Поворот гвинта
Але ж одна ластівка як відомо, не робить весни: про зміни можна говорити, коли поодинокі твори стають тенденціями. Що ж можна тут побачити?
З одного боку, в польській фентезі нікуди не ділася традиція, започаткована Сапковським: раз у раз з друку виходять цікаві твори, що спираються на польську історію чи на польські національні міфи (згадаємо хоча б відомого вже українському читачеві Радека Рака, три останні романи якого ‒ це фентезі, і кожен, ставши подією в культурному житті, спирається на польський фольклор чи польську історію: чи то на історичний, але й, одночасно, міфологічний Люблін, чи то на історію кривавого селянського повстання під керівництвом Якуба Шелі, чи то на дивний світ, де підкорена цареві Варшава змішується із суто маніхейським світоустроєм). Це все ще головуюча тенденція, все ще ‒ головна течія у фентезі.
З іншого ж боку, після успіху книжок Роберта М. Веґнера, друге дихання отримали ті фентезі твори, які спираються на універсальні моделі, де від польськості залишається лише національність автора.
З деким з цих авторів українські читачі вже познайомилися. Деякі ‒ ще тільки чекають такої можливості. Наприклад, комусь уже доводилося читати Кшиштофа Піскорського, чий укорінений в польській історії роман «Сорок і чотири» вийшов в Україні. Але Піскорський, окрім альтернативної стімпанкової історії ХІХ століття, має доробок і в, так би мовити, класичнішій царині: дебютна трилогія його ‒ «Повість пісків» ‒ була витримана в дусі арабських казок, а в 2013 році він випустив роман «Тіньорит», який отримав ‒ так само як і «Сорок і чотири» ‒ обидві головні польські премії за кращий твір у жанрі фантастики: ім. Януша Зайделя та Золоту відзнаку Літературної премії імені Єжи Жулавського.
«Тіньорит» розповідає про світ, у чомусь схожий на Європу часів розквіту Іспанської імперії, а головний герой ‒ ветеран та найманий клинок ‒ нагадує капітана Аластрісте з однойменного циклу іспанського письменника Артуро Переса-Реверте. Але це світ, де окрім реальності, яка безпосередньо приступна людському погляду, є паралельний ‒ і дзеркальний по відношенню до цієї реальності ‒ світ Тіні. Там живуть тіньові істоти та чудовиська, там світить Чорне Сонце ‒ і обидві частини реальності ведуть війну: інколи приховану, а інколи ‒ таку, що проривається назовні та починає загрожувати існуванню самого людства.
Іншим цікавим випадком є роман Марціна Подлєвського «Книга Зіпсуття». Подлєвський польському читачеві перш за все відомий своїм циклом «Безодня» ‒ чудовим зразком «нової космоопери». Але в «Книзі Зіпсуття» (поки що вийшло два романи із запланованих трьох) він зважився на ризиковану гру з класичною фентезі. Герой роману ‒ несправедливо засуджений громадянин тоталітарного антиутопічного суспільства недалекого майбутнього ‒ після смерті потрапляє в світ «меча та магії». Але в цьому світі в давнину у вирішальній битві перемогло Абсолютне Зло ‒ і воно ж панує тут, вибудувавши ієрархію Темних Володарів. Відповідно герой ‒ згіркла, але непогана людина ‒ стикається з альтернативою: підкоритися цим правилам, чи повстати проти Зла. Але ж у світі, де Зло домінує, повстання проти нього можливе, здається, тільки у формі насилля ‒ чи то, такого ж самого зла... Перший роман трилогії отримав суперечливі відгуки, але в цілому був прийнятий із цікавістю.