Головна героїня справляє враження настільки складної особистості, що в ній ніби вміщується багато різних жінок.
Так, ви дуже влучно це сказали – я теж маю відчуття, що в Діні міститься багато різних жінок і багато різних можливостей жіночності.
Чи відчували ви особливу близькість із Діною? Вона була героїнею, яку ви «вели», чи радше такою, що поступово відкривалася вам під час письма?
Вона радше відкривалася мені, ніж була мною «ведена». Я думаю про себе радше як про супутницю цієї героїні, а не як про людину, яка від самого початку точно знає, куди її приведе. І, мабуть, тому в книжці з’являється постать оповідачки – подруги й трохи матері, – яка в першій частині намагається захистити Діну, вислухати її, побути поруч із нею, іноді трохи «по-материнськи» про неї подбати. Я сама думала про себе подібно: як про когось, хто їй супроводжує, дивиться, як вона формується, дозріває, відкривається сама собі.
Пишучи цю книжку, я справді вболівала за неї. Думаю також, що це випливає з мого власного досвіду. Я вже зріла жінка, маю синів, але ніколи не мала доньки, хоча дуже хотіла її мати. І, мабуть, саме тому я відчуваю величезну ніжність до молодих жінок.
Мені також здається, що сьогодні бути молодою жінкою дуже складно – і я кажу це не лише в контексті війни. Просто саме дорослішання й формування себе як жінки сьогодні видаються мені особливо вимогливими. Я бачу це й навколо себе. У моєму оточенні є багато молодих жінок, для яких я не є матір’ю буквально, але трохи стала такою собі «прийомною матір’ю» чи старшою супутницею. І думаю, що ця енергія турботи, ніжності й уважності дуже проникла в мої стосунки з Діною.
Трохи off-topic, але ця тема мене особливо зачепила. Я не є біологічною матір’ю і, можливо, вже нею не буду, але дійшла такого відчуття, що багато жінок уявляють материнство радше через стосунок із сином, а на певному глибшому рівні розуміння себе бути матір’ю доньки постає більшим і складнішим викликом – і водночас цікавішими стосунками для жінки.
Так, думаю, у цьому є щось дуже правдиве. Є навіть такий вислів: синів ми народжуємо для світу, а доньок – для себе, для стосунків і для них самих, щоб вони могли ставати жінками. І, мабуть, справді щось у цьому є.
Тому, коли мене питають, про що насправді ця книжка, то хоча найпростішою відповіддю здається «про війну», я думаю, що передусім вона – про дорослішання. Про пошук свого місця, власного голосу, про спробу зрозуміти, ким ти насправді є.
Для Діни це особливо складно, бо – як ви сказали – у ній вміщується кілька різних жінок і кілька різних можливостей життя. З одного боку, є Діна з Болоньї – дівчина, яка хотіла б спокійно жити й малювати тварин. З іншого – вона українка, яка все ж вирушає в дорогу й їде до Харкова, підштовхувана почуттям відповідальності, дієвості та потребою діяти.
Є також Діна до цього досвіду і Діна після нього, бо ця подорож і кілька тижнів, проведених у реальності війни, повністю її змінюють. Вона вже ніколи не буде тією самою людиною. Вона просто дорослішає.
Тож, мабуть, найпростіше було б сказати, що це насамперед історія про дорослішання – про момент, коли людина починає розуміти, ким вона є і ким хоче стати.
Ми читали «Діну, Діну» вголос разом із моїм партнером, і в якийсь момент я запитала його, як він думає, що буде далі з головною героїнею. Він відповів, що вона залишиться там до кінця. Сам фінал книжки досить відкритий. Я також знаю, що аудіокнига містить додаткові сцени, яких немає в друкованій версії – чи це дає повнішу картину, якщо читати й слухати паралельно?
Ці додаткові сцени в аудіокнизі є імпровізованими й додані до кожного розділу. Їх по одній на розділ, і вони не змінюють принципово історію та не заперечують того, що відбувається в тексті. Радше вони її розширюють – дозволяють дізнатися щось більше про героїв, наприклад про матір Луки чи про початок стосунків К’яри й Вови. Однак там немає жодної додаткової сцени після завершення, тому фінал залишається відкритим і в аудіоверсії.
Думаю, цю книжку певною мірою «прочитують» залежно від того, ким є читач. Якщо людина більш песимістична, вона може побачити в ній сумне завершення. Якщо більш оптимістична – радше таке, що дарує надію. Я сама маю своє бачення того, що могло б статися далі, хоча не виключаю, що колись з’явиться продовження.
Але найбільше мене цікавить те, як читачі інтерпретують фінал. З того, що я бачу, попри те, що книжка – через свою тему – буває болісною й важкою, її завершення часто сприймають як таке, що дає надію, як своєрідне примирення, символічне, а іноді навіть дуже фізичне простягнення руки.
І мені теж подобається так про неї думати. Як Ви, мабуть, помітили, одним із мотивів цієї книжки є зіставлення темряви й світла – спроба залишатися в темряві, але водночас шукати ясність. Це щось, що дуже сильно звучало в моїх розмовах з українськими друзями, перекладачами, редакторами й людьми, які допомагали мені з дослідженням.
Мене вражало те, що попри надзвичайно важкі, жорстокі обставини кожен у якийсь спосіб намагається знайти у своєму житті хоча б маленьке світло. І мені здається, що це певного роду перемога – щось, чого неможливо відібрати. Це внутрішнє світло не може забрати ані війна, ані жодна зовнішня сила.
Такі позиції видно й у героїв книжки, які по-різному намагаються знайти себе в цій реальності. Наприклад, літня лікарка, яка попри все дбає про себе – припудрює ніс, пере сорочки в лікарні. До речі, ця сцена взята з реального інтерв’ю, в якому лікарка казала, що її формою спротиву є не занедбувати себе й свою жіночність, не «провалюватися» у важких умовах.
Для когось це може бути неочевидним, але для мене це дуже важливо. Мені здається, що ці приватні форми спротиву є надзвичайно різними – і я дуже хотіла, щоб вони знайшли своє місце в цій книжці.