Доказом того, що такі світські придворні співці існували і їх було досить немало, є зокрема текст Галицько-Волинського літопису. Тут «дуже часто стрічаємо місця незвичайно поетичні та лаконічні, немов останки давніх пісень. Маємо також виразні свідоцтва про те, що після важніших побід князям складано похвальні пісні. Про таку пісню виразно сказано під р. 1251 по битві з ятвягами, де сказано, що коли Данило вернув зі своїм братом із походу, визволивши багато невільників, «піснь славну пояху има» (Франко). Галицько-Волинський літопис відкривається величальною піснею князеві Романові Мстиславичу. Польський хроніст XV ст. Ян Длуґош переказав уривок пісні, складеної при дворі Мстислава Удатного, тестя Данила Галицького. Якщо скупі уривки пісень, створених придворними співцями, є в літописах і хроніках, вони мали б бути дуже відомими свого часу.
Михайло Брайчевський, «Боян», джерело: «Пам’ятки України», 1990, №1.
Найбільш пряма аналогія, ким був Митуса — це трубадур. Вона тим більше претендує на слушність, що була характерна для всієї европейської феодально-лицарської куртуазної культури. Як і на Заході, руські співці мали користуватися струнними інструментами на кшталт арфи чи лютні, зокрема гуслами (гуслями). Лише гуслами, на протиставлення скоморохам, користувалися богатирі-лицарі в билинах. До речі, гусла були вочевидь запозиченням від фінів їхнього інструменту кантеле. Один з видів гусел нагадує цимбали. За припущенням одного з найзнаніших істориків давньої та середньовічної України Михайла Брайчевського, руські співці-«бояни» грали на інструменті, що більше нагадував пізнішу кобзу або бандуру, щось на кшталт лютні. Адже припущення про гусла ні на чому не ґрунтується. До речі, Михайло Брайчевський як ренесансна особистість був ще й поетом і художником, і його пензлю належить цікава живописна інтерпретація такого співця.
Знаменитим трубадуром, з яким можна порівняти Митусу, був його сучасник прованський трубадур Бертран де Борн (1140–1215), співець війн, чвар, анархії та іншої лицарської доблести. Як завважила медієвістка Ольга Добіаш-Рождественська «На наш тверезий розум цей поет справив би враження божевільного... «Ідея» його до крайнощів елементарна. Він хоче одного: щоб навколо нього не припинялось взаємне винищення, поважає лише тих, хто б’ється, й зневажає тих, хто цього не робить» (цитую за Миколою Котляром). Однак, трубадури не були лиш маніяками війни і сваволі. Вони мали й свій матеріяльний інтерес, а феодальну анархію розпалювали тому, що централізація держави обмежила б їхні апетити і особисту волю. Де Борн, подібно як і Митуса, інтригував проти короля Ричарда Лев'яче Серце, потрапив у немилість, але потім з ласки монарха був помилуваний, йому повернули замок, і трубадур уже прославляв свого колишнього ворога.
Ким би не був Митуса, змовником-бунтарем, чи просто жертвою, а маємо перше ім'я професіонала-співця, ймовірно автора, що дуже схожий на епатажну рок-зірку в ті часи, коли героями були ще не музиканти, а ті, кого вони розважали.
Фрагменти оформлення літературно-мистецького місячника «Митуса» (1922)
Показово, що назву «Митуса» обрали у Львові 1921–1922 років для свого модерністського літературно-митецького об'єднання поети близькі до символізму, а також мистець Павло Ковжун. Незалежність співця, його конфлікт з владою були актуальними для галицьких українських літераторів в умовах польської окупації. Чимало з них були ветеранами УГА та УСС: Левко Лепкий, Василь Бобинський, Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, а також колишні вояки Армії УНР волинець Антін Павлюк і поліщук-киянин Павло Ковжун. Група недовго видавала однойменний журнал.
Через століття після Костомарова і Франка знову звернувся до образу Митуси український поет-шістдесятник і дисидент Ігор Калинець у циклі «Підсумовуючи мовчання».
підсумовуючи мовчання
Митуса скаже
бояни замуровуйте
медом князівські вуха
на золото осіннього дерева
проміняв я княже
Цікаво, що Митуса припав до душі й іншим шістдесятникам. Ніна Бічуя написала оповідання «Буєсть Митусина» (1972; буєсть, з старословянської —хоробрість, шаленство). А Роман Іваничук кілька разів звертався до цього персонажа, спочатку в повісті «Шрами на скалі» (1986), потім у повісті «І земля, і зело, і пісня», а вкінці — в романі «Хресна проща», де також фігурує співець. Відображає повстанську сутність колишнього придворного співця і керамічне панно одної з найцікавіших художниць покоління шістдесятників Галини Севрук. Показово, що свій твір вона створила 1973 року, коли ядро шістдесятників, вступивши у відкритий конфлікт з державним більшовизмом, стало дисидентами.
Останнє, наразі, використання імені співця — це галицький дискусійний клуб «Митуса» у 2010-х (на жаль, він заслужив славу сепаратистського). Також у Львові відбувається відкритий міжнародний конкурс виконавців на народних музичних інструментах «Відлуння Митуси». Чомусь є таке відчуття, що до цього персонажа ще повертатимуться.
