Але я зараз усе це сприймаю в категоріях боротьби добра й зла, мені здається, ця війна є дещо іншою, ніж попередні, всеохопніша, вона сягає вглиб мови, вона змушує робити вибір кожного в світі.
Ми виходимо зі звичного поділу на Схід і Захід, згадуємо теж про Китай, який узагалі не є аж таким проросійським і мислить дуже прагматично. Ви маєте рацію, це інша війна, але я хотів показати, що такий явний поділ може бути невідповідним. У тій історії, яку я хотів розповісти в дитячій книжці (а я знаю її як справжню історію з життя одного літнього чоловіка), мені дуже подобалося те, що я не міг описати дослівно. Його сестру вислали до Німеччини, вона там працювала і там її зґвалтував радянський солдат, а врятував німець. Я хотів показати, що часом не спрацьовує поділ, буцімто німці злі, а радянська армія добра, що це питання індивідуальне.
Поговорімо про дитячу літературу не на тему війни. Як на вашу думку, що у польській дитліт представлене найміцніше – а чого бракує?
Я у своїх дитячих книжках намагаюся говорити про щось на перший погляд не призначене для недорослої аудиторії. Про питання мови. Мені здається, саме таких книжок замало, а я переконаний, що дітям вдається бавитися словами так само, як вони бавляться речами. Коли так роблять, мимохідь набувають мовної вправності, яка їм пізніше знадобиться. Я переконаний: ті, хто вправно послугуються мовою, мають менше шансів піддатися маніпуляціям. Тому вважаю, що дітям треба розповідати про мову, наприклад, книжки про запозичення, про топоніміку, прізвища.
І про дитячі обзивалки, як у одній із ваших книжок – «Як обзиватися. Порадник для дітей», так?
Так, але, крім того, я пишу вірші, які є цілком «пурнонсенсові», то довша тема, про яку хотів би розповісти. Загалом у літературі було більше текстів сатиричних, ніж нісенітниць. «Пурнонсенс» відрізняється від сатири тим, що сатира завжди має якусь мету, хоче виправити світ, висміяти вади, щоби хтось змінився. Можна написати сатиричну статтю про дірку на дорозі – з думкою, щоби хтось звернув увагу і полагодив. Нісенітниця цілковито відірвана від реальності, цей жанр розвинувся у Великій Британії.
Його довго не було в польській літературі, зокрема в літературі для дітей, адже в часи комунізму реальність і так була абсурдна, скажімо так, не було від чого відштовхуватися. Для того, щоб зрозуміти нісенітницю, слід мати почуття сенсу. Жанр розквітнув в Англії, де люди міцно стоять на землі. У Польщі «пурнонсенс» виник у міжвоєнне десятиліття, в Польській Народній Республіці його майже не було. Після 1989 року жанр повернувся, між іншим, до того доклала рук і Шимборська.
У Кракові на Крупнічій, 22 був Будинок літераторів, це була совєцька ідея, туди запхали різних письменників, а вони вже винятково для себе забавлялися нісенітницями, гралися мовою. Після ж 1989-го це почало виходити за вузьке коло, з’являлися книжки – і поволі ми до того жанру повернулися. Мені й досі здається, що його замало, я й досі не бачу такої філософії смислу, яка була би дуже цікава й націлена передовсім на мову.
Як вам здається, чи література нісенітниці має значні перспективи – чи знову пригасне у часи, коли сенсовності в світі загалом малувато?
Це залежить від того, що з цим світом буде діятися, наразі не знаємо, що буде, але живемо в якийсь цікавий час. Думаю, жанр нісенітниці може стати засобом утечі від реального життя. Зрештою, Едуард Лір, автор англійських лімериків, писав їх із конкретною метою: він писав для дуже бідних англійських дітей, щоб вони відірвалися від страшної промислової реальності, в якій жили. Тож література може бути формою втечі, але не тільки.
Зараз спостерігаємо, як люди втікають у почуття гумору, гумор нас рятує, маю таке враження. Якби не він, ми поз’їжджали би з глузду! Звідси й розвиваються меми та подібні чорні жарти.
Я вже кілька років пишу такі собі абсурдні макабрески для квартальника «Пшекруй», зібралося їх уже кількасот. Хотів їх видати, але зрозумів, що просто зараз цього зробити не можу. Що почекаю на ліпші часи, коли зі смерті знову можна буде сміятися. Сподіваюся, це станеться якомога швидше.
Авторка: Олеся Мамчич