Іда Фінк (з дому Ландау) народилася 11 січня 1921 року у Збаражі в освіченій єврейській родині. Батько, Людвік Ландау, був лікарем, мати, Францішка Ландау (з дому Штейн) — працювала вчителькою у місцевій гімназії.
Після закінчення гімназії та отримання атестату зрілості Іда Ландау вивчала музику у Консерваторії Польського Музичного Товариства ім. Кароля Шимановського у Львові. Під час нацистської окупації вона разом з родиною опинилась у Збаразькому гетто, з якого втекла у 1942 році і до кінця війни переховувалась.
Доктор Людвік Ландау із хвилею репатріації у 1945 році потрапив до Клодзька. Іді та її сестрі Гелені (у «Подорожі» сестра виступає під іменем Ельжбети) вдалося вціліти: у Клодзьку вони знайшли свого батька, який також втік із гетто, переховувався у селах, в околицях родинного Збаража, зокрема, у Кретівцях.
У 1957 році Іда Фінк вже разом з чоловіком та донькою виїхала до Ізраїлю. Тут вона багато років працювала в меморіалі Яд Вашем, записуючи розповіді тих, хто пережив Шоа.
Творчість Іди Фінк відзначено літературними преміями кількох країн — Анни Франк 1985 року (Голландія), меморіалу Яд Вашем 1995 року (Ізраїль), польського ПЕН-Клубу у 2003 році і премією Пінхаса Сапіра у 2007 році. Премією Сапіра нагороджують кращих ізраїльських письменників, які пишуть івритом, та Іді Фінк вручили її вперше як авторці, котра писала мовою польської діаспори.
Іда Фінк померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві.
Автобіографічний роман Іди Фінк «Подорож» — це справжня мандрівка містом, яке зникло назавжди. Cторінка за сторінкою, перед читачем оживає Збараж, яким він був 75 років тому. Не можна стверджувати, що роман є документальним, та образи, закарбовані у пам’яті молодої дівчини, котра, попри усі випади долі, зуміла вижити й розповісти про велику трагедію маленького містечка, дають нам змогу відчитати приховані сторінки історії Збаража.
Отож яким було місто Іди Фінк? Про нього можна скласти уявлення з цілої серії епізодів, представлених у романі. Змінилося майже все. Якась частина міста зникла назавжди. Зник будинок, де мешкала Іда Фінк з родиною, зник сад, зміліла та заросла очеретом річка, вигін забудовано житловими будинками.
Річка Гнізна
Наскрізним образом усього роману виступає ріка. Як читаємо у «Подорожі», «...все, що мало зв'язок із рікою, залишило тривалий слід у пам’яті» [тут і далі у квадратних дужках подаються номери сторінок українського видання: 24].
Оминаючи середмістя, ми пішли стежкою понад річкою, нашою улюбленою. На березі річки росли верби. Стежка не втратила ні стебельця зі своєї краси, і це нас трохи заболіло... У траві сюрчали коники, з верб звисали довгі м’які баськи. [20]
Резеда, матіола… Як удома над рікою. Тільки жаби не кумкають. [179]
Вулиця Шолом Алейхема
Іншим яскравим образом у «Подорожі» та оповіданнях Іди Фінк є сад поряд з родинним будинком Ландау.
