ОК: Зараз Китай і Корея голодні на музику. Там величезний попит на музику.
НК: Так. Ми виступали там на фестивалі. Організатори нас попередили, що це не найпопулярніша джазова подія. Але там було 200 тисяч глядачів! Люди там приходили слухати музику, а не аналізувати чи критикувати її. Вони хотіли добре провести час. Нам треба в них вчитися. В наших суспільствах ми любимо визначати, чи щось має сенс, чи комусь це потрібне. Але створення і передача музики далі слухачеві шалено важливі. Навіть якщо комусь здається, що це, наприклад, не новаторське. Багато людей хочуть, щоб їх постійно дивували новим. Але є й ті, кому подобається просте звучання фортепіано, чи танцювальні ритми, чи класичне виконання Томаша Станька, який там грав. На фестивалі в Кореї люди все це слухали і не крутили носом. Вони добре реагували на кожну музику, яка там лунала. Не знаю, як нам навчитися так слухати, це серйозні культурні зміни. Але мене це надихнуло писати те, що цікаво мені.
ОК: Хто вигадав термін «прогресивне бароко»? Мені подобається дуже.
НК: Тішуся! Назви всіх моїх творів — це гра слів. Я це люблю. Це не пов’язане з тим, є у творі іронія чи ні. Чим важчий твір для самого виконавця, тим веселішою є його назва. Завдяки гумору нам легше потім проводити репетиції. Твір починає у нас асоціюватися не тільки з важкістю його виконання, за що несу відповідальність я як композитор, але й з цікавою назвою. Саме так, наприклад, з’явилася назва «прогресивне бароко». Це спочатку були робочі назви, але потім вони стали офіційними. Наприклад, видавець нашої першої платівки дотримується принципу, що всі назви перекладає на англійську мову. Гру слів дуже важко перекласти. Ми попросили наших фанів у фейсбуці нам допомогти. Отримали різні нетипові пропозиції. Деякі з них потрапили на платівку.
ОК: Давай змоделюємо ситуацію. Український шанувальник музики тебе не знає. Ось твої чотири диски. Що ти порадиш послухати українцям, щоб вони краще зрозуміли, хто такий Нікола Колодзєйчик?
НК: Це диявольське запитання. Дуже важке. Мені хочеться здатися. З одного боку, я створюю великі інструментальні колективи. Тому з першої платівки можемо спробувати послухати другий твір «Zrębiarka Strzelarka». Він досить довгий, там багато можна почути.
ОК: Я, коли ставлю в ефірі музику, намагаюся її не скорочувати. Бо там є початок, кінець. Музика від скорочень страждає.
НК: Звісно. Дуже тішуся, що у вас такий підхід. У мене також була дилема. Тому один з творів називається «Way Too Long To Be a Hit». Я зрозумів, що композиції на платівці занадто довгі, щоб їх транслювали на радіо. Але з’ясувалося, що є ті, хто все ж таки ставить їх в ефір. Моя проблема у тому, що я весь час не створюю музику в одному стилі. Є один спільний елемент, який мене цікавить. У своїй музиці я намагаюся знайти і вирішити якісь технічні проблеми, проблеми виконання. Я шукаю свій шлях. Наприклад, маю п’ять ще не виданих матеріалів. Я вигадав сюїту для одинадцяти музикантів, швейних і друкарських машинок. Писати для таких інструментів смішно, весело, там немає багато музики. Але з’ясувалося, що у друкарської машинки є 16 різних звуків, які можна використовувати. Ці звуки можна також записати в партитурі. В нашому колективі був музикант-віртуоз, який грає на перкусії. Він не тільки може виконувати ці партії, але зміг навіть імпровізувати на машинці!
ОК: Це схоже на експерименти Паскуаля з Бразилії. Він любить такі речі. Записує голос радіоведучого, а потім розкладає його на ноти. Людина читає якісь політичні новини, а він потім це грає. Грає по нотах голос! Ще одне запитання. Я коли дивився відео, де ти граєш фрагменти прогресивного бароко, з тобою працюють здебільшого молоді музиканти. Ти злий аранжувальник і диригент? Тебе бояться музиканти?
НК: Навпаки! Я звернув увагу на те, що є декілька різних режимів роботи. Це пов’язане з музикою і музикантами, з якими ти працюєш. У Польщі є міф про класичного диригента, який займається терором. Він начебто витягує з музикантів все найкраще, всі соки, з доброго виконання робить неймовірне. Мене вчили люди, які працюють інакше. Я відштовхуюсь від того, що музиканти працюють на всі сто. Моє завдання як диригента полягає у тому, щоб на репетиції ніхто не втрачав час. Я маю все контролювати. З іншого боку, проблеми бувають різні. Одні швидко вирішуються, інші — ні. Ми ж працюємо з новою музикою. Праця з нею дуже відрізняється від роботи з творами, які музиканти грають вже сто чи двісті років. У другому випадку всі знають, чого очікувати, яким має бути звучання. Диригент приходить, щоб показати нове бачення твору, вдихнути у музику новий дух. В моїх реаліях все виглядає дещо інакше. У нас обмежений час, визначений замовником бюджет. Моє завдання — зробити якомога більше хорошої музики. Оскільки це мій музичний матеріал, я можу приймати рішення, щось змінювати, шукати іншу тему і т.д. Я намагаюся не мучити музикантів. Ми часто змінюємо музику під час репетиції. Добре або погано можуть зіграти не лише музиканти, але й сама музика. Тому, мені здається, я навіть занадто поблажливий на репетиціях. В моїй роботі багато складових, і музиканти — це один з елементів пазлу. Кожна прем’єра відрізняється від інших. Під час створення кожного нового твору моє серце б’ється як дзвін. Ніколи не знаєш, чи вдасться зіграти те, що ти придумав. Моя робота часом нагадує працю психолога. Я повинен вести музикантів, допомагати їм створювати таке звучання, яке я вигадав.