Із самого початку свого існування музеї пропонували відвідувачам своєрідний наратив. І йдеться не лише про розповіді, подані у формі тексту на будь-якому носії, а й про певну перспективу, яка визначає порядок викладеного, про атмосферу, зрештою – про досвід, який генерує сама архітектура та організація простору. Навіть ті музеї, які ми сьогодні називаємо традиційними, мали вписані у себе передумови щодо вражень, які їхній простір справить на відвідувачів. Наприклад, Музей природознавства в Лондоні був задуманий таким чином, щоб відвідувачі, входячи у нього, сприймали будівлю як спектакль. Таким чином музейний наратив – це не лише те, що написано в музеї, а й те, що музей передає іншими засобами. З давніх давен дослідники також цікавилися впливом цього повідомлення. Едвард Робінсон і Артур Мелтон, два психологи з Єльського університету, у 1928 і 1936 роках проводили дослідження того, що вони намагалися визначити як «силу привабливості» (attracting power) — силу, з якою певні елементи експозиції впливають на відвідувачів. Сприйняття музеїв і виставок як таких, що здатні формувати особливий досвід відвідувачів, не є чимось новим у світі виставкових закладів. Якщо це так, то чим на цьому тлі вирізняються нараційні музеї, які є феноменом останніх десятиліть?
Від пасивного споглядання до участі
Коли в ХІХ столітті відвідувачі входили до музею, який найчастіше презентував себе як храм мистецтва чи науки, до них ставилися як до «порожньої посудини», яка в музейному просторі наповниться знаннями. Ролі були розподілені: завдання відвідувачів полягало у пасивному спогляданні. Створення наративу було завданням експертів, але їхня присутність мала бути непомітною – адже музей мав пропонувати об’єктивний наратив. Сучасні музейні виставки, характерні для нараційних музеїв, засновані на театралізації, але водночас вони запрошують глядача до участі в цьому особливому типі спектаклю. Вони прагнуть звести до нуля дистанцію між виставкою та відвідувачами, натомість пропонують взяти участь у заході всім присутнім.
Гарним прикладом є перший польський заклад такого типу – відкритий у 2004 році Музей Варшавського повстання. Спосіб організації експозиції допомагає відвідувачам зануритися у подані історії, а завдання атмосфери – створювати ефект «подорожі в часі» через звуки та декорації, що дозволить відвідувачам емоційно заангажовуватися в розказувану історію. Багато експертів у музейному секторі впродовж тривалого часу наголошують на важливій участі та активному залученні відвідувачів у створенні відчуття задоволення від відвідин музею. Особливо в той час, коли відчуття захоплення, яке забезпечують технології, що динамічно розвиваються, є повсякденністю користувачів культури. Ніна Саймон, автор книги «Музей участі» («The Participatory Museum», 2010), популяризувала концепцію «музею участі», стверджуючи, що розвиток технологій неминуче змінив спосіб залучення людей до культури. Персоналізація, можливість взаємодії, коментування та вибору, до яких звикли учасники онлайн-культури, формують їхні очікування щодо всіх культурних заходів. Тому, на думку Саймон, щоб реагувати на зміни, пов’язані з розвитком технологій, музеї повинні враховувати нові очікування публіки та відповідати їм, не обов’язково через технологічні інструменти, а через можливість взаємодії та залучення вражень. Наративні музеї – в тому числі й польські – відповідають на цей виклик у особливий для себе спосіб, пропонуючи відвідувачам поринути в театралізоване дійство, щоб наблизити їх до минулого.
Менше моніторів, більше театру
Наголос на аналогію так званих нараційних музеїв з театром і спектаклем також звучить у висловлюваннях творців багатьох музейних експозицій такого типу. Головний куратор постійної виставки в Музеї історії польських євреїв «Полін» Барбара Кіршенблатт-Ґімблетт описує її як переживання театру історії. Не випадково такі експозиції переважно бувають в історичних музеях. Тисяча років історії польських євреїв представлена в підвалі монументальної будівлі «Полін», яка веде відвідувачів від раннього середньовіччя до кінця ХХ століття. Багата змістом і текстами експозиція прочитується на багатьох рівнях і дозволяє побудувати чимало тематичних стежин, а інтерактивні елементи ефективно привертають увагу відвідувачів. За цим типом виставок стоїть переконання, що такий досвід дозволяє краще зрозуміти історію. Його чітко висловив Ральф Аппельбаум, дизайнер постійної виставки в Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні, що був зразком для багатьох інших музеїв, сказавши: «Відвідувачі ... зрозуміють історію, тому що вони відчують її».
