Maйстер на всі руки
Він любив майструвати. Шкільні товариші згадували, що кожну вільну хвилину, якої не присвячував своїм «нареченим», витрачав на пошуки в магазинах гвинтів, підшипників для мотоцикла та інструментів. «Завдяки йому друзі знали всі магазини автотоварів у Варшаві», – розповідав Януш Скальський, його приятель тих років.
«Він умів розібрати годинник і зібрати його назад. Розібрати мотоцикл і зібрати мотоцикл. Розібрати автомобільний двигун і знову його скласти. Коли в мене вдома треба було щось полагодити, він приїжджав зі своїми ящиками з інструментами, закручував усі гвинти, віша́в люстри, розбирав дверні замки», – згадував Кшиштоф Песевич, друг і співробітник режисера.
Друзі охоче користувалися його запалом до домашніх ремонтів. Славомір Ідзяк навіть жартував: «У багатьох була така стратегія: вони починали порпатися в машині в його присутності, знаючи, що за мить Кшиштоф відсуне їх убік і сам усе полагодить».
Його хобі було столярство. «Я люблю щось робити з дерева, – говорив він у документальному фільмі Кшиштофа Вєжбіцького. – На жаль, у мене до цього зовсім немає таланту. Я вже, мабуть, зробив із дерева зо сто речей, звичайних корисних речей, у яких конче потрібні прямі кути. І ще жодного разу мені не вдалося зробити прямий кут».
Залізничні вокзали
Кадр із фільму «Випадок». На фото – Боґуслав Лінда, фот. Filmoteka Narodowa / [www.fototeka.fn.org.pl](http://www.fototeka.fn.org.pl).
Вони з’являлися в більшості його пізніх фільмів. Герої постійно прощалися й зустрічалися на перонах; тут вирішувалося майбутнє одних персонажів, а інші під гуркіт потягів прощалися з минулим. У молодості Кесльовський багато подорожував Польщею і навіть мав власний рейтинг найкращих вокзальних закладів. Він знав, де подають найкращі шніцелі, а де варто замовити січені котлети.
На знімальному майданчику фільму «Випадок» із Тадеушем Ломницьким і Боґуславом Ліндою, фот. Ромуальд Пєньковський / Fototeka Filmoteki Narodowej.
Але в якийсь момент залізничні вокзали стали його прокляттям.
Я люблю їздити потягом (...), – говорив він у телепрограмі „100 pytań do”. – Але страшенно не люблю знімати на вокзалах, не люблю сцен із тваринами й дітьми. Тим часом що б ми останнім часом не написали з Песевичем, там завжди є і вокзал, і потяг, і діти, і тварини.
Партійні спокуси
Коли він зняв фільм «Робітники 71» – сумний колективний портрет робітничого класу, – влада вирішила, що стрічка не годиться для широкого показу, але водночас побачила в ній свідчення суспільної заангажованості режисера. Тож Кесльовського скерували на політичне навчання, сподіваючись виховати його в комуністичному дусі. Безрезультатно.
«„Життєпис” – фільм, знятий певною мірою на замовлення партії, – водночас був її звинуваченням», – говорив Тадеуш Соболевський, критик і блискучий знавець творчості Кесльовського. Режисер працював над ним пліч-о-пліч із комуністичною владою, яка розраховувала використати готову стрічку з пропагандистською метою. Але фільм Кесльовського для цього зовсім не надавався. Кесльовський незмінно робив своє – не поступився своєю незалежністю тодішній владі, але й не піддався опозиційній гарячці, яка охопила тоді значну частину його середовища.
«Співець партійних сліз»
Коли Кесльовський помер, світ кіно засипав його нескінченними панегіриками. Але за життя колеги далеко не завжди його розуміли. Аґнєшка Голланд згадувала, що вони іронічно називали його «співцем партійних сліз». Йому закидали «колаборацію» із системою, відмову підписувати протестні листи й те, що він знімав фільми не про «Солідарність», а про людей, які мріяли про крихітну життєву стабільність: дім, родину, необхідний мінімум
З Єжи Новаком на знімальному майданчику фільму «Кінолюб», фот. Ромуальд Пєньковський / Fototeka Filmoteki Narodowej.
Там, де інші очікували чорно-білої картини, він бачив неоднозначність. В одній зі сцен «Кінолюба» він фактично визнав рацію за комуністами, за що його гостро критикувало кінематографічне середовище. Коли у фільмі «Без кінця» адвокат у виконанні Александера Бардіні переконував опозиціонера відмовитися від безглуздого бунту проти влади й урятувати власну свободу, Кесльовського критикували з усіх боків – опозиція, колеги, Церква і комуністи, яким також не подобався загальний зміст фільму. Навіть давні друзі перестали подавати йому руку.
Політика
Фото зі знімального майданчика фільму «Короткий фільм про вбивство», 1987. На фото – Кшиштоф Кесльовський, фот.
Filmoteka Narodowa/www.fototeka.fn.org.pl
Його цікавили портрети звичайних людей, а не велика політика. Він не намагався визначати, хто має рацію. Як режисер прагнув бути схожим на ангела з «Декалогу» – спостерігачем, сповненим емпатії та розуміння. Однак від політики втекти було неможливо. Він говорив про неї по-своєму – без простих діагнозів і революційного запалу. Коли Кесльовський узявся за «Декалог», він навіть не міг знайти операторів, бо всі довкола вважали, що після 13 грудня треба знімати фільми про «Солідарність», комунізм і підпільні газети.
