Львів для письменників чи журналістів – одна з найвдячніших тем. Але водночас одна з найскладніших і найслизькіших. Бо, з одного боку, це місто чудово надається для каталогізації тем: історія, культура й традиції, рок-н-рол, футбол і революції. Та з іншого – неодмінно несе ризик для автора потрапити в пастку банальності або наштовхнутися на гострі кути неоднозначності.
Зємовіт Щерек проспацерував між цими небезпеками доволі вдало. Його книжка задає тон оповіді практично вже своїм заголовком – «Уявне місто Львів». Так автор заявляє, що не претендує на створення чергової «правдивої історії Львова». Навпаки, він попереджає: будь-який Львів, який носять у своїй уяві колишні, теперішні чи майбутні містяни й гості міста, – це певною мірою вигадка. Історія цього міста настільки складна й багатошарова, що будь-яка спроба описати його неодмінно перетворюється лише на конструювання чергової версії реальності. У цьому сенсі «Уявне місто Львів» – це версія Львова, яку носить із собою Щерек.
Обкладинка книжки «Уявне місто Львів», видавництво «Богдан», 2025, фот. пресматеріали
Уже з перших сторінок вгадується стиль багатьох польських репортажистів: трохи іронічний, дуже вільний, відкритий до різних, часто несподіваних, перспектив. Так, ніби автор бавиться з читачами: жартує із серйозним виразом обличчя, а насправді – навпаки: через жарт і грайливість говорить про цілком серйозні речі.
Зємовіт відомий вмінням вдало поєднувати репортаж та есеїстику. Його манера письма часто нагадує американську гонзо-журналістику. У своїх текстових прогулянках він цікавиться не лише фактами, а й механізмами колективної пам’яті, способами формування національних міфів. Автор легко переходить від історичних екскурсів до сучасних спостережень, від архітектури – до роздумів про сьогодення.
Іноді під час читання може здатися, що цієї строкатості трохи забагато. Але, зрештою, саме в такому тексті можна побачити вдале відображення львівської природи. Тож Львів у цьому сенсі – ідеальний об’єкт для дослідження Щерека.
Зємовіт Щерек, фот. fot. Artur Rakowski / ArtService / Forum
Насамперед автор пропонує невелику екскурсію містом очима хлопця в костюмі Лева, відштовхуючись таким чином від туристичної теми, яка, мабуть, найвиразніше визначає Львів упродовж останнього десятиліття. Це, нехай і невибагливий, однак доволі влучний старт для книжки про це місто.
Книжка збудована як серія прогулянок, спостережень і розмов. Автор рухається містом, ніби археолог пам’яті, що розкриває нашарування за нашаруванням, демонструючи різні версії львівської історії. Він згадує австрійський Lemberg, український Львів, єврейське місто, яке проявляється вже хіба що в пам’яті, і, звісно, польський Lwów. При цьому Щерек не намагається вибудовувати між цими історіями ієрархію, а цікавиться радше їхнім співіснуванням.
Щерек добре поєднує минуле із сучасністю, що цілком личить Львову. Він пише про мережу ресторанів «FEST» і мера Андрія Садового. Останнього, особливо в контексті FESTу, автор змальовує, не стримуючи іронії:
Андрій Садовий звинувачував їх у монополії, а згодом, коли вони якось домовилися, дозволив відкрити ще одну кнайпу посеред Площі Ринок, просто в Ратуші, під його ж кабінетом.
Подекуди автор – бо як же оминути цю тему – підсміюється з лінивих і поверхових гастротуристів:
Спостерігати за цими людьми за столами, зануреними у відчуття глибокої безглуздості, трохи нагадує, як ото падати у прірву.
Особливо цікавими є його розповіді та історичні екскурси про один із найпоширеніших львівських міфів – батярів, себто гопників минулого, та їхній романтизований образ сьогодні.
Пам'ятник Адама Міцкевича у Львові, захищений після 24.02.2024, фот. Анастасія Канарська
З масою гівнярів, які сидять у передмістях чи спальних районах, які так часто в своєму житті б’ються головою об скляну стелю, що, зрештою, починають її ігнорувати і задовольнятися тим, що живуть одним днем, одурманюючи себе дешевими і доступними місцевими засобами: горілкою, пивом, білими доріжками з якихось дешевих низькоякісних наркотиків, ганджею.
На батярах-гопниках Щереку явно залежить. Вони й справді добре працюють на розширення львівського контексту. Адже пасують і до фальшивого туристичного блиску, і показують, як можна спотворювати історичну пам’ять, і водночас демонструють не так оригінальність, як універсальність цього образу:
Слов’яни на кортачах, гопники. Відомі на всьому пострадянському просторі. Варіант того, що в Польщі називають «дресяжем», у США, ймовірно white trash, і в Австралії щось подібне – стереотип ніколи не буває точним, він залежить від місцевих умов – називається bogan, у Великій Британії chav, а в Сербії в 1990-х роках dizelas – за маркою одягу, який носили круті хлопці з потітівських районів.