Для досягнення цього результату виставки такого типу значно відрізняються від стереотипних виставкових просторів, де представлено мистецтво, особливо сучасне. На відміну від білості, найчастіше сильно освітленої, часто також денним світлом, на обговорюваних тут виставках здебільшого домінує напівтемрява, перевага надається колірній палітрі, яка включає чорний, коричневий, сірий, бежевий колір і сепію. Як у згаданих вище Музеї Варшавського повстання та музеї «Полін», так і в інших польських закладах, які вписуються в цю тенденцію (Підземелля Ринку і Фабрика Шиндлера у Кракові, Музей Фридерика Шопена у Варшаві, Європейський центр Солідарності та Музей Другої світової війни в Ґданську, Центр діалогу «Прориви» в Щецині чи частина постійної виставки Сілезького музею про історію регіону), сценографія їхніх інтер’єрів спричиняє певною мірою занурення відвідувачів у електронну реальність. Інсценізація виставки покликана передати атмосферу далеких місць і часів, наприклад, повстанської Варшави, тисячолітньої історії польських євреїв, ранньосередньовічного чи воєнного Кракова, долі Фридерика Шопена у Польщі та Франції XIX століття або принципи та ідеали «Солідарності» в період її зародження.
«Поверхові» емоції проти відчуття історії
Донедавна основною відмінною рисою захопливих музейних експозицій такого типу було також використання інтерактивних елементів та мультимедіа. В останні роки ентузіазм щодо технологій на виставках, здається, згасає. По-перше, «нові» технології стрімко старіють, а культурний сектор усвідомлює, що не може змагатися з бізнесом за технологічні інновації. Очікуваний життєвий цикл постійної виставки є довший за популярність і актуальність технологічних рішень, які сьогодні можуть бути сучасними, а наступного року — застарілими. По-друге, екрани на виставках вже не так приваблюють відвідувачів, адже майже кожен має якийсь різновид екрану у власному телефоні, планшеті чи комп’ютері.
Зараз в музеях все менше використовують технології у формі мультимедіа, водночас більшу увагу зосереджують на привабливих рішеннях, доступних відвідувачам на їхніх власних телефонах, або на використанні технологій для створення цікавих інсталяцій і музейних об’єктів. Прикладом цієї другої стратегії може бути діяльність Музею Варшавського повстання, який останніми роками співпрацював із групою PanGenerator над проєктом інтерактивної кінетичної скульптури «Вимір спокою» (2016) або з агенцією Superscrypt під час реалізації проєкту інтерактивної інсталяції «Відображення» (2019).
За останні роки музеї усвідомили, наскільки важливо спостерігати та розуміти потреби й очікування відвідувачів, які разом зі стрімко мінливою реальністю теж змінюються. Безперечно, зміни в цих очікуваннях відобразяться і на самих музеях. Сектор технологій, своєю чергою, приносить нові рішення, які можуть підтримувати експерименти відвідувачів із електронікою (наприклад, можна використовувати віртуальну реальність). Водночас музеї не лише реагують на потреби публіки, а й формують її. З моменту відкриття Музею варшавського повстання у 2004 році ця модель історичної розповіді стала популярною серед польських музеїв і, що не менш важливо, сформувала очікування відвідувачів.
Більшість опитаних мною відвідувачів Mузею варшавського повстання, Фабрики Шиндлера та Музею Армії Крайової наголошувала, що візит до такого музею є відповіддю на часто згадувані недоліки формальної освіти та «сухих» книжкових знань. За їхніми словами, ці музеї відрізняються тим, що дозволяють «відчути, як це було тоді».
Тим не менш, є чимало критиків такого підходу до організації виставок. Вони звинувачують нараційні музеї в симуляції минулого, щоб викликати поверхові емоції, які, своєю чергою, часто перешкоджають критичному підходу до теми, про яку розповідають. Безсумнівно, існує розбіжність між експертами та публікою – остання, як показує статистика, охоче відвідує такі музеї, цінуючи їх саме за те, що в них не подобається критично налаштованим науковцям: за можливість зануритися в минуле, яке подане у формі, що здається відчутно близькою.