До Малиновського популярною була кабінетна антропологія. Джентльмени, які нею займалися, не турбувалися про самостійне проведення польових досліджень, а лише аналізували інформацію, надану купцями, моряками та місіонерами. Як можна здогадатися, в результаті часто траплявся феномен «мовчазного дзвінка»: мандрівники прикрашали свої звіти та акцентували увагу на «сенсаційних» з європейської точки зору культурних відмінностях.
Малиновський став героєм студентів соціальних наук у всьому світі, оскільки він розробив спеціальний кодекс проведення польових досліджень, який практично не змінився й донині. Якщо коротко, він ґрунтувався на «залученому спостереженні»: тривалому та інтенсивному перебуванні серед досліджуваної спільноти («намет, розбитий посеред села»). Не менш важливо було відмовитися від категорій мислення та стереотипів, що походили з культури дослідника, і спробувати вловити спосіб мислення місцевих жителів.
Це все про Малиновського. Тепер поговорімо про менш відомих піонерів сучасної антропології.
Етнографія в засланні
Двоє видатних польських дослідників, можливо, ніколи і не стали б етнографами, якби не були політв’язнями. Йдеться про Вацлава Сєрошевського та Броніслава Пілсудського.
Вацлава Сєрошевського (1858–1945) доля не поблагословила: його мати померла рано, а батько був засуджений на тривалий термін за участь у Січневому повстанні. Самого Сєрошевського виключили з гімназії за участь у таємних патріотичних товариствах і демонстративне спілкування польською мовою. Він приєднався до соціалістичного руху і у віці двадцяти років опинився у сумнозвісному Десятому павільйоні Варшавської цитаделі. Проте пробув там недовго — за участь у бунті, під час якого він напав на царського генерала, і видавання нелегальної тюремної газети його заслали до Сибіру.
У 1880 році Сєрошевський опинився у Вєрхоянську, де одружився з молодою якуткою Аріною Челбою-Кисою. Разом із іншими в’язнями він двічі намагався втекти, йому допомагала дружина. Схоплений і засуджений як ватажок дезертирів, він отримав черговий вирок постійного поселення «за сто верст від торгового шляху, річки і міста». Життя серед корінного населення вилилося у фундаментальний твір «Дванадцять років на землях якутів». Дружба з якутським шаманом дозволила Сєрошевському точно описати їхню систему вірувань.
Броніслав Пілсудський (1866–1918), старший брат Юзефа, під час вивчення права в Петербурзі вступив у контакт з групою революціонерів, яких об’єднувала організація «Народна воля». Він брав участь у підготовці вбивства царя Алєксандра II. Змовників було викрито, частину з них повішено (зокрема старшого брата Леніна, Алєксандра Ульянова), решта була засуджена до тривалих сибірських каторжних робіт.
Пілсудського, засудженого на 15 років заслання, відправили на острів Сахалін. Він працював спочатку на лісозаготівлях, потім теслярем на будівництві церкви. На Сахаліні не вистачало освічених людей, тому з часом йому почали доручати різні завдання: він був учителем, працював у канцелярії, мав організувати метеорологічну станцію. Відомий етнограф Лев Штернберґ, який також був каторжником, надихнув Пілсудського на дослідження культури айнів — народу, що проживав на Сахаліні та островах Північної Японії. У 1902 році Пілсудський одружився на родичці вождя, привітав на світі двох дітей і оселився серед айнів. Ця історія, однак, не мала щасливого кінця: Пілсудський нелегально покинув острів у 1906 році, але вождь племені не погодився на від’їзд його дружини.
Пілсудський був одним із піонерів використання мультимедійних методів у етнографії — він вів фотодокументацію та записував айнівські пісні та обряди на циліндри Едісона, прообраз вінілових платівок. Вони зберігаються в Краківському центрі культури і техніки «Manggha», а в Японії на основі цих записів навіть створили дитячий мюзикл. У айнів на той час не було власної писемності, тому завдяки цим записам вдалося зберегти знання про їхній фольклор.
У 1903 році двоє вигнанців, Пілсудський і Сєрошевський, разом відпливли на японський острів Хоккайдо, щоб продовжити дослідження айнської культури. Їхній внесок у вивчення російського Далекого Сходу і Японії важко переоцінити; вони отримали численні нагороди та запрошення до престижних товариств. Їхній доробок досі є обов’язковим читанням для вчених, які спеціалізуються на цій частині світу.
