«Ми хочемо показувати народне вбрання не як сценічний костюм чи шматок тканини, викладений у музеї. А як стрій, який кілька століть тому носили звичайні люди у повсякденному житті», — кажуть творці найбільшої онлайн-енциклопедії народного вбрання. А ми зазираємо в гардероб кількасотрічної давнини і представимо найкрасивіші екземпляри.
Модне дефіле під Ґєвонтом: кирпці, сардаки, порти та коралі
Підгальська мода здатна зачаровувати світ. Ґуральки завжди йшли в ногу з часом: спочатку вони запозичили у краків’янок характерні червоні коралі, потім підмітили у туристок, що прогулювалися Крупувками, теплі кафтани, а також полюбили оздобну вишивку та блискітки. У такому вбранні вони донині відзначають важливі свята та сімейні урочистості. Чоловіки — обов’язково в кирпцях, сардаках, вузьких портах, прикрашених лампасами і шкіряними шнурівками, з пір’їнами в капелюхах, люльками і чупагами. Замість курток на плечі накидали так звані «чуги» — накидки, рясно прикрашені вовняними лямками, стрічками, аплікаціями та вишивкою.
Згодом ґуральські модники і модниці, намагаючись не відставати від франтів з-під Ґєвонту, додали до цього багатого набору стильні светри з Чикаго та короткі строкаті сукні в квіти. За словами Станіслави Требуні-Сташель, експертки з ґуральської моди та авторки альбому «Одяг підгальських ґуралів», виглядати гарно недостатньо — треба ще й модно. Бо, як вона зазначає, тут ідеться про втіху: «Народний стрій на Підгаллі досі існує, він саме переживає свій розквіт. У 1990-х роках він повернувся в закопанський ландшафт, набуваючи інших функцій і значень у новій політичній реальності. Часом з’являються суперечливі елементи одягу, які відрізняють сучасну підгалянську моду від первинної. Це величезне розмаїття форм бентежить самих ґуралів — "баби вже й не відають, ци то ґуральське, ци панське вбрання". Крім того, важливе емоційне ставлення горян до цього елементу культурної спадщини. Незалежно від моди та трендів, він завжди сприймався як зв’язок, що поєднує минуле із сьогоденням і дозволяє ґуралям почуватися як удома».
Амарантові сукмани та чорна вишивка Вілянова
Кажуть, що цей стрій повстав за зразком оздоблення воріт перед палацом Яна III Собеського у варшавському районі Вілянув. Вілянівський костюм, характерний для цієї частини Мазовії, має вишукану чорну вишивку, що прикрашає верхню частину білих рукавів жіночих сорочок, — мотив, який також дуже охоче використовує молоде покоління етно-дизайнерів.
Довгі спідниці до щиколоток прикривали на кілька десятків сантиметрів коротші запаски, найчастіше білого, синього, зеленого та різних відтінків жовтого кольору. І, звичайно ж, шовкові, пастельні стрічки та коралі, вплетені у волосся. Панни підколювали коси у вигляді корони, а заміжні жінки носили на головах білі полотняні хустки-очіпки, прикрашені вишивкою. Високі циліндри або фетрові капелюхи додавали елегантності кавалерам. «На свята мазовецькі селяни одягають сині сукмани, що сягають до колін, з лацканами та амарантовими шнурками», — описував Оскар Кольберґ. Навіть у ХІХ столітті мешканців, одягнених у такий спосіб, можна було зустріти на лівому березі Вісли — від Вілянова та Повсіня до Надаржина, Рашина та Пясечна.
Павиче перо і кракуска Тадеуша Костюшка
Своєю славою та національним статусом краківський костюм завдячує лідерові повстання 1794 року Тадеушу Костюшкові, який, ховаючись від російських шпигунів, ходив у краківському костюмі, тобто одягнений «по-селянськи». Щоб підкреслити заслуги косиньєрів у перемозі під Рацлавицями, Костюшко також у білому сукмані складав присягу на вірність нації на краківській ринковій площі.
Популярність Костюшка сприяла поширенню краківського костюма по всій Польщі, а, як пише Ядвіґа Кошуцька, деякі його елементи, особливо сукман і шапка-рогатівка, використовувалися повстанцями під час національних повстань ХІХ століття. Популярність краківського строю, особливо жіночого, увічнила краківська інтелігенція з гуртка «Молода Польща», завдяки якій павиче пір’я на капелюхах, білі фартухи, вишукано вишиті шовкові корсети та червоні коралі стали просто модними.
Ловицькі смуги: кіновар, біль, фіолет
Це один з найбагатших, найкрасивіших і найефектніших традиційних костюмів у Польщі, який використовується для свят і важливих урочистостей донині. Його особливість — смуги. У будь-якому вигляді, кольорі та будь-яких поєднаннях, які змінювалися з плином часу. Смуги прикрашають жіночі спідниці, сукні, вовняний одяг, запаски, корсети та каптани, а також чоловічі штани.
На сайті strojeludowe.net читаємо: «У другій половині ХІХ-го століття домінували тканини червоного кольору, у дрібні одиночні смужки або промінці. Початок ХХ-го століття був часом трансформації ловицького костюму. Тло одягу стало помаранчевим, а виткані на ньому смужки в різних відтінках зеленого урізноманітнювалися та збагачувалися кіновар’ю, біллю та фіолетом. Однак апогей змін, особливо в жіночому костюмі, припадає на міжвоєнний період. У смугастому одязі почали домінувати холодні кольори: зелений, фіолетовий, смарагдовий, отримані завдяки аніліновим барвникам. Розмаїття, барвистість та безсумнівна краса цих тканин спричинили їх наслідування та поширення в ткацтві інших регіонів, тобто появу так званої ловицької моди».