За вікном простягався тихий і спокійний краєвид, такий самий, як завжди: пласкі подвір’я, без таємниць, уже освітлені першим сонцем, нижче сад у ще глибокій тіні, а над садом стрімкий схил замкового пагорка. [13]
...було видно в усій красі зелені сади, червоні яблука, візерунки клумб — і все те купалось у золотому сонці. [16]
Ми стояли під пічкою з брунатних кахлів, навпроти вікна, крізь яке було видно вузьку алейку, звану в нас алейкою лікарського бузку, бо завершувала її стіна кущів, які називаються лікарський бузок. [18]
Про дім, у якому мешкала родина Іди Фінк, також можна скласти цілу мозаїку образів, які виринають у «Подорожі». Дім стояв над рікою, неподалік від монастирського завулку. У романі знаходимо опис кабінету лікаря Людвіка Ландау:
...батьків кабінет також був залитий сонцем, але то було інше сонце, пригасле і сіре. У смузі, що перетинала кімнату вирували дрібнесенькі частинки пилу — рідко коли ретельно прибирали у цьому тепер безпотрібному приміщенні, й тільки запах ефіру та ліків залишався тим самим, що і раніше. Сонце лежало на дорідній бібліотеці — на книжках, із яких ми колись черпали знання... [16-17]
...кімната — в сонці, за відчиненими дверима — сад у сонці. [184]
У «Подорожі» Іда Фінк змальовує гетто, у якому вона перебувала разом зі сестрою та батьками. Ці фрагменти особливо цінні, оскільки з часу німецької окупації маємо поодинокі спогади, короткі, часто неточні відомості. Збаразьке гетто з’являється вже на перших сторінках роману. Тут ми дізнаємося, що та частина Збаража, де розміщувалось єврейське гетто, була найбідніша, а вузькі стрімкі вулички вимощено бруківкою.
Стою при вікні. Переді мною порожнє гетто, вулички звивисті, кам’янисті, як висохле дно гірських струмків, криві пеньки бруківки, одноповерхові хати, побілені вапном, віконця маленькі, геть над землею. Більшість будиночків опломбовано, двері забито на амінь. За дротом, що оточував гетто, піднімаються пагорки міського смітника, а ще далі стоять річкові заплави, порослі очеретом. Зелень така буйна в горішньому місті, обривається на майданчику перед колишнім домом для старих, а нині осідком юденрату, де ростуть три вутлі деревця. У тій найубогішій дільниці містечка колись гарячково пульсувало життя, за квадратними вікнами туркотіли машини швачок і мереживниць, стукали молотки шевців і столярів. По колишніх мешканцях не залишилось і сліду. Пішли вони — як тоді це називали — ще ранньою весною, під час першої акції, і упродовж багатьох місяців хати стояли тут порожні. З настанням осені людські руки підняли перекинуті столи та крісла, забрали з підлоги постіль, що там лежала, на короткий час надаючи останній хвилині тих, котрі пішли навесні, застиглій у сплюндрованих помешканнях, подальшого тривання. [21-22]
Монастир святого Антонія
Про нього авторка пише на початку «Подорожі», бо вікна її будинку, очевидно, виходили на величну будівлю костелу.
До того ж у частині монастиря розміщувалася гімназія ім. Генрика Сенкевича. Цей навчальний заклад містився тут на правах державної оренди і займав 17 кімнат обох поверхів (тепер вул. Незалежності). У цій гімназії вчителювала мати Іди Фінк — Францішка Ландау, а пізніше навчалась і сама дівчина.
Як зазначає Іда Фінк, «монастирський завулок ділив місто на два світи»: під час німецької окупації тут пролягала межа гетта.
За кілька абзаців ще одна згадка:
У монастирі озвався дзвінок, який кликав на вечірню молитву. Цей тонкий сріблистий дзвоник був їм добре відомий: раніше чули його щовечора в їхньому домі над рікою, що стояв неподалік від монастирського завулку. Цього разу простір, який відмежовував їх від колишнього дому, річки та саду, здавався величезним. Знали також, що одразу після дзвінка озвуться органи. [10]
Будинок фотографа
У «Подорожі» з'являється ще будинок фотографа.
