По кому український подзвін

szczepan-twardoch-z-dronami-zakupionymi-dzieki-zbi.jpg, default, Щепан Твардох із дронами, придбаними завдяки збору коштів, фот. Архів Щепана Твардоха, По кому український подзвін

#мова і література

Світ пришвидшується. Кінець російсько-української війни все ще видається далеким, а перед нами — роман про її героїв із лав Збройних Сил України. У руках я тримаю «Нуль» Щепана Твардоха — книжку, що б’є жовччю з аскетичної обкладинки.

А може, навпаки — світ зволікає, запізнюється? Адже війна в Україні триває вже одинадцять років, а книжкових рефлексій на цю тему існує не так і багато. У сучасній Польщі найпопулярнішим жанром стає нон-фікшн, і багато представників польської школи репортажу вже писали про воєнну Україну. Класична проза останнім часом перебуває в обороні: Твардох стає, мабуть, першим прозаїком такого рівня, який звертається до сучасної фронтової тематики.

Спроба художнього осмислення подій війни, що досі триває, вимагає відваги. Ми живемо в часи, коли надія щодня поступається місцем розчаруванню, а вечірня перемога зранку перетворюється на зраду. У подкастах про Україну ведучі інформують нас, що запис зроблено, скажімо, в понеділок, бо вже в середу ситуація у світі може бути зовсім іншою. Настрої українських військових, цивільних чи ставлення поляків до війни — річ мінлива, особливо в контексті динамічної політичної ситуації в США. Як у такі часи творити позачасові твори, що витримають випробування роками?

Ще одним ризиком для письменника стає спроба писати про не свою дійсність. Особливо коли тема є настільки чутливою: війна, страждання цивільних, жах життя в окопах. Чи здатен сторонній спостерігач — тим паче той, хто раніше не цікавився українською темою, — зрозуміти ті емоції й реалії, яких ми, виховані десятиліттями миру, не зазнали?

За річкою, в затінку дерев

Обкладинка книги «Нуль», автор: Щепан Твардох, фот. видавництво: Marginesy

Перший з інструментів, які використовує Щепан Твардох, аби по вуха занурити читача в багнюку українського окопу, — це мова. Такий радикальний експеримент цей автор обирає не вперше. У «Холоді» він сконструював вигадані мови полярного поселення, а також ізольованого вояка, моряка, старого більшовика, сілезця (чи скільки там іще ідентичностей визначає Конрада Відуха). У «Нулі» застосовано дещо схожий прийом, хоча цього разу він значно ближчий до реальної мови. Це черговий сміливий крок, бо автор наражається на закиди: «в окопах так не говорять», «це вигадка». Герої Твардоха, а в багатьох уривках і сам оповідач, уживають польську мову, навмисно зіпсуту військовою українською. Роман написано своєрідним солдатським суржиком, «польсько-українською», що проявляється не лише у словниковому запасі, а й у синтаксисі. Наприклад: «Ну вже як реб почав працювати, то тепер буде м’ясний накат, а наші ефпівішок не пришлють» (“No to jak reb zaczął pracować, to teraz nastup będzie mięsny, a nasi efpewiszek nie przyślą”).

Я, як перекладач з української, спершу сприймав цю концепцію як надзвичайно дратівливу. Вона нагадує стиль польських військових кореспондентів, які у своїх текстах не можуть знайти відповідників у рідній мові й вживають мовні кальки на кшталт «деокупація» чи «распутіца». А тим часом представники польської літератури колись вміли писати про війну — існує багата й усталена термінологія на цю тему. Почитаймо хоча б Юзефа Віттліна чи переклади творів Василя Бикова пера Віктора Ворошильського. І вчімося з них.

Проте в процесі читання Твардоха я швидко зрозумів, навіщо він обрав саме таку мовну стилістику. Почнімо з того, що важко визначити ідентичність головного героя роману — солдата «Коня», який добровільно вступає до української армії й опиняється на передових позиціях на лівому березі Дніпра (натяк на плацдарм у Кринках, утримуваний українськими військами з осені 2023-го до літа 2024-го). Він поляк? А може — чого все життя не хотів визнавати — польський українець із «чорним піднебінням» онука упівця? Що з його забутим німецьким корінням по материнській лінії? «То ми такі дворняжки» — відкриває в якийсь момент його сестра. Дехто може назвати його людиною, яка вже обрала нову батьківщину — і нею став окоп. Такий герой не може говорити жодною з відомих мов — у Твардоха він говорить мовою війни. «Твоєю воєнною мовою є українська» або «Ти не зміг би сказати цього по-польськи» — читаємо в романі. Близькість наших мов (а може, й історичного досвіду та травм?) дозволяє нам досить швидко зрозуміти це воєнне арґо. І це симптоматично, навіть моторошно.

