Оресте, як починалася ваша співпраця з вроцлавським театром ZAR?
Я сам походжу з Коломиї, але навчався у Львові. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка, моїм напрямком було акторство, а викладачі були акторами Театру імені Леся Курбаса. Після закінчення університету я працював у цьому театрі. Львівський академічний театр імені Курбаса тісно співпрацював з Інститутом імені Ґротовського у Вроцлаві, вони мали тісні знайомства ще за часів, коли був живий Єжи Ґротовський. У 2012 році Володимир Кучинський працював над виставою «Так сказав Заратустра». Це був проєкт пов'язаний із Інститутом імені Єжи Ґротовського, який надавав місце, куди ми приїжджали і де проводили репетиції. Вистава творилася у них. Там я познайомився з місцевими акторами театру ZAR.
Саме тоді театр почав реалізував проєкт «Armine, Sister», в якому піднімалося питання геноциду вірмен в Анатолії у роки Першої світової війни. Як відомо, їх масово вбивали, а також виселяли на пустелю, де вони помирали. Ці трагічні події були підґрунтям для створення вистави. Мені запропонували приїхати на пробу. Там відбувалися довгі сесії, куди сходилися актори, був майстер співання, що викладав нам вірменський спів. Ми вивчали цей матеріал, вчилися співати та видобувати із себе незвичні для нас звуки. Для нашого так би мовити західного вуха вони досить особливі, оскільки ми на щодень чуємо інакшу музику, маємо звичайний тон та півтон. Натомість східна музика, зокрема вірменська — зовсім інша. На сесію я приїхав раз, другий, третій, а потім директор запитав, чи не хотів би я взяти участь у цьому проєкті і переїхати до Вроцлава.
Водночас ми працювали з актором театру ZAR Матеєм Матейкою, який проводив нам майстер-класи, збудовані на фізичності тіла — на тому, що сьогодні називається фізичним театром. Це мені надзвичайно сподобалось, я хотів з цим актором співпрацювати, чогось від нього навчитися. Це також було аргументом на користь переїзду до Вроцлава. Ця співпраця триває дотепер. Нещодавно у нас відбулася прем'єра в Лондоні, де Матейко був режисером, а мене запросили як актора і композитора. Я написав до цього спектакля музику і грав її вживу. Отож мене запросили на один проєкт, після якого був наступний, відтак я вже десять років тут.
Над чим тепер працюєте у театрі?
Пандемія багато галузей людської життєдіяльності відкинула назад, у театрі це особливо відчутно. Зокрема у нашому, бо ми мали великі плани, хотіли зробити триптих із трьох вистав, які можна грати у двох величезних приміщеннях з великою сценографією. Але наразі цього не відбулося, і ми все ніяк не можемо зібратися, щоб знову звести наші задуми до купи. Ідея залишається в планах нашого директора, це великий проєкт, не тільки з акторами нашого театру, а також із запрошеними співаками з Ірану, Туреччини, Франції. У цей проєкт має бути залучено багато людей, а його логістика досить складна. Ми розділились на маленькі команди, де граються моновистави, дуети, і менші проєкти.
Після 24 лютого у Польщі виникло багато різноманітних культурних проєктів на підтримку України. Яким для вас був цей час у Вроцлаві?
Справді, таких подій протягом року було настільки багато, що я не встигав за усім, що відбувалося. Мене часто запрошували робити щось для дітей, а також до участі в різних мистецьких заходах, де потрібно було перекладати. Наприклад, одну виставу для дітей треба було послідовно перекладати, тобто я мусив бути частиною цього спектакля. А ще варто згадати захід, на якому я читав вірші українською та польською мовою. Це було дуже цікаво — один і той самий вірш, спершу читаєш його польською, потім українською. Для дітей не достатньо просто прочитати, треба «стояти на голові», щоб втримати їхню увагу і щоб ця різниця мов їх зацікавила. З нашим театром ми також організовували кілька благодійних виступів і концертів.
Правду кажучи, на самому початку, після 24 лютого, було не до культурних подій. Доводилося просто їхати на залізничний вокзал, шукати помешкання від різних людей, знайомих, незнайомих, забирати когось з вокзалу — наприклад, сім'ю, яка не мала де заночувати, і відвозити туди, де люди мали якийсь прихисток. І це було найважливіше в той момент. Треба було їздити на оптовий ринок і купувати, наприклад, сотні шкарпеток для людей, які приїхали до Польщі і нічого зі собою не мають. Чи їжу, чи навіть звичайний корм для песиків та котиків, яких господарі привезли з собою з України, мені неодноразово доводилося розвозити по місті.
У вас тоді не було такого відчуття, що для акторської праці немає сил?
Це було на початку, коли розвиток жахливих подій нас усіх приголомшував, тож зовсім не було часу думати про себе, або про свій розвиток, амбіції чи культурне життя. Тобто бул розуміння, що можна допомогти хлібом, або ж своїм часом: когось кудись відвезти, щось комусь купити. Потім прийшов час, коли можна було подумати не тільки про базові речі, як тепло чи ситість, але й про те, що можна прочитати казки для дітей, організувати якісь вистави. Мій кум, який тут мешкав і мав життя, як кажуть польською, «поукладане», все залишив і поїхав на фронт. Тепер він на передовій і щодня ризикує життям, але бореться за Україну, за наш рідний край. І таких людей, як він, немало.