Будиночок фотографа був наглухо замкнений, повийка обросла стіни дикою гущавиною, подвір’я заросло травою. Виглядало так, ніби тут ніхто не мешкав. Але коли ми постукали, двері відразу відчинили... Фотоапарати стояли в кутку порожньої кімнати, накриті цератовими плахтами, запорошені, — нагадували старих шкап, які ось-ось мають здохнути. [20]
Імовірно, що у романі йдеться про фотоательє Якуба Ґлясмана. Воно містилося на вулиці Шевській, у провулку між сучасними вулицями Тараса Шевченка та Ольги Кобилянської (за будівлею біржі праці). У цьому будинку проживали два рідних брати Ґлясмани. Один із них, Якуб, мав своє фотоательє, яке було з’єднане з житловим будинком переходом. Частина будинку, де розміщувалось фотоательє, мала скляний дах та одну скляну стіну, для хорошого природного освітлення.
Фотографій, які були зроблені у цьому фотоательє, практично не збереглося. Імовірно, що фото Якуба Ґлясмана зберігаються у приватних колекціях. Сім його фото використані у путівнику Генрика Сляського «Збараж у минулому та сьогоденні» (Henryk Ślaski. Zbaraż w przeszłości i teraźniejszości, 1934) .
Колишнє ательє Ґлясманів у 1953 році було капітально перебудоване. Зараз у цьому будинку мешкає дві родини. Доля братів Ґлясманів невідома.
Вигін
Значно змінив свій первісний вигляд не раз згаданий у «Подорожі» вигін. Тепер він майже повністю забудований приватними житловими будинками, хоча ще й досі — щедро вкритий чебрецевими «килимами».
Біжимо по дорозі прогулянок нашого дитинства та шкільних років: безмежне плоскогір’я, збитий дерн пасовиськ, який улітку пахнув чебрецем, дорога, по-домашньому називалася «на вигін» і яка мала ще іншу назву, привабливу та дику: татарський шлях. [24-25]
Обидві назви «вигін» і «татарський шлях» збереглися і побутують до сьогодні.
Гробівець бджоляра
Окремої уваги заслуговує також згадка у романі про родинний гробівець бджоляра, де переховувався Людвік Ландау після втечі зі Збаразького гетта.
Того прощального листа батько написав після виходу зі сховку в родинному гробівці українця-бджоляра, куди бджоляр перевів його з пивниці, де зимували бджоли, і, пообіцявши, що з’являтиметься щотижня з потрібним запасом харчів, замкнув на ключ куту залізну браму родинної крипти. Коли за два тижні її відчинив, застав батька ще живого, до краю виснаженого. [159]
Імовірно, тут мова йде про Євгена (Геня) Білинського (1870–1955) — відомого на усю Галичину пасічника та промисловця, активіста громадсько-політичного життя. Євген Білинський, який переховував Людвіка Ландау, мало сам не загинув. У своєму дослідженні Зиновія Служинська згадує випадок, коли німці зняли Євгена з поїзда, щоб розстріляти, бо прийняли його за єврея.
Мати, Францішка Ландау
Герої «Подорожі» мають обличчя. Це виявилося під час опрацювання електронної бази «Яд-Вашем». Герої роману — це родина Іди Фінк: мати, тітки, двоюрідні брат та сестра.
Зрозуміло, ключову роль у житті, вихованні і навчанні Іди та її сестри Ельжбети відіграла їхня мати — Францішка Ландау (Штейн). Вона народилася у Відні 8 вересня 1892 року. Працювала вчителькою у місцевій приватній гімназії ім. Генрика Сенкевича. Померла від раку 1942 року, у Збаразькому гетто.
Не думати про батька в гетто, не думати про маму, котрої вже нема... [25]
Розбудив мене сон. Над ліжком хворої мами, у порожній розграбованій кімнаті стояв молодий есесівець, я виразно бачила його обличчя. Дивилася на нього — як тоді — з кутка кімнати, куди нас загнав і наказав стояти без руху. [145]
...Може, це її син стягнув перстень із пальця моєї вмирущої мами? [214]
Тітка Стефанія
Коротко, але вичерпно у «Подорожі» згадано про Стефанію Штейн — тітку Іди Фінк, рідну сестру матері.
Стефанія народилася у Відні. До війни проживала у місті Катовіце (Польща), в часі війни — у Збаражі. Загинула під час винищувальної акції 1943 року.
