Михайло Вербицький – більше, ніж гімн
У 2025-му минає 210 років від дня народження композитора, громадського діяча та священника з Підкарпаття – Михайла Вербицького. Його ім’я пов’язане з українським національним відродженням XIX століття, а найвідоміший твір – «Ще не вмерла Україна» – став національним гімном України. Проте спадщина Вербицького значно ширша: він належить до першого покоління професійних композиторів Галичини, які поєднували духовне служіння, культурне просвітництво й формування національної ідентичності через музику.
Між українською та польською Галичиною
Народжений 4 березня 1815 року, Михайло Вербицький зростав у непростий час, коли українська культура потребувала своїх голосів, своїх творців. Його рідне село Явірник Руський розташоване поблизу Перемишля – міста, яке у XIX столітті було важливим осередком української культури та духовності. Майбутній композитор виріс у родині греко-католицького священика, і це зумовило його життєвий шлях: навчання в Перемишльській духовній семінарії, а згодом – глибоке занурення в церковну музику.
Picture display
standardowy (864px desktop)
Михайло Вербицький, фот. відкриті джерела
Picture image
mykhaylo_verbytsky-domena_publiczna.jpg
Безпосередніх польських музичних впливів на творчість Михайла Вербицького майже не зафіксовано, однак польський контекст його життя і діяльності був важливим. Галичина в той час, перебуваючи у складі Австрійської імперії, була регіоном складних культурних і політичних взаємин між поляками та українцями. Польські еліти зберігали сильні позиції в адміністрації, освіті й міському самоврядуванні, що позначалося на всьому культурному середовищі краю. У великих містах, таких як Львів, Перемишль чи Тернопіль, українці ще становили помітну частину населення, проте в суспільному та культурному житті дедалі більше домінував польський вплив.
Михайло Вербицький певний час жив і працював у Перемишлі, у багатокультурному середовищі, де співіснували українська та польська громади. Його творча діяльність розгорталася у спільному культурному просторі Галичини, однак за змістом і духом його музика залишалася глибоко українською.
У музичному сенсі Вербицький орієнтувався переважно на західноєвропейські зразки – австрійські та італійські. У перемишльському хорі він співав твори Гайдна, Моцарта, Бетховена, а також італійців Ґалуппі, Россіні. Та найбільше значення для формування його як композитора й мислителя мав репертуар українських митців – насамперед Максима Березовського та Дмитра Бортнянського, якого Вербицький називав «українським Моцартом».
Вербицький – реформатор церковної музики в Україні
Коли творив Михайло Вербицький, Бетховен, Шуберт і Шопен уже були визнаними класиками, а європейська музика переживала перехід до нових романтичних форм. Вербицький був сучасником Вагнера, Брамса і Сен-Санса – і природно поєднав українську традицію з мовою європейського романтизму.
У своїй духовній музиці отець Михайло спирався на католицькі та греко-католицькі традиції, що перегукуються зі стилями Шарля Ґуно та Сезара Франка, але водночас мають виразний український колорит. Він відійшов від старого знаменного розспіву, ввів гармонізацію, зробивши церковні твори мелодійнішими й доступнішими для хору.
Його Літургія для мішаного хору (1847) – одна з перших, написаних сучасною на той час гармонічною мовою. Романтичні риси особливо відчутні в ліричних частинах, де сердечність і емоційність підкреслюють особистісне начало в музиці. Саме тому Літургія Вербицького зберігає популярність й до сьогодні – її виконують під час богослужінь у різних громадах.
Гімн на гітарі: несподівана історія створення національного символу
Отець Михайло Вербицький був віртуозним гітаристом. У середині XIX століття цей інструмент був надзвичайно популярним – його можна було знайти майже в кожній священицькій родині. Існує версія, що музику до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» Вербицький спершу задумав як баладу для голосу з гітарним супроводом. Це цілком імовірно, адже він створював романси для цього інструмента, які були популярні ще за його життя, і навіть уклав перший в Україні посібник з гри на гітарі.
Згодом композитор створив масштабнішу – хорову версію, яка й стала основою сучасного Гімну України. Вперше вона прозвучала 10 березня 1865 року в Перемишлі – на концерті, присвяченому Тарасу Шевченку. Відтоді ця мелодія жила в підпіллі, звучала на барикадах, її співали в часи заборон і в періоди відродження свободи. Сьогодні вона – офіційний гімн незалежної України.
На відміну від багатьох інших національних гімнів, український має ліричний, навіть молитовний характер. У його інтонації відчутна спорідненість з церковною музикою – на це звертав увагу композитор Валентин Сильвестров, який називав гімн Вербицького «літургійним» за духом.