Спадщина Пілсудського була надзвичайно важливою і для самих айнів. У ХХ столітті вони були примусово асимільовані японцями. Через багато років вони реконструювали свою етнічну самобутність на основі зібраних етнографом матеріалів.
«Бідний вигнанець» на островах Океанії
Доля Яна Кубари (1846–1896) також була позначена царськими репресіями. У сімнадцятирічному віці він брав участь у Січневому повстанні. Після його придушення виїхав до Дрездена, де погодився співпрацювати з поліцією, щоб повернутися в країну. Проте хорошим шпигуном він не став: за попередження молодих революціонерів про арешти сам був заарештований і засуджений до заслання. Вирок скасували, коли він знову погодився співпрацювати зі службами.
Намагаючись уникнути цієї пастки, він пішки втік із Варшави до Берліна. У Німеччині Кубари влаштувався колекціонером експонатів для Музею природознавства, що саме повставав в Гамбурзі, де, відповідно до духу епохи, виставлялися різноманітні дива з екзотичних країн. «Він мандрує далекими морями і збирає всілякі етнографічні та зоологічні цікавинки для одного з крезів Германії», — писали про нього в тогочасній пресі.
З короткими перервами Кубари залишався на островах Океанії до кінця свого життя. Відвідав і досліджував найважливіші архіпелаги в цій частині Тихого океану, ставши першим європейцем, який відвідав деякі з них. До білих колонізаторів він ставився неприязно. Ось що він написав у статті для туристичного журналу «Wędrowiec»:
У мирних, вкритих пальмами селах тубільців оселилися місіонери, щоб навчати їх, а вслід за ними втікачі з Ботані-Бей і Норфолка (британські виправні колонії — прим. П. З.), щоб їх деморалізовувати. З 1830 року було зроблено цілу низку спроб цивілізувати самоанців, але насправді саме тут починається вторгнення, розчавлюючи корупцією та деморалізацією цю раніше таку блаженну землю (...) карикатура цивілізації.
У тихоокеанському регіоні він продовжував боротьбу з особистими проблемами: його роботодавець збанкрутував, залишивши Кубари без засобів на існування. Він оселився на острові Понапе і заснував там плантацію, але вона була знищена під час повстання корінного населення, а післяреволюційна влада експропріювала його землі. «Я бідний ізгой», — писав він у листі до матері.
Сьогодні Кубари — постать несправедливо забута. Його дослідження на островах Океанії були безпрецедентними, хоча він був вченим-самоучкою, який покинув Європу без жодної підготовки. Він провів 28 років серед папуасів, «вріс» у місцеві громади і добре знав місцеві мови. Окрім етнографічних праць, Кубари залишив численні географічні та природничі дослідження, а також багато колекцій, які згодом були передані європейським музеям.
«Пізнати всіх тунгусів»
Долі Марії Чаплицької (1884–1921) та Броніслава Малиновського були майже ідентичними. Вони були однолітками, обоє покинули науку на користь тодішньої новинки — антропології, і того ж року поїхали вчитися до Лондона. Перші наукові праці обох були створені в дусі кабінетної антропології — у Чаплицької це була монографія «Aboriginal Siberia», що знайомила британських читачів із сибірськими народами на основі даних, що походили із російських і польських джерел.
Нині ж у кольорових журналах про Чаплицьку написали б: «успішна жінка». Вона продовжила навчання в Оксфорді, отримала докторський ступінь перед Маліновським, була членкинею престижного Королівського географічного товариства і першою жінкою в історії, яка читала лекції та очолила кафедру антропології. Була також політично заангажованою: як у суфражистський рух, так і у справи, пов’язані з польською незалежністю.І все це — незадовго до того, як жінки отримали право голосу у Великій Британії!
Найбільшим її дослідницьким проєктом стала Єнісейська експедиція — 5000-кілометрова етнографічна подорож уздовж однієї з найбільших річок Азії. Хоча зібрати кошти було важко, настрій був піднесеним. Вона написала у своїй книзі «Мій рік у Сибіру»:
Хіба якась полька колись раніше так рвалася до Сибіру?
