській армії.

Через місяць армія і музиканти разом з нею перебралися на південь СРСР, а в квітні 1942 року евакуювалися до Персії (сучасний Іран). Боруцький записує:

Тільки назавжди попрощавшись з нелюдською землею Совєтського Союзу, ми з полегшенням зітхнули.

Із вибухом німецько-радянської війни влітку 1941 року і рухом нацистських військ для багатьох польських артистів єврейського походження вступ до Армії Андерса був способом втечі до відносної безпеки.

Video embed

IDĄC ZA ARMIĄ ANDERSA…

Польська музика на Близькому Сході

Коли артисти приїхали до портового міста Пахлаві (тепер Бандар Анзалі у північному Ірані), їх піддали докладній дезінфекції і видали мундири, а потім розмістили на колишньому німецькому кулеметному заводі.

Далі їх було реорганізовано у трупу Polish Parade під керівництвом Генрика Варса. Літературним агентом нової формації став Фелікс Конарський (Ref-Ren).

Зі щоденника Боруцького:

Завданням Polish Parade були не лише виступи для поляків. Під час перебування у Тегерані ми часто давали концерти, які тішилися величезним успіхом. Ми мали чудові рецензії у польській, англійській і навіть перській пресі. Двічі виступали у літній резиденції шаха у Шемірані під Тегераном, де після спектаклю і після щедрої вечері, були танці під звуки нашого джазового оркестру. Перси танцювали під наші мелодії: «Tango Milonga», «Już nigdy» чи «Zimny drań».

Picture display

standardowy (864px desktop)

Володіючи основами англійської, Боруцький міг оголошувати артистів перед публікою.

Polish Parade у Тегерані, 1942. Фото з відкритих джерел

Picture image

polish_parade_w_teheranie_1942.jpg

Польський Парад разом з Армією Андерса пройшов через весь Близький Схід. Його учасники жили у кварталах, що кишіли вошами, боролися з голодом, та знаходили в собі сили виконувати народні пісні, марші і патріотичні мелодії для вояків і цивільного населення. Трупа прихистила собаку Бобика. Він мандрував з артистами Близьким Сходом і навіть добрався до Італії, але в битві при Монте-Кассіно його було поранено шрапнеллю. За словами Боруцького, Бобик «загинув як солдат».

У листопаді 1942 року поляки опинилися в Іраку і зупинилися в таборі Кизил-Рибат у пустелі. Боруцький нотує:

(...) там було пекельно спекотно — 50 градусів тепла! У наметах важко було дихати, бо душно. Вночі ми зазвичай спали назовні, оточивши наші польові ліжка протимоскітною сіткою. Нам було шкода вояків, котрі, попри спеку, мусили брати участь у навчаннях. Ми дуже береглися павуків, званими тарантулами.

В інтерв'ю Йоанні Соколовській-Ґвіздек Яся Ясінська згадує виступ перед вояками, які саме повернулися із фронту.

Темна ніч, нічого не видно, тільки зірки на небі, сцена з дошок, мікрофон, гармонія, одна лампочка — і в цілковитій тиші чути голос. Це я співаю для них.

В Іраку капела виступила також перед королем Файзалом ІІ, якому тоді було лише шість років.

Музиканти йшли за далі услід за військом. Анна Мєшковська, дослідниця щоденників Ґвідона Боруцького, пише, що покинувши Ірак, трупа шість днів ішла по пустелі, у серпні 1943 року добралася до Палестини, де виступила у театрах Тель-Авіва і Єрусалиму.

Серед публіки були польські євреї, які виїхали у 1920–1930 роках. Успіх мав оркестр Варса і виступи Зосі Терне з Людвіком Лавінським і Льопеком Круковським, яких пам'ятали ще з Варшави. Ми часто отримували перепустки до Тель-Авіву, Єрусалиму чи Хайфи. Ми були захоплені, коли чули на вулиці багатьох людей, котрі розмовляли польською. Ми ходили до кав'ярень та ресторанів, власниками яких були євреї з Польщі. По стількох роках можна було з'їсти польський журек, вареники з сиром і картоплею, борщ з вушками та інші наші страви. Час від часу ми навіть могли піти на пляж. Кілька разів я сидів на гарячому піску з Ганкою Ордонувною та її чоловіком. Ми згадували Варшаву, давніх знайомих.

Anna Mieszkowska «Jego Serce Zostało we Lwowie: Wspomnienie o Gwidonie Boruckim (1912–2009)»

У квітні 1943 року колектив Polish Parade добрався до Каїру. Двотижневик «Parada», друкований орган польської армії на Сході, писав, що трупа здобувала щораз більшу популярність:

Із просуванням Армії з Росії на південь, зростала слава й успіх польського військового театру. Артисти виступали в наметових таборах, приміських базах для біженців в Ірані, а потім на столичних сценах близькосхідних монархій. Вони виступали не лише для вояків, але й для королів.

В Єгипті музиканти Polish Parade виступали на військових базах та в осередках Польського Червоного Хреста, а також на радіо. Один із таких виступів використано у фільмі. Концерт у залі на 1300 глядачів «порівнювали з виступами найкращих лондонських музичних театрів.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Оркестр Генрика Варса в Каїрі. Фото з відкритих джерел

Picture image

orkiestra_henryk-wars_kair.jpg

Ґвідон Боруцький згадує, що у 1944 році ІІ Польський Корпус і військові капели вирушили до Італії на лайнері «Баторій».

