День 1 березня 2022 року триває. У новинах — ракетний удар по київській телевежі. Поруч із вежею — Бабин Яр, найвідоміше в Україні місце пам’яті жертв Голокосту. Одна з випущених Росією ракет впала поблизу пам’ятника. Загинуло п’ятеро цивільних, ще п’ятеро зазнало поранень. У 2022 році Путін убиває людей у Бабиному Яру, а тим часом МЗС Росії вимагає від посла Ізраїлю пояснень, чому його країна не підтримує російської антинацистської операції в Україні. Важко й вигадати промовистіші символи нинішньої Росії та її політики.
Втім, якби ж то лише нинішньої. Хіба не такою ж побачив ще два століття тому цю «пустелю без спокою» і «тюрму без відпочинку» автор книжки «Росія 1839 року» Астольф де Кюстін? І хіба висновки, яких дійшов проникливий маркіз, бодай на йоту втратили свою актуальність? Зокрема про те, що тотально брехлива Росія є незрівнянно небезпечнішою за найдикішу Азію: її мета — не стати цивілізованою країною, а методом «потьомкінських сіл» переконати Європу у своїй європейськості, тож вона кидає на цю перманентну окозамилювальну операцію весь арсенал своїх дипломатично-шпигунських засобів.
Однак ще важливіше, що де Кюстін миттєво зрозумів принцип замкненого кола, за яким у цій «державі немислимого щастя» співіснують влада і народ:
Ніде, крім Росії, не міг би виникнути подібний державний устрій, але й російський народ не став би таким, яким він є, якби жив за іншого державного устрою.
А отже:
Під’яремний народ завжди гідний свого ярма: тиранія — це витвір покірного їй народу.
Анджей Бобковський. Війна і спокій (переклад з польської Олеся Герасима, за редакції Наталки Римської). Київ: Критика 2007Століття по тому польський письменник Анджей Бобковський доповнив спостереження де Кюстіна:
Я від початку якнайчастіше вживаю слова «Росія» і «росіяни», бо тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови — сутністю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття «свобода», що не потребує її… Я ненавидів їх завжди, змалечку, і сьогодні ненавиджу їх настільки «чисто», наскільки «чистим» є їхній цинізм. Ненавидіти не можна, але, мабуть, часом бувають ненависті настільки виправдані, що відмова від них була б відмовою від самого себе.
Я часто цитую цей фрагмент, бо він є квінтесенцією мого ставлення до Росії та абсолютної більшості росіян. Як і Бобковський, я ніколи не зречуся цієї ненависті, яка — хоч і на жаль — уже назавжди стала невід’ємною частиною моєї ідентичності. Але мені ніхто й не дивується. Натомість справді дивовижні речі пролунали сьогодні ж із вуст мерів Харкова, Маріуполя і Миколаєва, тобто російськомовних міст, які ще вчора вважалися культурно і політично проросійськими. Усі троє заявили про свою готовність до останнього набою захищати свої міста і вбивати «рашистів-фашистів» (це цитата) власними руками. Десятиліттями такі, як я, марно переконували таких, як вони, що нашим єдиним смертельним ворогом є Росія. Путіну вдалося переконати їх за кілька днів.
Наша ненависть дає нам тепер надію. Але не тільки і не стільки вона. Нарешті нам дали надію депутати Європарламенту, окресливши європейські перспективи України. Та передусім ми даємо в ці хвилини собі надію самі — своєю любов’ю одні до одних і своєю здатністю йти на жертви заради спільного майбутнього. За пов’язаною зі святом Мерцішор легендою, 1 березня Весна зауважила під снігом пролісок і вирішила його врятувати. Зима напала на Весну і поранила її. Тоді Весна скропила пролісок кров’ю — і він ожив. А Зима у підсумку програла. І програватиме довіку.