Як ви даєте собі раду з цим фактом?
Мій особистий рецепт — знати історію цих земель. Я відчувала обов’язок зробити щось для її господарів. Тому вирішила написати книгу.
Прибувши в Бескиди, ви також натрапили на матеріальні сліди історії та культури виселених мешканців Лемківщини. Ви пишете: «Від церкви залишився лише кам’яний поріг, який сьогодні важко знайти серед бур’янів. Ми жили там, оточені могилами та привидами».
Шукати ці сліди було захопливо. Вони були ніби ознаками абсолютно чужої культури. Я вчилася їх читати: дерев’яні стіни, криниці, старі комори, хрести, сади, пороги неіснуючих хат. Але деякі хати вціліли — разом зі своїм тодішнім чоловіком ми купили в Ольховці справжню лемківську хату під солом’яним дахом.
У «Порожньому лісі», крім метафор і відсилок до світової літератури та кінематографу, є дуже велика фактографічна база про реальних людей.
Спочатку я була переконана, що довоєнна приватна історія мешканців мого села не збереглася, адже ці люди не залишили спогадів чи листування. Я не думала, що дізнаюся про них багато. Під час дослідження виявилося, що на основі метричних записів, шкільних свідоцтв чи газетних заміток можна побудувати цілісну, насичену історію.
На основі цих фрагментів ви створили історію людей, яких велика історія досі оминала.
Я писала про людей, які були нецікавими для істориків. Їх могли депортувати та переміщувати по Польщі та Радянському Союзу, як це зробив Сталін. Те, що вони по собі залишили, тобто матеріальні сліди на кшталт церков, було зруйноване після війни. Література ними не цікавилася. Серед них не було особистостей, які залишили би слід в історії. Вони були звичайними людьми. Мене завжди цікавили такі групи: невідомі, замовчані, зневажені.
Чи відчуваєте ви письменницьку спільноту з цим важливим нині напрямком — як для історії, так і для репортажу — народної історії Польщі?
Не обов’язково. Мені здається, моя книга про інше. Проте мене дуже вразило видання «Непрозоре. Історія селянської фотографії» Аґнєшки Пайончковської. Ця книга показала, як багато можна прочитати з фотографій звичайних людей, хоча часто незрозуміло, хто саме на них зображений, та й контекст невідомий. Пайончковська працює згідно з ідеями Жоржа Діді-Губермана, який колись написав, що для того «щоб знати, потрібно уявити».
Наша розмова відбувається через Zoom — триває сполучення між Варшавою та Воловцем. Якість ідеальна, все видно і чутно. Проте, як читаємо в «Порожньому лісі», на початку діяльності видавництва ви зв’язувалися з авторами з телефонної будки.
О ні! У місцевості Чарне, де ми починали, не було навіть будки. До найближчої цивілізації від нас було вісім кілометрів по бездоріжжю. Там не було нічого, крім друкарської машинки. Це був наш початок. Тільки пізніше у нас з’явилася хата з електрикою і телефонна будка неподалік. Це вже був прогрес. У наступному будинку нам доводилося користатися телефоном сусіда або «центртелем», тобто такою величезною машиною, яка видавала себе за мобільний телефон. Треба було йти з ним на горище, ставати на одну ногу і ловити сигнал. Сьогодні у нас оптоволокно, і мені важко уявити, що можна працювати зручніше, ніж у нас, у Воловці.
Змінилася не лише технологія, а й усе видавництво.
Так, «Чарне» — це вже не лише ми, Анджей і Моніка [ідеться про Анджея Стасюка, польского письменника, співзасновника видавництва - М.П.]. Ми справді велика компанія з фінансовим директором, багатьма працівниками, кав’ярнею та книжковим магазином. Це вже зовсім інші часи. Проте я сумую за тими роками, коли ми могли просто поїхати до Словаччини, потім знайти у виданні «Literatura na Świecie» («Література у світі») цікавого словацького письменника і видати його книжку. Зараз так уже зробити не вдасться: нині є цілі структури, які торгують правами на видання. З автором не дуже вдається познайомитися, особливо коли йдеться про західноєвропейських.
«Чарне» видає світову літературу, але з перспективи цього інтерв’ю найважливішим досягненням вашого видавництва є його піонерська робота в Україні. З чого почалася ваша пригода з українською літературою? Адже в 1990-х для поляків це була terra incognita.
Усе почалося із зустрічі з Юрієм Андруховичем. Важливим плодом цього знайомства стала спільна книга цього письменника та Анджея Стасюка «Моя Європа». У польському дискурсі функціонувало модне на той час поняття Центральної Європи. Вищезгадані автори поставили його під сумнів, написавши про «Європу, звану Центральною», і виклали власну думку з цього приводу. Це була фундаментальна, навіть основоположна книжка для нашого видавництва, а особливо для серії «Суліна» — тієї, чорно-білої. А також для нашої відкритості до світу української літератури, бо згодом з’явилося більше карпатських і галицьких книг — Тараса Прохаська, Наталки Сняданко та Софії Андрухович. І п’ять романів Сергія Жадана, нашого першого письменника зі сходу України. Він писав абсолютно інакше.
Ви видали їх у серії «Інша Європа, інша література». Якою була її головна ідея?
Це мали бути книги, написані нашими сусідами. Юрій Андрухович зауважив, що після розпаду комуністичного блоку культурний обмін у регіоні послабився, а літератури замкнулися у власних країнах. Ми хотіли показати спільність долі наших націй, а водночас різноманітність досвіду. Адже румунський комунізм відрізнявся від албанського чи українського. Ми вірили, що нашим читачам будуть цікаві книги про долю нашого регіону. Звідси наша відкритість до української літератури, а також до класики — наприклад, балканської.