Варшавське мистецьке об’єднання «Спокій» увійшло в історію міжвоєнної української еміграції як одна з найбільш діяльних культурних ініціатив. На піку своєї діяльності воно об’єднувало близько 50 митців та поборників національного українського мистецтва. Серед почесних членів цієї організації були такі відомі українські інтелектуали, як митрополит Андрей Шептицький, політик і діяч Православної Церкви Степан Скрипник, вчений і політик Роман Смаль-Стоцький, письменник і журналіст Юрій Липа, поет Євген Маланюк, поетеса Наталія Лівицька-Холодна та інші. У 1930-х роках, коли в совєтській Україні мистецтво зазнало руйнівного тиску т. зв. соціалістичного реалізму, «Спокій» став одним із тих емігрантських осередків, завдяки якому безперервно розвивалася незалежна українська культура.
Митці-українці відігравали роль амбасадорів своєї батьківщини та її культурної спадщини в тогочасній Польщі. Добре продумана програма розвитку та популяризації українського мистецтва, яку реалізовував «Спокій» у міжвоєнній Польщі, була перервана через події Другої світової війни. У 1940-х роках українська мистецька громада у Варшаві розлетілася по світу. Проте більшість членів цього товариства все ж залишалися вірними мистецьким ідеалам молодості, а саме «створенню нових форм у руслі великих традицій українського мистецтва», як це було сказано в одному з програмних текстів «Спокою».
20-30-ті роки XX ст.: під крилом сучасної мистецької школи
Школа образотворчих мистецтв у Варшаві, поч. XX ст., Джерело: «Przegląd Techniczny», 1915, фот. Фундація WARSZAWA1939.PL
У міжвоєнний період в столиці відродженої Польщі внаслідок загального пожвавлення творчих кіл виникли численні мистецькі об’єднання. Різноманітні організації молодих варшавських художників зосереджувалися насамперед навколо Школи образотворчих мистецтв, яка в 1932 році отримала статус академії. Варто згадати, наприклад, такі асоціації польських художників, що об’єднували студентів і випускників (а частково й викладачів цього варшавського університету), як: авангардна група «Блок», Асоціація польських графіків «Рит», гурт «Призмат», Кооператив художників і дизайнерів «Лад», Братство святого Луки, «Варшавську школу» та ін. Організаційно-виставкове життя, що вирувало в стінах варшавської Школи образотворчих мистецтв, надихало українську молодь, яка охоче навчалась у цьому закладі і була другою за чисельністю національною групою після поляків, на створення власного об’єднання.
Ніл Хасевич, логотип-печатка гуртка «Спокій». Джерело: Каталог V виставки гуртка «Спокій», Варшава 1931
Безумовно, на рішення молодих українців створити мистецький гурток вплинув розквіт різноманітних організацій українських політемігрантів, а також вибух програм і маніфестів мистецьких емігрантських кіл. Настрій цієї спільноти чудово відображено в одному з програмних текстів українського літературного угруповання «Танк», яке було засноване в столиці Польщі 1929 року і тісно співпрацювало з мистцями «Спокою». Євген Маланюк, автор своєрідного маніфесту діячів культури в еміграції, наголошував на необхідності осмисленої діяльності за кордоном:
Міцно зорганізована на еміграції група національних мистців буде радіотелеграфною станцією, що постійно висилатиме на Батьківщину нашу національну енергію. Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї… Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху! Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном!
Батьки-засновники «Спокою» походили з емігрантських кіл. Особливу роль у створенні українського мистецького осередку відіграли двоє політемігрантів – буковинець Петро Мегик (1899-1992) та киянин Володимир Побулавець (1898-1929).
Володимир Побулавець, 1920-ті. Джерело: Каталог «Український мистецький гурток Спокій. 5 літ праці».
