Чи в перекладі польською є щось відмінне від українського тексту? Щось, може, забрали або, навпаки, додали?
Через обмеження в обсязі довелося вилучити значну частину п’ятого розділу, де йшлося про перебіг трьох перших безкоролів’їв. Ми вирішили, що про ці події польському читачеві відомо значно більше, ніж українському. Залишилися лише ті оповідки, які безпосередньо стосуються участі української шляхти в тих політичних подіях. Це передусім історія про її високу самоорганізацію, про те, як вона забезпечувала порядок на місцях, як швидко був сформований спеціальний каптуровий суд у ситуації, коли зі смертю короля звичайні суди призупинили свою роботу. Трішки жаль того матеріалу, який довелося вилучити. Бо українські читачі сприймали його як захопливу розповідь.
Мама мого чоловіка, коли читала цей розділ, періодично телефонувала мені й вимагала спойлер: «Слухай, я так хвилююся, у них там все йде до громадянської війни. Я дуже переживаю, чи їм вдасться вирішити проблему. Скажи, все буде добре?». Тому я розумію, що цей розділ був не просто суто інформативним, а й вийшов жвавою розповіддю. Але на те нема ради.
А є щось у польському перекладі, чого немає в оригіналі?
Я трішки додала тієї інформації, яку знайшла вже після виходу книжки. Або якісь нові рефлексії, скажімо, про раннє націєтворення. Несподівано додалося матеріалу про руську складову ідентичності Яна Замойського, блискучого інтелектуала, другої особи після короля, великого коронного канцлера і гетьмана. Щиро вдячна за допомогу своєму колишньому студентові Степану Бліндеру. Так от Ян Замойський, цей блискучий річпосполитянин, говорить: «Моя батьківщина Русь». І фундує Замойську академію в Русі і для Русі, про що напише у першому варіанті тестаменту. А про канцлера традиційно говорять як про поляка.
До польського перекладу додано також повний список використаної літератури та іменний покажчик. По тексту зустрічається трішки більше інформації про моїх героїв.
Як велося з роботою над книгою перекладачам Томашові Годані і Катажині Котинській? Припускаю, що саме для перекладу така книжка вельми не проста. Наприклад, там чимало архаїзмів.
О, з перекладачами в мене була повна гармонія. Катажина – моя давня приятелька. До перекладу книжки вона вже працювала над перекладом кількох моїх статей. Мене одразу вразило її абсолютне «потрапляння» в мій стиль, її фантастичне чуття мови. Коли я читала переклад, мала враження, що цей текст писала я сама польською мовою. Хтось із читачів якось сказав, що коли читав мою книжку, відчував, як я усміхаюся в певних місцях. Катажина «усміхається» в своєму перекладі достоту як я. Вона блискуча перекладачка, тут мені неймовірно пощастило.
Частину книжки перекладав Томаш Годана. Для нього це перша велика перекладацька робота, до того ж чи не найскладніший перший розділ про ідентичності. Томаш – автор книжки „Między królem a carem. Moskwa w oczach prawosławnych Rusinów – obywateli Rzeczypospolitej (na podstawie piśmiennictwa końca XVI–połowy XVII stulecia)”, себто ми з ним «живемо» в одному часі й читаємо одні й ті ж тексти. Й при першому знайомстві виникла така миттєва приязнь. Мабуть, і без приязні автора до перекладачів результат був би той самий, але цей особистісний момент – чудовий бонус.
Так, перекладачам довелося «погратися» з легкою архаїзацією тексту, а водночас він мав бути прозорим для розуміння. Виявилося, що не все так просто не лише з архаїчною руською мовою, а й зі старопольськими цитатами.
Я дякую всім причетним до появи книжки польською, бо абсолютно всі, хто працював над перекладом, виявляли дивовижну небайдужість, особисту зацікавленість у тому, аби видання було добрим.
В інформації про премію «Амбасадор нової Європи» йдеться: «Журі шукає книги, які сміливо та безкомпромісно руйнують стереотипи та кліше, що визначають Європу та її мешканців». Стереотип і кліше, які ваша книга зруйнувала для українців – ймовірно, передусім той, що поділ того суспільства не був: пани поляки й українці козаки чи селяни. А що існувала цілком руська шляхта, окрема від польської, зі своїм гонором, вірою і порядками. Чи правильно так вважати, що ці стереотипи ваша книга для українців руйнує насамперед?
