Між історією та фантастикою: «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю»

Між історією та фантастикою: «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю» Радека Рака

radek_rak_aw.jpg, default, Радек Рак, фот. Jakub Porzycki / AW, Між історією та фантастикою: «Легенда про зміїне серце» Радека Рака

#мова і література

Фантазія – одне з найбільш надійних мірил реальності, адже немає нічого правдивішого за фантастику, вигадливість якої якнайкраще пасує історизму. У «Легенді про зміїне серце» Радек Рак філігранно балансує між правдою й брехнею, майстерно маніпулюючи та граючись історією, що, зрештою, сама по собі часом схожа на п’яні теревені.

Історія – субстанція нестала, гнучка. Вона деформується, інтерпретується, реінтерпретується, затирається й розчиняється, виринає. Одна й та ж подія, піддаючись огляду крізь різні оптики, може роздвоюватися, розтроюватися і множитися далі й далі. Жак Ле Гофф, до прикладу, у своїй праці «Must We Divide History Into Periods?» порушує переважно питання періодизації історії, але навіть у поглядах на таку базову річ бачимо низку суперечностей і розбіжностей. До прикладу, французький історик звертає увагу, що середньовічні люди свого часу називали себе модерними людьми, адже модерн – це не так про часовий відтинок, як про спосіб мислення й дослідження світу. Так, сьогодні середньовіччям прийнято називати добу, що протистоїть античності, проте й не забуваймо про припущення, що час, за якого ми зараз живемо, також можна назвати середньовіччям. А якщо й ні, то коли саме те середньовіччя закінчилося? Це тема вже іншої дискусії.

Радек Рак, «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю», фот. Wydawnictwo Zhupansky — Радек Рак, «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю», фот. Видавництво Жупанського

Та поговорімо ж нині про речі до нас ближчі в часі, зокрема про сучасну польську літературу й селянські повстання на Галичині, що свого часу належала Австро-Угорщині.

Радек Рак – польський фантаст, із яким український читач уже встиг познайомитися. У 2021-му році видавництво Жупанського явило світу український переклад «Порожнього неба», здійснений Сергієм Легезою. Роман «Легенда про зміїне серце, або друге слово про Якуба Шелю», що вперше був опублікований у Польщі 2019-го року, українською переклав Віктор Дмитрук, і видав той таки Жупанський. Рак – лауреат низок премій: «Ніке», Януша Зайделя, «Шльонкфа», двічі – Єжи Жулавського; за «Легенду про зміїне серце» отримав нагороду «Краківська книжка місяця», а також премію за «Кращу художню книжку» від Європейського товариства наукової фантастики, що говорить про Радека Рака як про цікавого й перспективного автора, за творчістю якого варто спостерігати. Ба більше, на сторінці у Facebook Рак продав на аукціоні свій рукопис, який відрізняється від кінцевого видання, а всі вилучені кошти надіслав до ініціативи «SOS дітям України», спрямованої на допомогу дітям-переселенцям, які лишилися без опіки дорослих.

В шатах історії

Радек Рак, «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю», 2019, фот. Wydawnictwo Powergraph

У центр свого роману Радек Рак ставить постать, яка мала своє місце в історії – постать значну, цікаву й неоднозначну. Якуб Шеля – один із ватажків бунтів західної Галичини, що були спрямовані проти шляхти. Очевидно, не друг і не герой Польщі, проте постать надзвичайно цікава для художнього осмислення, враховуючи біполярність легенди, де він розривається між образом шляхетного розбійника, зі словом Божим на вустах, і злочинця, що спраглий польської крови.

До слова, звертання до реального персонажа, постать якого оповита легендами, нагадує роман «Книги Якова» Ольги Токарчук, що зверталася до Якова Франка – месії та очільника містичного культу з Королівки, розташованої на території нинішньої Тернопільщини. І, що цікаво, обидва герої польських романів є представниками теренів, які належать сучасній Україні, та принагідно наштовхують на постколоніальний аналіз текстів і думки про глибинний зв’язок двох країн. Наприклад, Львів у творі описаний як східна перлина, легендарне екзотичне місце, а відтак – чуже; українців же описано як конструкт, вигаданий австріяками на злість справжнім полякам, що є вкрай дотепним сарказмом із озиранням на російські наративи про українців.

«Легенду про зміїне серце» часто називають фентезійним романом, проте тут легендарність настільки щільно переплетена з реальністю, яка, в останній частині твору, зрештою, превалює, що до озвучення проситься метод магічного реалізму.