Вони прибули до Польщі разом з Армією Української Народної Республіки, що відступила з УНР під натиском більшовиків. До Варшавської школи образотворчих мистецтв Мегик вступив у 1922 році, а Побулавець у 1924-му. Хоча офіційною датою заснування гуртка «Спокій» є 1927 рік, витоки об’єднання сягають дещо глибше – принаймні у 1924 рік. Тоді молоді емігранти-мистці, члени Української студентської громади, створили мистецько-малярський гурток при цій організації. Таким чином вони заклали основи для майбутнього об’єднання художників. Не випадково у вступі до каталогу виставки, присвяченої 5-річчю мистецької діяльності «Спокою», наголошується, що він виник у перші післявоєнні роки «у хвилі повоєнних злиднів, серед тяжких умов життя».
Петро Мегик у Варшаві, 1920 рік. Джерело: «Петро Мегик. Монографія мистця й альбом праць», Ред. С. Гординський, Філадельфія 1992.
Група українських мистців, створена політичними емігрантами, однак, не була організацією, в якій домінували колишні вояки Армії УНР. У другій половині 1920-х років, коли у варшавських університетах з’являлося все більше української молоді з південно-східних воєводств Польщі, вона вливалася в існуючі студентські об’єднання, зокрема гурток «Спокій». Краєм, звідки походило чимало учасників варшавського мистецького осередку, була Волинь, що вплинуло як на напрямок пленерів, так і на тематику творчості молодих художників. На початку існування ядром організації, окрім згаданих молодих ветеранів Армії УНР, були трохи молодші Петро Андрусів, Вячеслав Васьківський та Ніл Хасевич. У наступні роки до діяльності товариства були залучені Ольга Мариняк, Дмитро Дунаєвський, Микола Щербак, Петро Холодний-молодший, Олекса Шатківський та інші.
Петро Холодний, «Піхота». Джерело: «Нотатки з мистецтва», 1974, №. 14
Слід наголосити, що «Спокій» поставав під час масштабної трансформації Варшавської школи образотворчого мистецтва, яка була націоналізована на початку 1920-х і через десять років реорганізована в Академію образотворчого мистецтва. У незалежній Польщі склалися умови для здійснення довоєнних мрій професорів цього університету про підготовку мистців, котрі б служили «мистецтву, яке охоплює ціле життя», що підносило б художню культуру країни. На думку мистців, згуртованих навколо модернізованого варшавського вишу, він мав бути своєрідною протилежністю Академії образотворчих мистецтв у Кракові, яка впроваджувала навчальну програму, засновану на старих традиціях. Художня школа в столиці Польщі, де билося серце польської промисловості, мала приділяти значну увагу «прикладному мистецтву», щоб вплив художньої культури був помітний на предметах побуту. Тому значний акцент у програмі підготовки фахівців було зроблено на такі напрямки мистецтва, як архітектура, дизайн та орнаментика, скульптура і графіка.
На той час одним із провідних гасел цієї вищої школи стає «прагнення творити національне мистецтво», зразком для якого може слугувати народне мистецтво, але не в сенсі наслідування, а лише натхнення. Тодішній директор школи професор Владислав Скочиляс завдання університету, що виховує польських мистців, бачив у «розсіванні національного стилю» серед студентів, які творитимуть сучасну «національну форму мистецтва».
Петро Мегик, Народне будівництво, Джерело: Каталог ІІІ виставки «Спокою».
Неможливо не помітити, що концептуальні ідеї, реалізовані у варшавському виші, в стінах якого і зародилася ідея «Спокою», співвідносяться з мистецькою програмою, запропонованою молодими українськими художниками. Так, наприклад, у статуті товариства зазначалося, що його провідною ідеєю є «досконалість форми, використання властивостей матеріалу, застосування декоративних форм, які випливають з конструкції народного мистецтва та мистецьких традицій, відповідно до сучасних уявлень про завдання мистецтва та його технічні можливості». У свою чергу, в одному з програмних текстів «Спокою» Петро Мегик так визначив прагнення своїх друзів-митців:
Підставою їх мистецьких зусиль є мистецтво вкраїнського народу, – це мистецтво, яке є так багате різноманітністю форми і кольору. Це єсть підставою їхньої творчости, їх близького стосунку до національної вкраїнської культури. Не акробатична вібрація в «безпредметних» абстракціях, але здобуття здорового ґрунту для своєї праці.