Автор не приховує свого скепсису щодо таких романтизованих образів Львова. Він уважно придивляється не лише до батярів, а й до решти туристичних міфів про місто кави й старої доброї Галичини. Водночас не дозволяє цим міфам заволодіти оповіддю. Для Щерека Львів – живий організм із власними травмами, комплексами та суперечностями, а не скансен.
Той, хто шукатиме в тексті зверхності польського автора до українського Львова, навряд чи легко її знайде. Наприклад, Щерек описує свої відвідини львівської крамниці кількадесят років тому й пише про кетчуп і майонез у поліетиленових пакетах, а не, як він звик у Польщі, – у баночках. Щоправда, вже наступний абзац починає словами про те, що саме там він купував горілку й квас, щоб запивати.
До слова, спостереження за відвідувачами горілчаних крамниць чи овочевих ринків у Щерека не викликають ні відрази, ні схвалення – вони спокійні, хоча й не відсторонені. Якщо, для порівняння, в Артема Чапая такі описи доволі прямо й безцеремонно підштовхують читача до симпатій, то Щерек не намагається нав'язати своїй аудиторії ні захоплення, ні зайвих сентиментів.
Щерек прагне бути чесним і щодо історичних конфліктів. Пишучи, зокрема, про єврейські погроми, вчинені поляками, він згадує книжку Ґжеґожа Ґаудена «Львів. Кінець ілюзій».
Автор чимало говорить про Станіслава Лема, який народився менш ніж через два роки після погромів у польськомовній єврейській родині купців, адвокатів і лікарів. Про батька Лема, який водив кількарічного сина на прогулянки буквально за кількасот метрів від місць, де відбувалися ці «сумні інциденти». І згадує, що письменник усе життя цурався свого єврейського походження.
Розділи, присвячені польському сприйняттю Львова, заслуговують, звісно, окремої уваги. Роками польська культура плекала міф про «втрачений рай» – такий собі ностальгійний простір, застигле в минулому уособлення так званих східних кресів. Щерек показує, що це бачення є радше витвором польської колективної уяви, аніж відображенням історичної реальності. Львів у книжці незалежний від польської меланхолії й не справляє враження декорації для чужого суму, а постає живим містом, самодостатнім у своєму сьогоденні.
Панорама Львова, фот. Andrzej Sidor / Forum
Найбільшу цінність книжки Щерека можна вбачати у збалансованій дистанції щодо обох національних поглядів на Львів. Автор не намагається нікого засудити, але й не дозволяє жодній зі сторін монополізувати ані минуле, ані право на це місто.
Намагаючись якомога комплексніше охопити Львів, Щерек не скупиться на компліменти Сихову:
Тут якось інакше, ніж у польських житлових масивах. Дивовижно: спальний район, а на вулицях багато людей. Вони гуляють, вирішують справи, але також просто живуть разом, по сусідству.
А далі він розширює цю географію до цілого регіону. Тернопіль – пошрамований совєтчиною, привабливий, але невиразний. Івано-Франківськ – місто, де приємно, гарно і є де погуляти. Де мешканці можуть «культивувати міський спосіб життя», як називає це Зємовіт.
За Збруч він, цілком логічно, не переходить. Але шукає підтвердження цієї межі в інших. І знаходить його в колишнього аспіранта-історика, який каже авторові: «За Збруч – ніколи». Так Щерек ніби натякає на певну бундючну зверхність, яку нерідко приписують галичанам.
Галичина в Щерекових мандрівках постає територією неспокою. Так буває з краєм, що лежить посередині між різними світами, а надто – між цивілізацією і чорною дірою. Через це автор пояснює окремі сучасні аспекти львівського буття. Зокрема, розповідає, що львів'яни часто їдуть до столиці в пошуках заробітку. Водночас до Львова нерідко переїжджають жити, зокрема й кияни, бо хочуть відчути «європейський спосіб життя». Люди, які їдуть до Львова, прагнуть побачити «нашу Європу». «Нашу» – тому що вона ще не за кордоном: місто вже здається «європейським», але до нього можна приїхати, не показуючи паспорта.
На останніх сторінках книжки Щерек описує шок перших тижнів повномасштабного російського вторгнення в Україну – те, як воно виглядало й відчувалося у Львові. Серед іншого він пише про внутрішньо переміщених осіб. Про людей зі сходу України автор зазначає:
Зрештою, вони дивилися російське телебачення, і не те, що час від часу – постійно. Щодня. Переглядали російські фільми і серіали. Україна українізувала свій публічний простір, так, але російський серіал – це російський серіал, і багато хто вважав, що він описує і їхнє життя, а не лише життя їхніх російських сусідів.
Один із головних висновків Щерека полягає в тому, що справжній Львів існує не всупереч своїм численним міфам, а завдяки їм. Адже він складається з польських спогадів, українських наративів, австрійських тіней, єврейської пам'яті, совєтських каліцтв і сучасних урбаністичних трансформацій. І кожна спроба описати це місто породжує нове «уявне місто Львів». Та в цьому немає жодної проблеми. Навпаки – саме така множинність робить місто живим і особливим.
