Було б ілюзією очікувати, що в українській чи польській літературах справи підуть якимось принципово іншим чином. Тим більше, що історія точилася так, що статус державності далеко не завжди супроводжував формування національних ментальностей обох народів. І смуги, де вершилися долі і націй, і їх культурних поводирів, були широкими та легковажно змінними.
Епоха династії П’ястів (966–1385) будувала і державу, і народ. Доба Ягеллонів (1385–1569) знаменує розквіт польської культури та мистецтва, невипадково цей період усіх європейських народів звуть Відродженням. Золотий вік польської культури, зокрема – бароко, припав на добу Речі Посполитої обох народів (1569–1795). Сумний період польської бездержавності (1795-1918) натомість дав дивовижні плоди у літературі. Карколомна історія Польщі ХХ століття аж до сьогодення продемонструвала як найвищі злети польського духу, так і винятково похмурі сторінки.
Увесь цей час поруч, перетинаючись та перекручуючись, нуртувала історія народу українського. Не маючи на меті аналізу літератури української, згадаємо тільки те, що від часів Русі (Київської), Гетьманату, спільної з польськими долі українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій, коловерті двох світових війн, де українці і поляки були і ворогами, і побратимами, польський культурний дух і мотивував, і пригнічував дух український. І нічого дивного у цьому нема. Змагальницька основа обох національних характерів, завойовницька інтенція польської сарматської шляхти і українського козацтва, закріплена навіть у сучасних державних гімнах, споконвіку провокувала сусідів-суперників до конкурентної борні. Як на полі битви, так і на сторінках літературних творів.
Однак традиційно склалося так, що історик літератури, пишучи том, наприклад, «Історія української літератури 18 століття», аналізує виключно україномовні твори і практично завжди ігнорує написане будь-якими іншими мовами, навіть якщо це було створене там ж, в Україні, у тому самому XVIII столітті і про ті самі явища, що і у щирих українців. Власне, ідея цього тексту полягає у тому, щоби запровадити до історико-літературної національної свідомості фактор наявності у культурному побуті як письменників, так і читачів феномену «іншої культури». Національна свідомість від самого моменту свого виникнення в історії людства завжди формувалася в оточенні та взаємодії з національними свідомостями інших націй. Класики німецької філософії вперто стверджували, що людина починає усвідомлювати сама себе тільки і виключно у порівнянні з іншою людиною. Націй це стосується тою ж мірою. Переконаний, що наявність у навчальних планах нинішніх студентів філологічних спеціальностей дисципліни «Література народів України» могла б створити більш об’єктивну картину національного менталітету сучасного українця, для якого культурна діахронія і синхронія українських євреїв, німців, болгар, румунів, ромів, які посідають позицію національних меншин, поряд з корінними народами України – українцями, кримськими татарами, караїмами та кримчаками, є невід’ємною часткою національної свідомості. Нинішня Україна є моноетнічною державою, у якій, за результатами єдиного перепису населення, 77,8 відсотків становлять власне українці.
І ці національні меншини, включаючи поляків, протягом усієї історії України як країни мали що сказати про своє життя, своє співіснування з українцями, лагідне чи конфліктне, і власне – казали. У творах літератури, що становили і становлять частку літературного процесу України.