Отже, в основі конфлікту роману – соціальна нерівність, яка є вагомим рушієм сюжету. Головний герой – Якуб Шеля – служить єврею в корчмі Рубіна Кольмана в Кам’яниці, себто є шабес-гоєм, а отже, посідає найнижчий щабель у соціальній ієрархії. Він не має свого майна, справедливої оплати праці й можливості бути взаємно закоханим. Ба більше, по смерті люди його становища не мали гідного місця для спочину, адже, до прикладу, старий Мишка був похований «в бідняцькій могилі, просто в землі, за плотом цвинтаря».

Тип конфлікту не новий, але принагідно дозволяє згадати один із найвизначніших творів польської літератури – «Селян» Владислава Реймонта, – що на перший погляд здається максимально далеким від «Легенди про зміїне серце» через жанровий розрив, та попри це тяглість відстежується чітко й прозоро. Зокрема у «Селянах» також наявний наймит на ім’я Куба (себто – Якуб), який у Реймонта діє радше епізодично; Ягна, молода приваблива дівчина, йде до шлюбу за старшого, але заможного пана Мацея Борину. Сам Борина – жорстокий хазяїн, який здатен побити наймита до напів смерті.

Picture display

standardowy (864px desktop)

Кадр з фільму «Селяни», реж. Д.К. Вельхман і Г'ю Вельхман, 2023, фот. Next Film "Chłopi" w reżyserii DK Welchman i Hugh Welchmana

Picture image

chlopi_kadr_3.jpg

Рак продовжує говорити про нерівність, не так підводячи риску під цією темою, як доповнюючи її. Зокрема він міркує на тему «що таке бути паном?» і знаходить вельми цікаву відповідь гастрономічного направлення, яка дещо перегукується з книжкою Вітольда Шабловського «Кухня терору». Аби бути паном, треба їсти, як пан: «Мусиш їсти інші життя. (…) З’їдати інші створіння – це мати над ними владу. Це частина буття паном. Тому пан може їсти м’ясо, коли хоче, а хам – ні». Паралельно є й відповідь на питання «що таке бути хамом?»: «Бути хамом – жити в страху, як заєць на межі, це боятися на світанку сьогоднішнього дня, а ввечері завтрашнього. (...) Хамство – це страх. Пан же є яструбом на небі й левом у пустелі і нічого не мусить боятися».

Розмови на тему кріпацтва, висвітлену в художній літературі, зокрема й українській, часом позбавлені емпатії й розуміння самого явища безправності з точки зору людськості. Проте, якщо зануритися глибше в тему, усвідомлюємо, що відсутність волі дорівнює відсутності особистого простору, бажань, свободи пересування, а часом – і думки. У «Легенді…» можна ж помітити крізь завісу фантасмагорій, як автор співпереживає героям, які опинилися в скрутному становищі, як він проявляє делікатну чуйність до деталей. Один із промовистих моментів – розмова Якуба зі зміями, що запитують його, яке він має бажання, а герой натомість губиться, йому перехоплює подих, адже його дуже давно не запитували, чого б йому хотілося. Звісно, спочатку він думає про їжу, але зупиняється на бажанні стати паном, згадавши, що Мальва, його кохана, обрала пана, а не його. Відтак Куба хоче усунути, на його думку, першопричину своєї невдачі в коханні – не невзаємність, а невзаємність через матеріальне становище.

До слова, завдяки яскравій образності Рак розкриває не лише соціальні проблеми, а й питання загальнолюдські – до болю загальнолюдські. Закохані герої, до прикладу, дістають із грудей серця й передають своїй пасії. Проте ці історії про кохання невзаємні, тому людина, отримуючи чуже серце, забуває його, а воно тимчасом вкривається павутиною і кошлатою цвіллю, а миші й хробаки виїдають у ньому діри, як-от у серці Хани, без відповіді закоханої в Кубу, – дуже влучний й наповнений опис порожнечі полишеного серця.

Непересічно, зокрема, обіграна тема втрати дитини. В ту мить, коли Йоахим Пекелек приходить до відьми-пустельниці з мертвою дитиною, аби вона її воскресила, жінка шаткує капусту, що немов усікає, умертвлює сюжет про знайдення дітей у капусті.

Як і Токарчук у «Книгах Якова», Рак звертається до єврейства, а також підкреслює антисемітські настрої, що панували впродовж усієї історії, та межують із неосвіченістю й відторгненням Іншого. До прикладу, герої часто характеризують Емаус як бридке місто, бо повне євреїв. Шеля ж, який служив у єврея, повсякчас розвінчує міфи про євреїв «Жиди не поклоняються ніякому Алла-акбі. (…) Я працював у одного. Він був добрим паном».

