Чи помічали ви, як змінюються контакти між людьми, націями та культурами в умовах війни? Як руйнуються мости чи з’являються нові?
Можна говорити про міст як про абстрактну ідею, штучну, бо вона вигадана і нав’язана іншим. Міст нікому не нав’яжеш, такий міст ніколи не буде справжнім. Справжній повинен базуватися на конкретному березі, відмінному від іншого, і повинен мати свій глибокий і міцний фундамент. Сьогодні українці борються за свій суверенітет та емансипацію. Тільки тоді вони можуть стати суб’єктом мосту. Під час албансько-сербської війни в Косово я виступав за розділення обох сторін конфлікту і проти нав’язування їм фальшивого співіснування. Іноді саме так ви будуєте міст – розриваючи спотворений ненавистю зв'язок і готуючи ґрунт для його відновлення в майбутньому. Настає час, коли ми повинні закріпитися на власному березі, побудувати вежу, щоб захистити життя наших близьких. І ми повинні боротися за їхню безпеку і свободу. Ненависть також може бути нашою зброєю, як смертельна зброя, яку ми не хотіли би брати до рук раніше. Але ганебно відмовляти у наданні зброї тим, хто вступив у боротьбу, захищаючи невинних.
Сьогодні вже не згадують, але Боснія була об’єктом ембарго на постачання зброї. І це в умовах, коли майбутні військові злочинці, такі як Караджич і Младич, одержали майже весь арсенал югославської армії. У своїй книзі я пишу про лицемірство Заходу, який заспокоював свою совість гуманітарною допомогою, або, кажучи прямо, «годуванням постраждалих». І немає жодної раціональної причини, чому втручання військ НАТО, яке поклало край облозі Сараєво і тривало буквально мить, не могло відбутися на три роки раніше, врятувавши життя десятків тисяч людей.
Так, війну треба вести. Але ми також повинні пам’ятати, що ненависть має бути лише зброєю в цій боротьбі, а це означає, що ми маємо нею володіти, а коли прийде час, її доведеться покласти на зберігання разом з іншою зброєю. Бо зовсім інша ситуація, коли нами починає керувати ненависть, коли ми самі стаємо зброєю ненависті. Подібна ситуація з вежею, яку ми будуємо в рамках конструкції мосту. Під час війни вона стає нашою фортецею. Але людині не призначено вічно жити у фортеці. Таке життя рано чи пізно перетворюється на замикання в обложеній фортеці, яка з часом перетворюється на в'язницю. Людина, щоб бути людиною, повинна постійно працювати над тим, щоб відкрити, переступити поріг, вивести з вежі хитромудру фібру мосту, що веде нас на той бік. За цією потребою може стояти проста цікавість, або любов, яка не знає різниці в крові чи кольорі шкіри, або комерційна жилка. І багато іншого. Але передусім життя нашого тіла, як біологічне, так і соціальне, визначається сполучною тканиною.
Нещодавно я спілкувався з Яриною Чорногуз, поетесою і військовою, яка приїхала на кілька днів прямо з фронту до Красногруди. На питання, що може дати поезія в часи кризи, вона відповіла, що війна несе загрозу не тільки для життя, а й для нашої людяності, що війна хоче стерти обличчя тих, хто бере участь у боротьбі і гине, зробити їх безликими, а їхню смерть анонімною. Тому вона пише вірші, тим самим оголошуючи війну війні. І повертає обличчя, зберігає імена, пам'ять, свідчення. Я не можу уявити війни без перемоги, в тому числі на фронті, де воює Ярина. Ось у чому наша перемога над війною – зберегти людське обличчя, скинути броню ненависті, вийти з фортеці на міст.
У своїй книзі ви згадуєте Чеслава Мілоша. Ким для вас є Мілош? Як творчість Нобелівського лауреата вплинула на ваші творчі пошуки?
Творчість Мілоша є потужним і, мабуть, найбільш цілющим антидотом в Центральній Європі на тоталітарні ідеології, а також інші сучасні недуги, такі як втрата коріння, ерозія релігійної уяви, національна мегаломанія, нарцисизм мистецтва чи духовна лінь. Вирішення цих проблем він бачив у культурі як сполучній тканині для різноманітності та самобутності. У Європі він бачив насамперед культурну спільноту, для якої сполучна тканина є животворною.
Під час нашої першої зустрічі в 1989 році, коли народилася ідея створення Фундації та Центру «Пограниччя – мистецтво, культури, нації» в Сейнах, він сказав мені, що на руїнах націоналізму та комунізму ми маємо зосередитися в першу чергу на відродженні сполучної тканини. У наших мистецьких та освітніх студіях ми перетворили це на майстерність будувати мости. Його «Сімейна Європа» — це завдання, яке ми ще маємо виконати. Я маю на увазі тепер не лише команду Пограниччя, а нас, європейців, які досі не можуть впоратися з цим. Ми маємо Європу як економічний і політичний проєкт, але бачення Європи як культурної спільноти залишається покинутим, маргіналізованим або навіть утопічним проєктом. А тим часом ми стикаємося з культурною війною. Хоча Росія як держава ближче до розпаду, ніж до побудови нової імперії, вона міцніє та нарощує вплив «русского мира» в усьому світі.
Для її ідеологів, звісно, важливими є військовий та економічний фронти, але найважливіший – культурний фронт. Тому українці чудово розуміють значення культури в цій війні. І це, я вважаю, одне з основних питань, на які Україна повинна відкривати очі світу.
Нещодавно я був у музеї Аушвіц-Біркенау і натрапив на слова Джорджа Сантаяни: «Хто не пам’ятає історії, приречений на її повторення». Колись я би підписався під ними без вагань, але сьогодні, маючи на увазі відродження фашизму також у суспільствах, які були його жертвами, я б додав: «Важливо також те, як пам’ятаєш». Те саме стосується і культури. Я хочу сказати, що сьогодні недостатньо просто підкреслювати важливість культури як такої і повторювати стару істину, що без неї ми не є собою. Основне питання – це те, як ми розуміємо культуру, а відтак – як її втілюємо. І тут знову мені допомагає Мілош.
Автор «Землі Ульро» бачив наш розвиток на лінії повернення. Ідучи по колу вперед, ми повертаємося з вигнання, з еміграції, з позбавлення, з витіснення пам’яті, з великих центрів світу, які утримують свою позицію завдяки експлуатації довкілля і поглибленню соціальних розбіжностей. Ми повертаємося до осідлості у близькому сусідстві з іншими і до екологічного співіснування зі світом нелюдського. Для цього повернення нам потрібна нова культура.
Своїм наставником Мілош мав «Гомера Гуцульщини», тобто Станіслава Вінценза, з яким він поділяв віру в потребу органічної праці на ближчих батьківщинах, відродження сусідської спільноти, надавання значення малому та окремому, зосередженні на духовній дисципліні та формуванні відкритого патріотизму. У книжці «У напрямку Ксенополісу» я приділяю багато місця роздумам про створення нової культури на лінії повернення. Про те, як це зробити на практиці та в конкретних місцях, наприклад, у містах, провінціях чи столичних районах, я пишу докладніше у книжці «Малий центр світу», яка, сподіваюся, незабаром теж вийде українською.