Коли потік роману Твардоха почав мене затягувати, мова персонажів перестала дратувати кальками лексики й синтаксису, а натомість зазвучала так, ніби автор вів пряме прослуховування з «нульової лінії», з окопів «на поганому боці Дніпра». Мова війни мусить бути дегенеративною, зіпсованою й нелюдською. Інакше — красивою літературною польською — ми навряд чи змогли б наблизитися до бруду бліндажів, страху перед ефпівішками, жаху завдань на «нулі».

По кому український подзвін

Picture display

standardowy (864px desktop)

Щепан Твардох на фронті з українськими солдатами, фот. Архів Щепана Твардоха

Picture image

szczepan-twardoch-na-froncie-z-zolnierzami-ukrains.jpg

Чи вдалося автору передати реалії фронту? Не можу цього стверджувати — я не знаю, чи війна справді виглядає так, як описує її Твардох. Але я йому повірив.

Добре відомо, що автор «Нуля» неодноразово їздив на український фронт як репортер і волонтер. Він проводив час із солдатами, розмовляв із ними, привозив їм обладнання. Звісно, це ніколи не може гарантувати, що цивільна людина зрозуміє, а тим більше зможе відтворити в тексті атмосферу, яка панує на війні. Бо це — ще одне велике випробування: репортерові набагато простіше вжитися в образ цивільної людини з київської чи харківської багатоповерхівки, або навіть зрозуміти реалії життя в обложених містах чи жінки, яка тікає з охоплених війною територій. Усвідомлення того, що відбувається між тими, хто чекає на смерть і тими, хто її завдає — зовсім інше завдання.

Але Твардох спирається не лише на власний зір і слух — він іде глибше, до найкращих традицій воєнної літератури XX століття. «Нуль» можна вважати парафразою роману «По кому подзвін» Гемінґвея. І це не якесь моє відкриття — сам Твардох відкрито на це натякає. Один із героїв, український гіпстер у формі на ім’я Яґода, буквально підказує нам цей ключ до інтерпретації — в певний момент розповідає, що читає на взятому із собою до окопу «Кіндлі» книжку американського нобелівського лауреата. Хлопець безпосередньо порівнює Коня з Робертом Джорданом Гемінґвея. Обидва герої — з ідейних міркувань (Кінь формулює свою місію просто: «захищати життя від смерті») — добровільно вирушають воювати в чужу країну. Як і в американського автора, у Твардоха бачимо, що війна складається передусім з очікування («того існування, яке є поєднанням нудьги й небезпеки, існування в найгірших умовах, у бруді й холоді»), що зрідка переривається короткими, смертельно небезпечними сплесками завдань. У «Нулі» знайдемо ту саму прозу солдатського життя, схожі публіцистичні відступи про політику часів війни (деякі з них, до речі, дослівно повторюють думки, озвучені Твардохом у його репортажах для «Gazety Wyborczej»).

Польський письменник створює панораму — як він сам пише, «звіринець» — військових типажів: від пасивних мобіків, які мріють закопатися в ямі, через диваків, психопатів, калік, до ідеалістів, добровольців і героїв. До речі, кілька з цих характеристик можуть одночасно стосуватися однієї й тієї ж особи.

У змалюванні людей війни Твардох іде значно далі за репортерські спостереження. Ми бачимо, що герої «Нуля» сформовані травмами поколінь, які сягають фронтів Другої світової війни й Афганістану, впливом сучасних технологій, вихованням у світі американської та російської мілітарної попкультури. То ким є твардохівський солдат сучасної війни? Хлопцем, що грає в комп’ютерну гру, еллінським воїном, який бореться за честь світу, скіфом із херсонських степів, людиною-дроном? А можливо, всім одночасно?

І сонце сходить

Picture display

standardowy (864px desktop)

На фото: Щепан Твардох і і музичний гурт Dagadana: Дана Вінницька та Даґа Ґреґоровіч. День Незалежності України 2024 на Замковій площі у Варшаві, фот. Адам Бураковський/East News

Picture image

twardoch_ua_koncerten_01629491_0168.jpg

Сам Твардох — як можна було помітити ще в «Холоді» — проявляє хлоп’ячий захват воєнною технікою: коліматорами й глушниками, карабінами, моделями дронів. Він показує, що війна, можливо, і справді для багатьох хлопців є поєднанням спортивних змагань («радієш, ніби щойно красивим ударом виграв сет у волейболі, і стріляєш далі») із партією настільної гри (солдатів з Польщі й України зближують спільні спогади про гру у Warhammer), але водночас передусім залишається найогиднішим досвідом у світі: досвідом перебування в лайні, багні та воді, переживанням, яке вони всією душею ненавидять. «Для тебе, Коню, і для Яґоди, армія — це щось, із чим ви не хотіли би мати нічого спільного, якби не ця війна, в якій — як вам здається — слід боротися», — пише автор.