У Польщі я часто слухав розповіді про сонячну Італію, пісня «O Sole Mio» («O моє сонце») була відома в цілому світі. На жаль, цього разу сонце не світило, лив дощ. Було холодно... і пахло гнилизною. На березі чекали вантажівки, які перевезли нас до величезного оточеного колючим дротом табору, далеко від Таранто. Виявилося, що це був карантин, на який нас відправили. Сказали, що на «Баторії» у якогось новозеландського вояка виявили симптоми чорної віспи, отож з обережності кілька тисяч війська мусило два тижні сидіти у болоті, у малих наметах, і приймати різні заштрики. Значно пізніше ми довідалися, що це була зовсім не віспа, а якась венерична хвороба.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Генрик Варс, Ґвідон Боруцький і Болеслав Керсен, 1942, Тегеран, Іран. Фото: Польський Інститут і Музей Сікорського у Лондоні

Picture image

ii_d_13_1942_wars_konarski_bol_kersennn-1.jpg

Як пише Мєшковська, на лайнері Боруцький також познайомився із польським кіноактором Мечиславом Цибульським та гітаристом Віктором Тиховським.

Початок їхньої італійської пригоди, можливо, розчаровував, але Polish Parade привітали відкритими обіймами, а частина музикантів нав'язала близькі контакти з італійцями. Їм також надавали місцеві театри, де можна було проводити репетиції, а деякі, як Альфред Шутц, отримали фортепіано. Ґвідон Боруцький згадував:

По двох роках кочування в наметах у пустелях Іраку, Палестини та Єгипту, тепер можна було спати в ліжку, купатися у справжній ванній, а ввечері вмикати світло і користати з електрики — це становило для нас справжній комфорт.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Ґвідон Боруцький під час першого виконання пісні «Червоні маки на Монте-Кассіно». Фото: Wikimedia Commons

Picture image

red_poppies_of_monte_performed_in_italy_1944.jpg

На лінії вогню

Раз чи двічі на день групу возили на фронт на виступи перед вояками — і ті виїзди часом бували небезпечні. Зі спогадів Боруцького:

Дорога до армійських відділів вела через гори, отож ми пересували поволі, часто затримувалися, щоб пропустити військові колони. Проїжджали гармати і величезні танки «Шерман» із польськими вояками, а також каравани мулів, навантажених ящиками з амуніцією для фронту. Цим транспортам ми мусили звільняти дорогу, при цьому пильнуючи, щоб не наїхати на ймовірну міну на узбіччі. Виступи зазвичай відбувалися біля підніжжя якоїсь гори, яка захищала нас і глядачів від німецьких обстрілів. Однак у П'єтробонданте німецький гарматний снаряд упав яких 50 метрів від нашої сцени, якраз під час номеру Ніни Оленської. Ніна потім казала, що це через те, що вояки надто голосно смілися з її монологу.

В Італії разом з ІІ Польським Корпусом воював й Александер Жабчинський, один із найпопулярніших польських акторів міжвоєнних літ, який на початку війни опинився у Великій Британії.

Коли вояки і музиканти добралися до славетного пагорба Монте-Кассіно, постала легендарна пісня «Червоні маки на Монте-Кассіно».

Video embed

Czerwone Maki nad Monte Cassino

Після війни

Хоч музиканти в Армії Андерса на Близькому Сході та в Італії змагалися з конфліктами, хворобами і голодом, їхня праця приносила радість та втіху тисячам цивільним і вояків — польських і не тільки.

Доводить це англомовна програма виступу колективу 1944 року: в ній описується, як трупа «зачарувала мешканців держав Близького Сходу своїми танцями, піснями і народними костюмами з далекої Польщі [...] i за короткий час створила узи взаємної симпатії і взаєморозуміння між польськими військовими акторами та народами Близького Сходу».

Після війни артисти з Армії Андерса розсіялися по всьому світу — небагато з них повернулося до Польщі.

Генрик Варс опинився у Голівуді, де — після паузи — розпочав співпрацю з Джоном Вайном, написав музику до його фільму «Фліпер» («Flipper»).
Єжи Петерсбурський, композитор «Tango Milonga», після війни мешкав у Бразилії й Аргентині, де зокрема співпрацював з Астором П'яццолою. У 1967 році повернувся до Польщі, де й помер у 1979.
Ганка Ордонувна по війні оселилася у Бейруті, та внаслідок ускладнень після перенесеного туберкульозу померла 1950 року у віці 47 літ.

Маріяна Гемара під час війни вислали до Великої Британії і після війни він відіграв значну роль в організації еміграційного театрального середовища у Лондоні.

Рената Богданська (Ірена Яросевич, Ірена Андерс) також опинилася в Лондоні і виступала на польських театральних і концертних сценах, а у 1970–1971 роках записала два альбоми з українськими піснями.

Video embed

Рената Богданська / Renata Bogdanska: "Ой ходить сон коло вікон", 1971

Адам Астон спочатку перебрався до Південної Африки, а потім осів у Лондоні, де помер у забутті.

Генрик Ґолд розвивав композиторську кар'єру в Ізраїлі, а потім переїхав до Сполучених Штатів. Його брат Артур, також музикант, загинув під час Голокосту.

Альфред Шутц, автор «Червоних маків на Монте-Кассіно», спершу замешкав у Бразилії, а потім у Мюнхені, де далі писав хіти.

Фелікс Конарський (Ref-Ren), автор тексту «Червоних маків...», оселився у Лондоні і почав близько співпрацювати з Гемаром.

Ґвідон Боруцький по війні переїхав до Австралії і виступав там перед польською діаспорою.

Переклад: Наталка Римська

Мова Ukrainian