Політичні події все ж залишали відбиток на його фільмах. «Випадок» і «Короткий робочий день» були його реакцією на феномен «Солідарності», «Без кінця» – відповіддю на воєнний стан. Смерть героя, якого зіграв Єжи Радзивілович, незабутній «Людина з мармуру» Анджея Вайди, стала символічною смертю певної ідеї.
Москва, 1979. Кшиштоф Кесльовський (третій зліва) у Кремлі піднімає келих із друзями за успіх свого фільму «Кінолюб». Серед гостей – Войцех Марчевський і Кшиштоф Метрак, фот. Єжи Косьнік / Forum
Після запровадження воєнного стану він говорив, що кіно його більше не цікавить. Хіба що в об’єктив камери можна було б вмонтувати кулемет і використовувати її як зброю в боротьбі. Водночас він послідовно відмовлявся підписувати протестні листи.
«Політика огидна. Мене тепер цікавить лише те, щоб у туалеті був туалетний папір», – говорив він своєму студентові Андреасу Файєлю.
Невидимий світ, або слон у Ґлупчицях
Кадр із фільму Єжи Штура «Велика тварина» за сценарієм Кшиштофа Кесльовського.
Коли мені було шість років, я побачив на вулиці слона. Я певен, що бачив його. Потім мені пояснювали, що це неможливо, що я не міг бачити слона, бо звідки б узявся слон на площі в Ґлубчицях.
Кесльовський згадував цю історію, коли його запитували про джерело «містицизму» в його кіно. Він вірив у таємницю. Його непокоїла думка, що відчутний світ, у якому він жив, – це ще не все, що існує щось понад ним. Це передчуття трансцендентного народилося не з читання філософів чи великих кінематографічних відкриттів, а супроводжувало його змалку – відтоді, як хлопчиком він побачив слона на площі провінційного містечка.
З тієї історії виник і задум сценарію «Великої тварини», який уже після смерті Кесльовського екранізував Єжи Штур.
Плакат
Зовсім не байдуже, хто робить плакат, – писав він наприкінці 1980-х років. – Одним я довіряю: якщо хтось із них зробив плакат, намагаюся дістати квиток. Іншим не довіряю – мені байдуже, що їм подобається. У цьому сенсі автор плаката стає співавтором фільму, стає на його бік.
Кесльовський ретельно обирав авторів плакатів до своїх фільмів, віддаючи перевагу тим, кому довіряв. А довірившись, давав їм повну свободу.
«Ти робиш плакати, я знімаю фільми. Ти не втручаєшся в мої фільми, то чому я маю втручатися у твої плакати?» – запитував він Анджея Понґовського, свого постійного автора плакатів, який створив їх для більшості фільмів режисера.
Захід
Кшиштоф Кесльовський, Ірен Жакоб і Марен Карміц на прем’єрі фільму «Три кольори: Червоний», Каннський кінофестиваль, 1994, фот. Jerzy Kośnik ? Forum
Після успіху «Декалогу» він став постійним гостем найбільших кінофестивалів. Але Захід ніколи не викликав у нього особливого захоплення.
«Де б я не був за кордоном, – говорив він, – усюди почуваюся чужим і мені всюди погано. І, правду кажучи, завжди хочу якомога швидше повернутися додому». Голлівуд його не приваблював.
В Америці є щось, що мені дуже не подобається, – говорив він. – Це розмови ні про що, але з добрим, безперечно добрим, а навіть дуже добрим самопочуттям. Я зустрічаю свого американського агента й питаю: „Як ти?”. Він завжди відповідає: „extremely well”. Уже не може бути „ok” чи „well”. Мусить бути „extremely well”. А я тим часом не „extremely well”. Ба більше, я взагалі не „well”. Я просто „so-so”.
Песимізм
Він завжди бачив склянку наполовину порожньою. «У мене є дуже хороша риса характеру – я песиміст, – жартував він. – Я завжди уявляю собі найгірше. Майбутнє для мене – чорна діра. Якщо я чогось і боюся, то майбутнього».
Боже, прокидайся!
Про власну релігійність він говорив рідко. Коли після прем’єри «Без кінця» Кшиштоф Клопотовський у рецензії для католицького видання написав, що Кесльовський ніякий не католик, і застерігав публіку не дати себе ошукати його удаваною метафізикою, режисер був страшенно ображений. Згодом він згадував про це жартома, однак завжди почувався людиною поза Церквою – чужою світові догм і простих відповідей на есхатологічні питання.
У середині 1990-х років в інтерв’ю французькому телебаченню його запитали: «Якби ви, творець „Декалогу”, померли й після смерті потрапили на небо, як гадаєте, що сказав би Бог?». Кесльовський відповів: «Якби я туди потрапив, мені довелося б його розбудити. Бо якщо він там є, то спить. Я сказав би йому: „Прокидайся! Подивися, що відбувається!”».
Джерела:
- Krzysztof Kieślowski, "Autobiografia", opr. Datuna Stok, Kraków 2006 r.
- Stanisław Zawiśliński [red], "O Krzysztofie Kieślowskim: refleksje, wspomnienia, opinie", Warszawa 1998 r.
- Stanisław Zawiśliński, "Kieślowski: ważne, żeby iść", Warszawa 2005 r.
- Mikołaj Jazdon, "Dokumenty Kieślowskiego", Poznań 2002 r.
- "Krzysztof Kieślowski: I'm So-So", reż. Krzysztof Wierzbicki
- "Still alive. Film o Krzysztofie Kieślowskim", reż. Maria Zmarz-Koczanowicz
.](/sites/default/files/images/imported/film/filmy%20kadry%20i%20dvd/przypadek%20kieslowski%20krzysztof/przypadek%20kieslowski%20krzysztof%201_3353441.jpg "przypadek kieslowski krzysztof 1_3353441.jpg")