Досвід солдатів, описаних у «Нулі», формує явище, невідоме в світі Гемінґвея. Це дрони — ніби машини, ніби істоти, страшні, як назґули з творів Толкіна. «Знаєте, сука, як страшно, що тебе дрон задвохсотить? Як тобі відірве ногу? Або коли оператор почне з тобою бавитися, знущатися, як кіт над мишею — підлітатиме, відступатиме, а ти вже знатимеш, що мертвий, що загинув, хоч іще дихаєш, а оператор смакує цю мить, поки є батарея — то підлетить, то відлетить, а від дрона не втечеш, не зіб’єш його». Ми спостерігаємо їхню роботу з обох боків: коли українські солдати керують своїм безпілотником, і коли ворожі апарати полюють на них самих. Керування дроном нагадує комп’ютерну гру, а спільне переглядання й обговорення записів з «ефпівішок» — сеанс брутальних патострімів.

Читаючи про жахіття дронової війни, замислюємося: чи існує межа між безпілотником і людиною, яка ним керує та дивиться його очима? А може, вони — єдине ціле, людина-машина епохи трансгуманізму? І хто вбиває насправді? Кінь наполягає, що «власноруч» застрелив ворога з автомата тільки після кількох місяців боїв на фронті, але згодом згадує, що його дрони теж відбирали життя. Психологічно надламаний герой має схильність до «зависання», до дивного відриву від реальності. Його побратими описують це словами: «знову в тебе нахуй система зависла» — прирівнюючи його до явища зі світу технологій.

Бажання жити — деструктивна з погляду солдата емоція — приходить до Коня разом із доступом до інтернету. Людина знову виявляється гуманоїдом, який, парадоксально, лише завдяки з’єднанню зі Starlink набуває людських рис і з бойової машини перетворюється на тужливого закоханого й покинутого сина. І саме це робить його людиною — тобто вразливим і смертним.

Переможцю не дістається нічого

У «Нулі» бракує одного надзвичайно важливого елемента, який був у «По кому подзвін». На відміну від завдання Роберта Джордана, місія Коня та його побратимів від початку позбавлена сенсу. Цю відмінність прямо формулює Яґода: «Жодного моста, який треба підірвати, аби зупинити контрнаступ. Яма в землі на поганому боці річки. Тільки для того, щоб один злодій із другим могли на мапі показати: дивіться, тут плацдарм держим. Те, що він [Роберт Джордан — прим. авт.] робив, мало сенс. За це можна було вмерти на хуй. А тут, блядь, вмерти? За ніщо? З дурості?»

Герой Твардоха веде монолог із товаришем, у якого вже немає сил його слухати; він воює в армії, до якої багато хто не хоче долучатися, виконує завдання без мети, тримає позиції, які нікому не потрібні.
Невже все так просто: у XXI столітті все втрачає сенс, і герої — ті, що ще в минулому столітті мали за що боротися — нині вже не потрібні?

Однак зрештою не все зводиться до релятивізму. Те, що є справжнім, Твардох показує на світанку — наприкінці роману. У «Нулі» оживають старі концепти: братерство (а також сестринство) зброї просто з творів старого Гема. «Ти любиш його, Коню, так само, як колись любив Шаблю, так, як люблять чоловіка, з яким ви разом вили від страху, намагаючись кігтями вирити собі в землі нору, щоби сховатися від вогню, який валить з неба; з яким спали на одних нарах, бо в бліндажі більше не було, а на землі стояла вода; з яким ділили навпіл консерву, пили від смутку й святкували дрібні, воєнні перемоги: спалений БМП, розйобаний ТОС, убитих кацапів — що завгодно». Побратими з окопів віддають одне за одного життя і масажують одне одному ступні, стежать, чи товариш перевдягнув сухі шкарпетки, і жертвують собою, щоби відтягнути дрон від укриття. Це люди, які можуть переступати межі моралі мирного часу, порушувати військові конвенції, лаяти командирів і бачити безглуздість завдань — але за товариша, з яким їх пов’язує племінне братерство крові, здатні на все.

Автор «Нуля» пророкує своїм героям досить жорстоку долю. «Ваші тіла, поглинуті багном, стануть просто двома реченнями в підручнику з історії», — пише він слова, на які, можливо, не наважився би український автор.
Солдати йому небайдужі, а доля України — важлива, і він не сприймає її лише як поживу для власної уяви чи як місце дії. Він вболіває за її цінності, розуміє потребу у свободі, яка відрізняє українців від росіян. Але водночас він показує: ті з воїнів, хто виживе, повернуться додому з глибокими образами — на вище командування, на «ухилянтів», на цивільних загалом. І — перш за все — з тягарем фрустрації й травм. Вони повернуться з фронту — не вперше в історії — як втрачене покоління.

Переклад Марії Шагурі

Мова Ukrainian

ЩЕПАН ТВАРДОХ