Свобода легенди

Picture display

standardowy (864px desktop)

Радек Рак, фот. Jakub Włodek / Agencja Wyborcza

Picture image

radek_rak_fot_jakub_wlodek_jw201007_1310907-s.jpg

В історії Якуба Шелі, мабуть, більше містифікацій, ніж правди, що є прикрим для істориків, але зручним для митців. Власне, у варіанті за Радеком Раком Якуб вирішив змінити свою долю і вирвався з наймитів шляхом пошуку серця Зміїного Короля, яке зробило б його паном. Оповідь ця обплетена історіями-ниточками про зміїв-помічників; чортів, які то допомагають, то збивають з пантелику; про перше кохання до дівчини з прозорим волоссям Мальви, довкола якої все квітне, й пристрасть до відьми-пустельниці Слави, що вигодовує змій власною груддю; про метаморфози, двійників і плутанину, хто є пан, а хто – хам.

Дивакуватий і химерний світ Рака, на щастя, пояснений законом усесвіту: «Деякі єврейські вчені повідають, що кожної ночі світ розмотується на частини й складається наново таємничим деміургом. А оскільки йому, як і кожному, трапляється помилятися, то новий світ схожий на попередній, але завжди трохи інакший (…). Трапляється також, що та чи та частина світу кудись дівається і зникає. Тому немає у світі ніякого ладу, порядку, ані цілеспрямованості, бо будь-який лад, порядок і цілеспрямованість – це тільки ілюзія». Це пояснення дає зорієнтуватися в низках протиставлень справжнього до несправжнього, смертей і перероджень, метаморфоз та загравань із читачем. А хоча орієнтування тут дуже умовне, адже й самі герої не знають «котрий це з нас я, котрий він. Хто пан, хто хам. Котрий із нас пережив це».

Міф у тексті Рака має цілком утилітарну функцію, а зокрема – компенсації. Згадаймо тут, як відьма Слава знаходить охлялого Якуба в лісі й вигодовує його власним молоком, якого в той час не було ніде в місцевості. Весна була холодна, за весною – прийшов голод, а тому «корови давали молоко дивне, червонувате, яке смакувало іржею», а в годувальниць висохли груди. Звісно, зникле молоко Рак міг би пояснити магічними діями відьми, як от у «Селянанах» Владислава Реймонта – на початку роману у одних із героїв хворіє корова, яку вирішують забити, аби зберегти хоча б м’ясо, а причиною хвороби без сумнівів називають магію, накладену відьмою. Проте тут автор наголошує, що відсутність молока має цілком раціональне пояснення – голод. Імовірно, все зіпсоване молоко дивовижно-зловісним чином перейшло до відьми в груди, але автор про це не говорить, а акцентує увагу саме на реалістичності причин і наслідків. А магія в цьому випадку не шкодить, а рятує.

Іще одна з функцій міфу, яку тут можна зафіксувати, – дистанціювання. Власне, тут має місце цікава манера оповіді, яка по-суті є вигадкою, байкою, бздурою, легендою, в межах якої витворюється низка супутніх побрехеньок. Суб’єктивність і двоїстість історії, до якої звертається автор, підкреслюється не лише назвою роману, куди винесено слово «легенда» («baśń» в оригіналі), а й лексикою, що виражає неостаточність, непевність. Ще б пак! «Повідають» – саме те слово, яким розпочинається кожен розділ.

Принагідно письменник вплітає в сюжет героя на ім’я Ксеній Рак – свого предка-русина, який є ненадійним наратором, що зокрема наплів небилиць про свої поїздку на ярмарок, з якого не міг дістатися додому через хурделицю, але всі довкола й так знають, що «це не сніг запорошив його пам’ять, а горілка». Наприкінці роману Радек Рак взагалі перекладає відповідальність наратора саме на плечі свого пращура, адже все, що ми знаємо про «хамську війну», ми знаємо від Ксенія, який «любить після келиха розповідати дурниці.

Так само ненадійно описує автор прихід бескидників до будинку Любасів на Різдво. Спочатку жорстко й темно змальовує знущання над колядниками, терор, убивства й викрадання дочок. Та в наступному ж розділі знущаються вже не над персонажами, а над емпатійним читачем, бо «Повідають, що з тією колядою зовсім не так було, як ми щойно розказали, і що все це Мацейка собі разом з рештою Любасів вигадала. Бо коли в церковнім саду достигли черешні, Мацейка ходила вже з чималим животом. А відомо, що сором менший, якщо дівку поперевертав на соломі героїчний розбійник, а не якийсь там парубок із сусіднього села».

