Більшість книжок польських авторів – на теми, дотичні до війни. Бо, наприклад, історії про геноциди, так чи інакше, мають точки дотику до війни. Говорячи, що ці книжки українською купують, що би ви сказали про українську аудиторію – чи можна це вважати певною терапією або бажанням дати раду своїми актуальними трагедіями?
Частково це так. Частково ці книжки дають можливість побачити, що наша теперішня історія, у певних проявах, явищах – вже була раніше чи триває зараз деінде. Це як розділити з кимось трагедією, звіритися.
Та ці книжки мають ще іншу функцію. Книги Тохмана є, навіть не в тому сенсі, щоб побачити, що таке було, є і буде, вони є ще й книжками-застереженнями. Адже ключове застереження усіх трьох його книжок, які ми переклали, – в демонстрації того, що стається у повоєнний період з суспільствами, які не знайшли механізмів й інструментів подолання травм війни чи геноциду. Нехай це буде дещо неполіткоректно, але й Боснія і Герцеговина, і Руанда, і Камбоджа – це суспільства, які поки не мають певного майбутнього. Це є головним результатом того, що вони у повоєнний період не знайшли політичного порозуміння, етнічного примирення, інструментів подолання травм.
Для мене ці книжки є застереженням – що треба зробити, аби не перетворитися на те, про що, зрештою, мріє путін. Тобто державу, яка не відбулася, суспільство, яке не здатне перейти через всі травми, трагедії, руйнування. От книжки Войчеха, в моєму розумінні, насамперед про це.
На жаль, частина української аудиторії реагує в тих книжках лише на описи жорстокості війни. Та, з другого боку, те, що запит на таку важку книжку є, означає, що українська аудиторія змінюється. Вона вже готова до складніших тем, до складніших жанрів. Бо репортаж Тохмана – це не проста історія, зважаючи на його стиль написання. Тому я загалом здивований, що такі складні книжки, попри те, що вони надзвичайно майстерні, мають сталий запит в аудиторії. Тохман на сьогодні, завдяки своїм поїздкам, презентаціям, волонтерській роботі, стає впізнаванішим автором в Україні.
Цікаво, чи такі книжки-застереження мали колись якийсь результат. Хоча, звісно, ми цього ніколи не дізнаємося.
Так, ми цього ніколи не дізнаємося. Але інколи дещо видно по читацьких відгуках. По обговореннях, використанню книжок Тохмана в якихось дискусіях. І поступово це займає своє місце в аудиторії. Коли кажуть, наприклад: «а про це писав Тохман», «а от в Тохмана так». До трилогії Тохмана, яку видав «Човен», про цього автора в Україні знала дуже вузька аудиторія. Це були переважно або дослідники, або затяті любителі репортажу. Тому ми, певною мірою, відкрили цього автора для українців. І я сподіваюся, що книжка про Україну це вже остаточно зафіксує.