В основному – так. Але пальма першості мені не належить. В основі українського гранднаративу справді лежить козацька версія минулого, де Речі Посполитій/Польщі відведене місце тяжкого гноблення українців, а польській чи спольщеній шляхті – роль гнобителів. А проте в ранній українській історіографії XIX ст., яка тільки намацувала спосіб описування минулого, ситуація виглядала геть не так однозначно. В популярному політичному трактаті «Історія русів», який суттєво повпливав на ранню історичну візію, момент потрапляння українських земель до складу Польського королівства описувався як приєднання української шляхти-козаків до польського рицарства на принципах «вільні до вільних, рівні до рівних». Далі відбуваються складні спроби «одомашнити» Річ Посполиту, її українізувати, навіть інколи всупереч початковим намірам авторів. Бо коли ти добрий дослідник, в коло твоїх джерел потрапляють не лише козацькі літописи, а й ті, які демонструють цілком інший бік минулого. От, скажімо, Микола Костомаров починає перший том «Богдана Хмельницького» з твердження про одвічну ворожість польського та українського народів. А потім поступово відступає від своєї тези: козаки-українці борються то з чужою владою, то зі шляхтою, зокрема православною, то з тими, хто проти них. Далі ж вже у своїй публіцистиці Костомаров зауважує, що Річ Посполита була віротерпимішою від решти європейський держав, бо тут годі уявити інквізицію чи Варфоломіївську ніч. Він пише, що однозначний погляд на минуле як позицію ворожості православ’я з католицтвом, а чи руського народу з польським, призводить до «недобросовісного викривлення фактів». А далі заявляє, що головним принципом існування Речі Посполитої була свобода, тому не існувало влади, яка би могла змусити «вірити, думати, говорити, писати так, як їй хотілося».
Для Пантелеймона Куліша, який мене вражає своєю інтелектуальною чутливістю, при його часто досить негативному ставленні до Речі Посполитої, однозначно: русин – це не конче православний, не конче козак, міщанин чи селянин. Це також і гетьман Станіслав Жолкевський чи канцлер Ян Замойський. А Річ Посполита виступає як польсько-руська держава.
Революцію в українській історіографії в 90-х роках XX ст. викликали роботи Наталі Яковенко, передусім її монографія «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна» та «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття». Так що моя робота лежить на доброму фундаменті попередників, які задовго до моїх занять українською шляхтою сказали про її «українськість».
Моя пропозиція полягає трішки в іншому. В основному – подивитися на Річ Посполиту, а водночас на Польське королівство та Велике князівство Литовське, як на важливу частину українського минулого. Там варто шукати початки націєтворення українців та формування нашої культури (передусім як системи цінностей), що забезпечили стійкість українців проти спроб імперії нас знищити. Для наших предків Річ Посполита була «милою вітчизною». А водночас українська шляхта усвідомлювала себе окремою спільнотою, відмінною як від «литвинів» (мешканців ВКЛ), так і від коронярів (мешканців Польського королівства).
Але в моїй книжці про ідентичності української шляхти – лише перший розділ. Далі я розповідаю, як ті люди жили, як вони ворогували та як полагоджували свої конфлікти, як любили й ненавиділи, як одружувалися й судилися. Важливою темою є питання, як історик працює із джерелами. Думаю, що це все було несподіваним для читача, якому рідко розповідають про їхнє минуле на такий спосіб. Якому не говорять, що історія – це не тільки про події й дати, а для мене передусім не про події й дати, це про людей минулого з їхніми цінностями.
Дуже цікаво про те, чому моя книжка цікава для поляків, розповідає польський оглядач Марцін Пьотровський у своєму блозі «Література з центру Європи» ("Literatura ze środka Europy") (блог Пьотровського присвячений оглядам, рецензіям та аналізу книжок, що видаються у Польщі, а також обговоренню важливих літературних подій, – прим. авт.). Він каже, що для нього несподіванкою був той факт, що шляхта не була суто польською, а що її частину складала руська шляхта зі своєю власною ідентичністю та власною повісткою в державі. І що Річ Посполита не тотожна Польщі.