Тітка Стефанія приклала палець до вуст, неначе боялася, що хтось із нас крикне, і тримала його ще довго по тому, як вони пішли... [14]
Прізвище адресанта не було нам відоме, знайомим натомість був уміст пакунка: темно-синя вузька сукенка, що належала тітці Стефанії. У пакунку, крім сукенки, не було нічого. Тітка Стефанія в такий спосіб подала сигнал: живу, існую. Бо що і якими словами мала писати? Коли надсилала сукенку — через кого, не відомо, — була ще в гетто, проте вже невдовзі — ймовірно, ще до того, як її сигнал дійшов до Ядвіґи, — її розстріляли разом з усіма на вигоні коло станції. [160]
Тітка Сабіна та її дочка Берта
На самому початку роману з'являються ще двоє осіб з рідні Іди Фінк — тітка Сабіна та її донька Берта.
Сабіна Зейдман (Ландау) — тітка Іди Фінк, імовірно, рідна сестра Людвіка Ландау. Народилася 23 березня 1896 року. Загинула у Збаражі 1942 року.
Берта Зейдман — двоюрідна сестра Іди Фінк, донька Сабіни Зейдманн.
Народилася 21 січня 1923 року, у Відні. Загинула у Збаражі 1942 року.
Сидячи у схованці, ми чули голосні raus і los (геть і марш — нім.), а ще тяжчі кроки, гучні, а серед них дрібне чеберяння — крочки тітки Сабіни та її доньки Берти. Забрали їх рано-вранці. Чому, біжучи за нами, вони раптом повернули до бузкової альтанки з прихованим у її бузковій середині голубником без голубів? Ніхто не відповість на це питання... [12]
Натан Гіршгорн
І ще один герой «Подорожі», який назавжди залишиться дев’ятнадцятирічним юнаком — Натан Гіршгорн, двоюрідний брат Іди Фінк. Народився у Збаражі 1924 року. Загинув у Янівському таборі 1943 року.
Доля Натана була ще нам невідома, ми думали, що він працює, безпечний, на будові залізничної колії, та в обід прийшла Гафія і схилившись над шпариною в підлозі комірчини, сказала нам. Ледве встиг пробігти нашу затишну вуличку. Схоплено його лагідно, лагідними словами... [14]
Залитою дощем вулицею волоклася колона виснажених постатей. Глухо стукало дерев’яне взуття. Я подумала, що це, певно, в’язні Янівського табору, де є Натан... [39]
Стоїмо на ґанку. На вуличці чути задихані кроки вцілілих, але кроки тих, хто біжить, не затримуються перед нашим домом. Знаємо: не повернуться тітка Сабіна та її донька Берта, не повернеться кузин Натан. [15]
Таким постає місто Іди Фінк та його мешканці зі сторінок її «Подорожі» — яка стала нагодою для мандрівки у часі і просторі для нас, котрі мешкаємо тут тепер… Вдивляючись в обличчя тих, котрі народились тут перед нами, розуміємо і відчуваємо велику трагедію маленького містечка — містечка на ймення Збараж, в якому випало народитися Іді Фінк.
Джерела
- Mariola Kowalcze. Zbarażanie w Kłodzku — wystawa bez kółek. Gazeta Prowincjalna, nr. 8 (1077), sierpień 2015; http://biblioteka.klodzko.pl/zbaraanie-w-kodzku/
- Шрам Памяти. Беседа с Идой Финк. «Новая Польша», 2008, №4(96), с. 44-53
- Зиновія Служинська. Рід Білинських. Львів: Видавничий центр «Арсенал», 1998, с. 54-59
- Piszę szeptem: rozmowa Justyny Sobolewskiej z Idą Fink; http://wyborcza.pl/1,75517,1472212.html
_____________________________________________
Авторка: Тетяна Федорів, історикиня, дослідниця історії Збаража