Куявяк «прибирається багато, носить широке і збірчасте»
Не всі оригінальні елементи куявського костюма збереглися до наших днів, тому його зображеннями ми зобов’язані в основному художникам. А найбільше — пейзажистові Войцєху Ґерсонові. Його праці, що повстали в середині ХІХ століття, послужили видатному етнографу Оскару Кольберґові як ілюстрації до виданого в 1867 році тому «Куяви». Уявлення про куявське вбрання роками формувались завдяки роботам Зофії Стриєнської, найвідомішої художниці та дизайнерки тканин у міжвоєнний період, захопленої сільським фольклором.
Куявяків можна впізнати насамперед за оригінальним головним убором: зав’язаною збоку хутряною кучмою, широкополими овечими шапками, рогатівками та кашкетами з лакованими козирками, хвацько ношеними набакир. До цього — полотняна сорочка і шовкова хустка, зав’язана на шиї. Це джентльмени. Панни походжають у хустках і шлярках, заміжні жінки укладають волосся і прикрашають його хустками. Плюс корсет, сукман, спідниця, запаска і обов’язкові прикраси.
Ходаки і бурштинові люльки з пущі
Скромний і неоздоблений — таким був чоловічий стрій курпів. На голові: шапки-рогатівки, плетені з соснового коріння капелюхи з лакованими козирками. Влітку — кашкет «мацеювка». На огорнуті тканиною ноги одягали ходаки або чоботи з халявою, які свідчили про заможність власника. Найдорожчим елементом чоловічого гардеробу був коричневий сукман, а взимку овечий кожух із чорним коміром. Не забуваймо про гаджети. Вбрання курпівських бортників, пасічників і хліборобів доповнювали вишукані різьблені дубові палиці, березові чи бурштинові люльки, стильні рогові табакерки і сумки зі шкіри борсука.
Сукня в клітинку або горизонтальну смужку, білі сорочки, оздоблені мереживом, товсті вовняні хустки, накинуті на плечі, та ватник, так звана анґєрка — це, у свою чергу, характерна ознака стрійних дам на Курпах. Справжнє намисто з коралів з дукачем у вигляді монети чи хреста додавало їм шику, — читаємо на сайті strojeludowe.net
Золоті ярмулки Вармії
Просте і водночас достойне святкове вбрання вармінських жінок чудово підкреслювало фігуру. Широку оксамитову або шовкову триметрову сукню, прикрашену рюшами, доповнювала рясно розшита справжнім золотом і сріблом ярмулка, так звана мицка, яку зав’язували під підборіддям. Це були справжні мереживні шедеври. Зазвичай їх виготовляли черниці, а носити могли лише заміжні жінки. Як можна прочитати на сайті Вармінського дому, головні убори вирізнялися формою, багатством вишивки та вигадливістю оздоб залежно від віку жінки, її достатку та обставин, у яких їх носили. Також вармінські модниці любили носити завушники, тобто сережки, волосся підколювали так званими гарнатлями, тобто шпильками. Вармінське народне вбрання перестало бути повсюдним наприкінці ХІХ століття, його довше носили жінки, а чоловіче майже повністю забулося.
Цешин: червоні панчохи, запонки та пояс
Мода Цешина, мультикультурного міста, розташованого на перехресті важливих торговельних шляхів, сягає корінням в епоху Відродження. Вигадливий жіночий костюм виготовлявся переважно з дорогих тканин, оздоблених позолоченою вишивкою та витонченими прикрасами. Блиску додавали круглі або серцеподібні запонки, якими застібалася на шиї блузка («каботек»), і, насамперед, срібні цешинські пояси, до яких кріпилися тжепотки, тобто тонкі ланцюжки, що прикрашали фалди сукні і фартуха. Усі прикраси були відлиті та розроблені золотарями зі Скокова, Цешина та Яблонкова, відомими у всій Цешинській Сілезії.
Білґорайські оберки
Цей одяг надзвичайно скромний: простий, саморобний, як правило полотняний або вовняний стрій майже повністю зник із білґорайського ландшафту під час Другої світової війни. Жіночий костюм був архаїчним і унікальним, своїм зовнішнім виглядом нагадував літературно-художні уявлення про слов’янський костюм, — читаємо на сайті strojeludowe.net. А складався він із: сорочки, спідниці та полотняної запаски. Найвишуканішими і найскладнішими, як завжди, були головні убори: для заміжніх жінок — очіпки, натягнуті на дерев’яні обручі зі стрічками, що звисали аж до талії, а з перших років ХХ століття — так звані оберки, на які одягали хустку. На шиї — справжні рожеві коралі.
Найхарактернішою частиною чоловічого варіанту костюма була підковоподібна торба, або «калита», яку носили найчастіше на свята. Завжди на правому плечі.
Джерела: strojeludowe.net, Fundacja Braci Golec , Muzeum w Łowiczu, polskatradycja.pl, "Strój górali podhalańskich", Państwowe Muzeum Etnograficzne, Muzeum Pałac w Wilanowie, Dom Warmiński, Muzeum Tatrzańskie, "Polskie stroje ludowe" wyd. Muza, oprac. AL