Зокрема завдяки міфу Рак як поляк немов намагається сам відсторонитися від історії про криваві події, оскільки вони є досить травматичними. І якщо українці звикли, що селянське повстання зображено, зокрема у Франка, як акт волевиявлення й розкріпачення, то тут опришки, на чолі яких стояв Якуб Шеля, описані як жорстокі розбійники: «Так-бо чинили татари у захоплених містах і селах». З іншого боку, автор не заперечує факту, що кріпакам під панами не так уже й гарно й сито жилося.

І це дистанціювання призводить до нагромадження міфів, яке в свою чергу перетворюється на вакханалію зміїв, котів, когутів, лисів, чортів, відьом, а за метаморфозами вже й не впізнаєш, де пан, а де – хам. Якуб перетворюється на пана Вікторина, а пан Вікторин – на Якуба, бо «чари не визнають пустки; і не може бути так, аби одне зникло, а друге не з’явилося». Таким чином проза Рака може нагадувати полотна Босха, і ця асоціація не є порожньою, адже автор сам згадує в тексті «одного давнього майстра з Нідерландів», який «на своїй картині про створення світу намалював різних дивних риб, які виходять з води».

Picture display

standardowy (864px desktop)

Валері Еліаш-Радзіковський, «Татранська казка», видавництво «Pocztówki», 1908-1920, фот. Biblioteka Narodowa Polona

Picture image

basn_tatrzanska_polona.jpg

А там де є Босх, там неможливо обійтися й без біблійності та низки християнських образів. Зокрема той такий Батько Змій або ж Зміїний Король – власне, образ, що відсилає нас до біблійного міфу: це і змій-спокусник із Едемського саду, і змій, якого перемагає святий Георгій. Також в українського читача можуть виникнути асоціації з легендарним Змієм-Гориничем, що спить усередині Кирилівського пагорба і має одного дня прокинутися. Зокрема цю легенду використала в своєму романі «Лазарус» Світлана Тараторіна, тож зіставний аналіз двох сучасних авторів – української та польського прозаїків – тут цілком можливий та актуальний.

Занурення у міф як самопізнання

Окрім низки культурних явищ, напів натяків на біблійність і прямих посилань, що переплітається в постмодерністському вихорі, автор звертається до філософського типу знань, а також до теологічно-містичних практик. Зокрема помічаємо тяглість ідеї Платонової печери. Додатково вагому роль відіграє мотив блукання лісом, що, звісно, відсилає до низки сюжетів, але передовсім – до метафори життєвого шляху в «Божественної комедії» Данте: «На півшляху свого земного світу / Я трапив у похмурий ліс густий, / Бо стежку втратив, млою оповиту». Принагідно відмічаємо й стадію дзеркала як одну з найважливіших складових самопізнання та самоідентифікації персонажа. Якуб Шеля як герой роздвоєний, неоднозначний проживає цю стадію також по-своєму цікаво – він дивиться на відображення в шаблі й бачить здеформоване віддзеркалення, віддзеркалення викривлене.

Блукання лісами й занурення в печеру – не єдиний спосіб самопізнання Якуба Шелі. Зокрема можна простежити цікаву паралель із «Внутрішнім замком» Терези Авільської, яка описувала молитовну практику, що дозволяє зануритися вглиб самої себе та увійти в кришталевий замок, який складається з низки осель, що ведуть до центра споруди, де живе Бог, з яким душа людська може зіллятися в екстазі просвітлення. «Легенді…» йдеться про монастир ченців-самітників, який складається з багатьох будиночків ченців і печер, які поєднані між собою крутими стежками й сходами без поручнів. І саме в одній із цих печер Якуб має знайти зміїне серце. Шеля вдягає рясу і, власне, спускається до печер у пошуках власного абсолюту – зміїного серця. Тут чорти йому не заважають, як заважали Терезі з Авіли різноманітне гаддя й чорти, а навпаки є його помічниками. Та занурюючись углиб монастиря, Якуб занурюється в самого себе, зустрічаючи самого себе, зокрема пробуджуючи пам’ять про забуту любов.

Із поступовим самопізнанням так само поступово розчинається магія та лишається реалізм, як от у третій, завершальній, частині. Автор немов хоче зафіксувати зміни епохи й світогляду, що відкидає, звертається до натуралізіму, абсурдизму, іронії, критики. Міф уже пояснюється через науку, як дракони через динозаврів; чарівна Мальва, як утілення людини природної, засинає під землею, мов карело-фінський велет Антеро; романтизм відмирає, а велична легенда згортається до п’яної бздури. Хоча хто знає: можливо, колись п’яна бздура знову розростеться до величної легенди?

Мова Ukrainian

польська література

фентезі

переклади