Що для вас, українського актора у Вроцлаві, означає поняття «культурний фронт»?
Я не знаю, що таке культурний фронт. За що я маю воювати тут в культурі? Що з Польщею не так? Тут немає з ким боротися. Можна організовувати концерти, збирати гроші і допомагати купити своєму одногрупнику машину чи апарат нічного бачення, які потрібні бригаді, де він служить. Оце і є, мабуть, наш культурний фронт.
Як, на ваш погляд, польська театральна спільнота відреагувала на велику війну в Україні?
Коли у День театру мені вручали нагороду, я дякував усім акторам за те, що вони не просто щось зробили для українців, наприклад, говорили про Україну, а й за те, що вони відкрили для українців, яким ніде було переночувати, двері своїх помешкань і дозволили користуватися своїм приватним простором. Дякував також за те, що люди театру були з тими, хто прибув з України. Взагалі, те, що поляки відкривали двері своїх квартир для українців, які потребували прихистку, спонукало мене по-новому побачити Польщу.
Багато хто говорить про Вроцлав, як про особливе місто у Польщі. Яким воно є для вас?
Воно надзвичайно цікаве з перспективи історії. Крім цього, його мотто «Місто зустрічей» точно передає дух Вроцлава. Люди й справді приїжджають сюди, щоб зустрітися, тут комфортно спілкуватися. Це така відкрита територія, на якій кожен почуває себе добре. Тут усі приїжджі і, парадоксально, — у себе вдома. Мені здається, що тут комфортно перебувати і українцям, і приїжджим з інших країн.
Повернімося до Львова, до часу роботи в Театрі імені Леся Курбаса. Яким для вас був той час?
Мій період у Театрі імені Леся Курбаса — це школа на все життя, адже саме там я відкрив своє «я». Це було власне те місце, де переді мною постало питання: хто я? Це була школа розуміння життя. Можна навіть сказати, що для мене це був не просто театр, а свого роду буддійський монастир. Я почав розуміти, що насправді важливе в житті, в пізнанні самого себе, та й взагалі, людини. Не людяності, не акторства, а людини. Це так як писав Ґротовський, він когось цитував, що Бог створив театр для тих, кому не вистачає церкви.
Чому актору важливо розуміти своє «я» та що таке бути людиною?
Акторством можна послуговуватися і, я вважаю, що не кожен актор про це думає. Якщо дивитися на історію і життєвий досвід самого Єжи Ґротовського, то він театр використовував як інструмент власне для пізнання людини. В певний момент дійшов до якогось етапу, де відмовився від театру і сказав: все, цей інструмент мене привів туди, куди міг, натомість далі театр вже не дає мені таких можливостей.
Я вважаю це інструментом, який допомагає задати собі важливі питання, адже на щодень важко знайти час для розмови з самим собою. А тут виходиш на сцену, хтось чогось від тебе очікує, ти щось повинен зробити. Але щоб це було цікаво й для тебе, мусиш сам для себе щось у цьому знайти. І власне у ту мить ти сам собі задаєш питання через роль. Це так, ніби ти віддаляєшся від себе. Настає мить, коли можеш подивитися на себе збоку.
На сцені можна відчути потік енергії, який іде від людей, від акторів. І це щось надзвичайне. Також мені у цьому пізнанні себе допомагає музика, яку останнім часом пишу для вистав. А ще я створюю і виконую пісні.
Як саме ви створюєте свою музику?
Одного дня я взяв у руки сопілку, яка сама собою не заграє, треба цього вчитися, та я її узяв і вона почала грати. Я побачив цимбали, взяв у руки палички й інструмент зазвучав. Можна сказати, що я відкривав у собі щось, що було в моїх генах. Це надзвичайне відчуття. Таким чином я почав грати на інших інструментах, почав вивчати струнні, а згодом духові. Так я став мультиінструменталістом. Не віртуозом, але якщо мені скажуть «візьми заграй на скрипці», то я заграю, заграю і на цимбалах, і на сопілці.
Якщо говорити про музику, яку я створюю для вистав, то це атмосферні мелодії, які є не так музикою, як звуком, звуковою драматургією. І власне такою звуковою драматургією я зараз цікавлюся. Інакше кажучи, коли маєш текст і є певна драматургія, то ти йдеш за нею. В Театрі ZAR ми не користувалися текстом, в нас не було п'єси чи драматургії, ми її творили за допомогою звуку, тобто пісень, які ми створювали. Ми робили музичну партитуру, а вже вона давала нам ідеї на акторські дії. Це також дозволяє мені думати, як будувати оцю звукову драматургію.
Усі ми, так би мовити, голодні нової форми у театрі, але її немає. Є круті режисери, та це не нова форма — вони просто круті режисери. І тоді ти думаєш: «Та ну, театр — все, нецікавий». Потім починаєш шукати нові властивості, якісь нові інструменти для театру. І це допомагає йти далі, бо бачиш, що це цікаво, це можна розвивати і, можливо, це стане якимось новим періодом театру.