Петро Мегик, «Шафка», Джерело: Джерело: Каталог «Український мистецький гурток Спокій. 5 літ праці».
Члени «Спокою», відповідно до прийнятих у варшавській вищій школі принципів мистецької освіти, вивчали не лише станковий живопис, а й ткацтво, меблі, дизайн інтер’єру, декорації, скульптуру та сакральне мистецтво. Працю на ниві українського мистецтва в екстремальних умовах еміграції вони сприймали як своєрідну інвестицію, яка в майбутньому окупиться високим рівнем української культури.
З цією метою вони реалізували широку програму вдосконалення власної мистецької майстерності та підтримки українських художників-початківців, а також популяризації української культури та мистецтва у формі публічних лекцій і виставок власних робіт. Ефективним засобом формування мистецьких смаків найширших верств українського суспільства вони вважали виставки, яких у Варшаві організували одинадцять. Серед найпоширеніших тем малярських творів «Спокою» — пейзажі (переважно Волині), українська церковна та народна архітектура та портрети (зокрема відомих діячів української еміграції). Слід зазначити, що учасники «Спокою», а особливо Ніл Хасевич, досягли значних успіхів у такій мистецькій галузі, як графіка, де також досить часто зверталися до краси природи та краєвидів рідного краю.
Ніл Хасевич, «Хрести». Джерело: Каталог «Український мистецький гурток Спокій. 5 літ праці».
Прагнення варшавських мистців зосередитися на українській тематиці влучно описано в рецензії на XI виставку «Спокою» (1938), опублікованій у «Польсько-українському бюлетені». Це була остання довоєнна виставка товариства, тож погляд критика звучить як підсумок понад 10 років ідейних пошуків мистців варшавського гуртка. Анонімний автор рецензії зазначив:
Українські художники не люблять натюрмортів, безпристрасних етюдів, формалістичних ребусів. Вони тягнуться до життя, яке їх кличе і яке потребує їх праці та їхніх жертв. (…) Учасники «Спокою» обрали для свого мистецтва шлях, який веде до найсуттєвішого розуміння змісту та форми життя української нації. (…) Вони вірили в національне мистецтво і залишалися вірними цьому мистецтву.
По війні – в Європі та за океаном
Петро Мегик, «Міський краєвид», олія, 1953. Джерело: Нотатки з мистецтва, 1990, №30.
Друга світова війна зруйнувала звичний ритм творчості українських миcтців з гуртка «Спокій» і розкидала більшість із них по світу, але не поклала край функціонуванню середовища, яке походило з міжвоєнної Варшави. У зв’язку з політичною ситуацією, в якій опинилися країни Центрально-Східної Європи після закінчення війни, ідеї, що об’єднували «Спокій» у двадцятих-тридцятих роках, можна було продовжувати переважно за межами СРСР та його сателітів. На жаль, під час війни значна частина доробку варшавських художників була втрачена або знищена, прикладом чого є трагічна доля картин Петра Андрусіва, які згоріли внаслідок німецьких бомбардувань Варшави у вересні 1939 року.
Не всім мистцям варшавського осередку вдалося пережити лихоліття війни. У серпні 1943 року в Рівному німецькі окупанти розстріляли інженера-архітектора Леоніда Маслова. Цей невтомний дослідник волинської церковної та народної архітектури був убитий як заручник на підставі колективної відповідальності за антинімецькі дії в місті.
Вячеслав Васьківський, «Автопортрет», дереворит. Джерело: «Український календар», 1965 рік.