Те, що експедицію очолила молода жінка, стало сенсацією для тогочасної преси. У ній брала участь команда з чотирьох осіб: окрім Чаплицької, це були американський антрополог Генрі Голл, орнітологиня Мод Гевіленд і художниця Дора Кьортіс. Зустріті під час подорожі люди не дуже розуміли сенсу їхнього блукання по сибірській пустелі (це одвічна проблема кожного антрополога). Чаплицька пояснювала, що їде в країну тунгусів, щоб зустрітися з кожним із них, а потім розповісти про них у своїй країні.
Однак щасливий період етнографки не тривав довго. У 1919 році їй довелося попрощатися з оксфордською професорською посадою, коли з фронту повернувся викладач, який раніше її обіймав. Тоді вона переїхала до менш престижного університету в Брістолі. У той час також з’явилися серйозні фінансові проблеми. Чаплицька була головною кандидаткою на одну з найважливіших дослідницьких стипендій того часу, яку фінансував Альберт Кан, але через те, що формальності з отриманням британського громадянства тривали задовго, стипендії вона не отримала. Дізнавшись про це, вона покінчила життя самогубством у 1921 році, прийнявши хлорид ртуті.
Камерун і польська справа
Стефан Шольц-Роґозінський змалку захоплювався літературою про подорожі, мріяв про закордонні ескапади та географічні відкриття.
«Мене часто карали за малювання карт під час уроків або за креслення маршрутів на шкільних картах», — згадував він пізніше.
Після закінчення гімназії проти волі батька він вступив до військово-морського училища в Кронштадті. У 1880 році отримав офіцерський чин і вирушив у свій перший рейс — з Владивостока навколо Африки. Ця поїздка надихнула його на дослідницьку експедицію у ще не досліджені райони Центральної Африки, розташовані на території сучасного Камеруну.
Повернувшись до Польщі, Роґозінський розпочав широку акцію пропагування своєї ідеї та збір коштів на ці цілі. Зацікавлення і загальнонаціональні дебати, які викликала ця діяльність, перевершили його найсміливіші очікування. До Роґозінського зголошувалися натовпи волонтерів-авантюристів. Серед гарячих ентузіастів проєкту були Болеслав Прус і Генрик Сенкевич, які навіть пожертвували на експедицію гонорари за кілька своїх публічних лекцій. З іншого боку, багато хто сміявся і кепкував з організатора, що він фантазер і казкар, адже йому на той час було лише двадцять років.
Молодий мандрівник був також вмілим піарником — він рекламував експедицію як національну місію, яка має на меті звернути погляди світу на польську справу. Незважаючи на викликану сенсацію, збірка виявилася нелегкою задачею. Проте кошти нарешті були зібрані, і 1882 року команда із п’яти осіб вирушила із Франції на борту вислуженого вітрильника «Люсі-Марґеріт». Над кораблем майорів прапор із гербом Варшави — Русалкою.
Біля узбережжя Камеруну Роґозінський купив острів Мондоле, де заснував дослідницьку станцію, на честь засновника названу «Стефанією». Витрати на придбання склали:
10 відрізів тканини, 6 рушниць, три ящики джину, 4 скрині, 1 чорний сурдут, 1 циліндр, 3 капелюхи, дюжина червоних шапок, 4 дюжини баночок помади, дюжина браслетів і 4 шовкові хустки.
Попри те, що польські вчені заручилися прихильністю та підтримкою місцевих вождів, їхня станція проіснувала недовго, оскільки в Центральній Африці з’явилися німецькі та британські колонізатори. Експедиція Роґозінського не мала бути суто етнографічною ініціативою, дослідники також цікавилися географічними та геологічними питаннями, але їм вдалося зібрати великий польовий матеріал про камерунців того часу. Зібрані ними експонати значно поповнили колекцію нововідкритого Етнографічного музею у Варшаві.
Відгомін камерунської експедиції повернувся у міжвоєнний період на хвилі польських фантазій про заморські колонії. Колоніально-морська ліга, створена у Другій польській республіці, висунула тоді міжнародні претензії на камерунські землі, легітимізуючи їх цією експедицією.
Автор: Патрик Закжевський
Переклад: Марія Шагурі