Якби Михайло Вербицький жив у наш час, його, напевно, постійно запрошували б до співпраці над музичним оформленням якоїсь топової вистави – на кшталт «Конотопська відьма» чи «Кайдашева сім’я». Адже крім служіння в церкві, отець Михайло мав неабиякий театральний хист. Він був автором численних музично-театральних творів – оперет, водевілів, мелодрам, історичних постановок – що відіграли важливу роль у становленні професійного українського театру в Галичині.
Вербицький писав музику до вистав Коломийського театру, активно співпрацював з аматорським театром у Перемишлі, був композитором і музичним керівником Українського народного театру у Львові, а також виступав як актор-співак. Для цього театру він створив побутову мелодраму «Підгіряни» за п’єсою Івана Гушалевича – одну з найпопулярніших своїх сценічних робіт, а згодом – оперету «Простачка». На жаль, повний текст лібрето і музики не зберігся, тож твір залишається маловідомим. І це прикро – адже саме в цій музиці Вербицький вдало поєднує українські народні мелодії з класичними формами, розвиваючи традицію української комічної опери так само, як це зробив Семен Гулак-Артемовський у «Запорожці за Дунаєм».
Майстер симфонічного письма
Про інструментальну музику Михайла Вербицького заговорили по-новому після святкування 200-річчя від дня його народження. Тоді, 2015 року, видавництво «Букрек» опублікувало партитури десяти симфоній композитора. Через три роки, за підтримки Українського культурного фонду, реалізували масштабний мистецький проєкт «Михайло Вербицький. Симфонії» – з аудіозаписом і виданням подвійного альбому, до якого увійшли симфонічні твори митця.
Його Симфонії, Два оркестрових полонези та Симфонічну сюїту вперше виконав Академічний симфонічний оркестр Чернівецької обласної філармонії імені Дмитра Гнатюка під орудою Йосипа Созанського. Ці твори відкривають несподіваного Вербицького-симфоніста, у музиці якого чується весь шарм його епохи: ліризм салонних вальсів, симфонізм у дусі Франца Шуберта і Фелікса Мендельсона, россінівська легкість і бетховенський героїзм, обрамлені мотивами українських народних пісень і коломийок. Це музика на зламі – між фольклором і європейською класикою. І водночас – музика, яка формувала українську симфонічну традицію з її початків.
Лідертафель по-українськи
Михайло Вербицький був одним із перших українських композиторів, хто втілив у своїй творчості феномен Liedertafel – традицію товариського чоловічого співу, що набирала популярності в Європі ХІХ століття. У перекладі з німецької Liedertafel буквально означає «спів за столом» або «застільна пісня», але за змістом це – форма світського хорового музикування у складі невеликих ансамблів, зазвичай чоловічих квартетів. Цей жанр виник у німецькомовному середовищі, але швидко поширився по всій Європі, зокрема в Австрійській імперії, до якої належала й Галичина.
Лідертафель поєднував доступність і камерність: твори мали нескладну гармонію та виразну мелодику, що робило їх зручними для аматорського виконання – у колі друзів, на вечорах, концертах чи патріотичних зібраннях. У цьому жанрі Вербицький написав низку пісень для чоловічого квартету. Найвідоміша з них – «Мир вам, браття» (на вірші Івана Гушалевича) – з’явилася 1848 року, на хвилі революційної «Весни народів». Оригінальний вірш мав назву «Мир русинам» і був надрукований у поетичній збірці в Перемишлі того ж літа. Пісня швидко стала популярною як символ українського національного пробудження в межах Австрійської монархії.
У другій половині ХІХ століття ця форма співу розрослася до потужного хорового руху – зокрема, через діяльність товариств «Боян» та «Просвіта». Саме через квартетний спів у малих ансамблях – мобільних, аматорських, але патріотично налаштованих – українська пісня вперше масово вийшла в публічний простір: на літературно-музичні вечори, маніфестації, збори. Ці співочі гурти виконували твори Вербицького, Нижанківського, Лисенка, а згодом і Людкевича, утверджуючи українську мову, поезію і музику як чинник ідентичності.
Лідертафель Вербицького – із камерною хоровістю, доступною формою та інтонаційною близькістю до народних мелодій – стилістично вплинув на пізніші стрілецькі пісні, що з’явилися в Українських Січових Стрільців на початку XX століття. Вони зберегли його мелодійну простоту й емоційну відкритість, але адаптувалися до нових військових умов: відбувся музичний перехід від інтелігенційної традиції до жанру, що формував національну ідентичність у час війни.
Михайло Вербицький – це людина, яка зробила набагато більше, ніж просто створила гімн. Він поєднав народні традиції з європейською музикою свого часу і заклав основи професійної музики в Галичині. Вербицький був майстром багатьох жанрів – від гітарних романсів та духовної музики до симфоній і театральних постановок. Його творчість залишається відкритою книгою, яку нам ще лише належить повністю прочитати і осмислити.