Частина варшавських художників-українців по війні опинилася за «залізною завісою», зокрема в «народній» Польщі. Найвидатнішою постаттю з цієї групи є художник-графік професор Вячеслав (Вацлав) Васьківський (1904-1975), нині відомий як польський художник українського походження, який народився в Рівному. У 1930-х роках він був професійно пов’язаний зі своїм рідним університетом – Академією образотворчих мистецтв, де читав лекції на факультеті графіки аж до виходу на пенсію в 1969 році. Історики мистецтва вважають його одним із найцікавіших польських графіків, який сміливо експериментував із технікою ксилографії. За словами Марії Гронської, його майстерність досягла майже магічних висот. На думку авторів фундаментальної «Історії польського мистецтва», серію графічних робіт Васьківського, що зображує Варшаву під час німецької окупації, слід вважати синтезом воєнного досвіду польського суспільства. Твори Васьківського часто експонувалися на польських та закордонних виставках. За творчі досягнення мистця неодноразово нагороджували. Серед його учнів було багато відомих польських художників, наприклад Марія Гішпанська-Нойман і Тадеуш Домінік. Варто згадати, що у 1950-х роках, коли польському суспільству нав’язували «дружбу» з СРСР, Васьківський кілька разів ілюстрував польські переклади російської та радянської літератури, зокрема мемуари Фелікса Дзержинського. У 1959 році «за пропаганду радянської культури в Польщі» отримав нагороду Товариства польсько-радянської дружби.
Вячеслав Васьківський, «Церква в Підгірцях», дереворит. Джерело: «Український календар», 1965 рік
Попри глибоку інтеграцію в польську культуру, професор Васьківський не поривав зв’язків з українською громадою в «народній» Польщі. У 1960-1970-х роках його ілюстрації на українську тематику систематично з’являлися на сторінках щорічника «Український календар», який видавало Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ). У щорічнику кілька разів публікували статті про Васьківського, в яких наголошувалося на його зв’язках з українською культурою.
Ярослав Кириленко у своїй робітні, 1974 рік, фот. Andrzej Iwanowski, Джерело: Łowiec Polski, 1974, № 19
У Варшаві після Другої світової війни оселився ще один польський мистець з українським корінням – Ярослав Кириленко (1913-1977), який замолоду був учасником «Спокою». Відомо, що наприкінці війни Кириленко працював художником-ілюстратором у Будинку солдата при штабі Першої польської армії, зокрема у фронтовій газеті «Zwyciężymy» («Переможемо»). Згодом був ілюстратором у багатьох польських видавництвах, окрім олійного живопису займався книжковою графікою. Оскільки художник з дитинства, яке минало в Журавичах на Волині, захоплювався полюванням, то особливо близькими йому були анімалістичні сюжети. Графічні та олійні роботи Кириленка, лейтмотивом яких було полювання, часто з’являлися на сторінках часопису «Łowiec Polski». Характеризуючи творчість художника, редактор цього місячника зазначає:
Гадаю, він розумів роль творця культури, який не повинен залишати плоди своїх думок і таланту в тіні своєї майстерні чи навіть найвідвідуваніших галерей, а сміливо посилати їх підкорювати серця людей, служачи їм різними способами. У випадку пана Ярослава – це живопис і графіка, фронтова листівка, ілюстрація в книжці та сценографія промислової виставки. Адже кожне мистецтво має бути живим.
Ярослав Кириленко, «Портрет брата», Бидґощ, 1941. Джерело: Łowiec polski, 1974, nr. 19.
Здається, такий «діагноз» чітко співвідноситься з концептуальними установками міжвоєнної Академії образотворчих мистецтв, де навчався художник-анімаліст, а також з ідеями, які пропагував «Спокій». Хоча Кириленко за комуністичної Польщі не наголошував на своєму українському корінні, як це робив Васьківський, у його тогочасній творчості неважко помітити згадки про народний колорит України, як, наприклад, в акватинті «Танець журавлів» (1956) або в проєкті діафільму шістдесятих років «Казка про кошеня, півника та хитру лисичку».
