Існує погляд, відповідно до якого поет, що пише вірша, є лише записувачем, натомість джерелом його твору є щось інше – якась зовнішня сила. Тоді поет є лише Гермесом, перекладачем на людську мову.
Вікторія Амеліна, фот. Osabadash/Wikimedia.org
Часто поет свідомо пише вірша, конструює його, панує над ним. Та буває й так, що це вірш заволодіває поетом. І тоді поет лише записує. Вірш натомість його веде. У першому випадку поет є ремісником, і в цьому немає нічого поганого. Письменницьке ремесло необхідне у літературі. Проте поезія – це щось більше за ремесло.
Мене менше цікавлять такі вірші, що лише добре зроблені. В поезії мене інтригують моменти, в яких поет занотовує конфігурації слів, що до нього приходять, і стає їхнім посланцем. Я не знаю, звідки ці слова приходять, але це в них – часами - відбувається справжня поезія. Ми не завжди спроможні це почути. Саме тому настільки важливим є простір резонансу, про який я щойно згадував. Важливим є створення акустичного простору, в якому наш слух може налаштуватися на голос, що лунає у вірші, на музику слів, записаних поетом, на музику їхнього сенсу.
Я говорю про голос, про музику, але часто вірш виростає не лише з музичного зачатку, але теж народжується з руху руки, що пише, з тих митей, коли думку й уяву веде письмо, коли вони починають бігти стежкою, що прокладається записуванням слів. Також і в цьому русі є щось музичне. Гадаю, що так з’являються найліпші вірші. І на них треба налаштовувати свій слух.