Микола Щербак, «Поліська Мадонна», 1940. Джерело: Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові, Упор. В. Арофікін, Д. Посацька, Львів 1996.
Не так щасливо склалася доля Миколи Щербака (1895-1970) – одного з найактивніших діячів «Спокою», який після війни також опинився за «залізною завісою». Художник із Катеринослава (нині Дніпро) прибув до Варшави з табору для інтернованих солдатів армії УНР. Після навчання у Варшавській школі образотворчого мистецтва займався станковим живописом і реставрацією. Часто виставляв свої картини на виставках «Спокою». Іван Кейван, художник і мистецтвознавець з української діаспори в Канаді, охарактеризував картини Щербака як реалістичні з виразним українським характером. Роки німецької окупації Щербак провів у Холмі, звідки 1942 року надіслав на виставку до Львова дві свої олійні картини — «Поліську Мадонну» та «Дзвіницю в Холмі». Першу з цих картин спалили в пічці Національного музею у Львові влітку 1952 року в рамках сталінської акції «очищення» музейних колекцій від «ідеологічно ворожих» радянській системі творів. Доля інших його картин невідома. За інформацією Кейвана, наприкінці Другої світової війни Щербак опинився в Будапешті, де через роки «помер, ізольований від рідного середовища, в абсолютно чужому оточенні».
Петро Павлючук, Нуклеарна ера, фот. Поштівка Agencja Wydawnicza Ekvaria
Досить незвично під час Другої світової війни та перших повоєнних років склалася особиста історія Петра Павлючука (1904-1989), учасника XI виставки «Спокою», який походив із села Голоди на Підляшші. Цей учень професора Леона Вичулковського після блискучого закінчення Академії образотворчих мистецтв у Варшаві повернувся до рідного села, де відкрив мануфактуру з виготовлення фарб і полотен. Після початку війни за пактом Молотова-Ріббентропа Голоди опинилися на території, що увійшла до Радянської Білорусії. Аби забезпечити безперервну діяльність свого промислу, Павлючук мусив бувати у Варшаві, тож йому доводилося перетинати совєтсько-німецький «кордон», за що у 1940 році совєти його репресували. Підляшука відправили на примусові роботи в шахти Комі РСР. Зі сталінської неволі йому вдалося вибратись 1942 року в результаті пакту Сікорського-Майського, який дозволив художнику вирушити на пошуки армії генерала Андерса. Під час цієї незвичайної подорожі він написав картини, в яких зображені жахіття радянських таборів. Через Середню Азію та Іран Павлючук пробрався до Дамаска, де, як особа православного віросповідання, прожив рік у резиденції Антіохійського Патріарха. Звідти подався до Бейрута, де навчався в Ліванській академії образотворчого мистецтва разом із п'ятдесятьма іншими біженцями з Польщі. У 1948 році Павлючук емігрував до Аргентини, де активно долучився до місцевого мистецького життя. Багато років був активним діячем польської громади Буенос-Айреса, вів освітню та культурну діяльність. Його вважають творцем індивідуального стилю в художній творчості – так званого вібраціонізму. Саме в цьому унікальному стилі він наприкінці життя написав дві картини: «Ядерна ера» та «Ядерна радіація», присвячені Чорнобильській катастрофі. Павлючук хотів, щоб після смерті його поховали у православній каплиці в рідних Голодах, але ця мрія не здійснилася.
Надгробний пам’ятник у формі козацького хреста на могилі Володимира Побулавця (автор Петро Мегик), православне кладовище на Волі у Варшаві, фот. Ростислав Крамар
Безперечно, найкращі умови для продовження творчих починань 1920-1930-х років після Другої світової війни мали ті мистці з гуртка «Спокій», які опинилися в США та Канаді. Після кількох років поневірянь країнами Західної Європи за океан емігрували такі енергійні автори, як Петро Мегик, Петро Андрусів, Петро Холодний-молодший, Артем Кирилюк, Олександр Тимошенко, Сергій Тимошенко, Степан Стеців. Багаторічна творча, організаційна та просвітницька діяльність цих українських мистців у Північній Америці чітко відповідає концепції «мистецтва, що охоплює ціле життя», прийнятій членами «Спокою» у міжвоєнній Варшаві. Наслідками діяльності колишніх членів «Спокою» у США стали, зокрема, такі великі проєкти, як заснування Об’єднання мистців-українців в Америці (1952-1995), діяльність Української мистецької студії у Філадельфії, де протягом 30 років мистецьких навичок здобували понад 400 осіб та видання спеціалізованого часопису «Нотатки з мистецтва» (1963-1991), який є своєрідним компендіумом знань про творчість мистців гуртка «Спокій».
Хочеться сподіватися, що в недалекому майбутньому у Варшаві буде встановлено меморіальний знак, що нагадуватиме сучасникам про яскраве українське мистецьке середовище міжвоєнного періоду. Можливо, найліпшим місцем для такого вшанування була б альма-матер більшості членів «Спокою» – столична Академія образотворчих мистецтв?
Бібліографія:
Ukraińskie Stowarzyszenie Artystyczne „Spokij”. Katalog X wystawy, Warszawa 1937; XI wystawa „Spokiju”, „Biuletyn Polsko-Ukraiński”, Warszawa 1938, nr. 21, s. 224; K. Piwocki, Historia Akademii Sztuk Pięknych w Warszawie. 1904-1964, Wrocław-Warszawa-Kraków 1965; M. Grońska, Nowoczesny drzeworyt polski: do 1945 roku, Wrocław 1971; Wacław Waśkowski [w:] Polska ilustracja książkowa, Red. W. Skrodzki, Warszawa 1964; A. Kryński, Jarosław Kirilenko, „Łowiec Polski”, Warszawa 1974, nr. 19; M. Świeczewska, Wibracjonizm. „Lud”, Kurytyba 1985, nr. 13; E. Wiszka, Emigracja ukraińska w Polsce. 1920-1939, Toruń 2005; ; R. Szagała, E. Wiszka, Ukraińcy w Warszawie, Toruń-Warszawa 2010; A. Kolańczuk, Ukraińscy emigranci polityczni w życiu naukowym, kulturalnym, społecznym i gospodarczym w II RP, Przemyśl 2017; Е. Маланюк, Група «Танк» [w:] Статті про Танк, Варшава 1929; П. Мегик, Мистецький гурток «Спокій» (w:) Український Мистецький Гурток Спокій. 5 літ праці, Варшава 1929; А. В., Митець і педагог, „Український календар”, Варшава 1968, s. 213-214; А. С., Митець і педагог, „Український календар”, Варшава 1974, s. 183-184; Л. Полтава, Казка про крилатих коней. Мистець-маляр Петро Андрусів (Матеріяли до монографії), „Визвольний шлях”, Лондон 1974, кн. 7-8; І. Кейван, Українські миcтці поза батьківщиною, Едмонтон-Монреаль 1996; Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові, Упор. В. Арофікін, Д. Посацька, Київ-Львів, 1996; Б. Колосок, Нові факти біографії Леоніда Маслова, „Київська старовина”, Київ 1997, №5; О. Денисюк, Виставкова діяльність мистецького гуртка «Спокій» у Варшаві, „Мистецтвознавчі записки”, 2015, Вип. 27, s. 242-251; Р. Яців, Олекса Шатківський та український мистецький гурток „Спокій”. Матеріали до історії українського мистецтва 1920-1930-х років, Львів, 2013; Петро Мегик. Монографія мистця й альбом праць, Ред. С. Гординський, Філадельфія 1992; а також каталоги виставок гуртка «Спокій» і часопис «Нотатки з мистецтва» за різні роки.
