Як би ти пояснив людині, яка не пам’ятає часів до соціальних мереж, що таке «старий інтернет»?
Зазначу, що це лише мій погляд, який може відрізнятися від досвіду інших людей. Якби я тоді працював в університеті, займався серверами або був частиною Amiga-сцени чи якоїсь іншої демосцени — я згадував би інтернет інакше. Я був звичайним, «слабким» користувачем, який платив п’ять чи сім злотих за годину (найчастіше до десяти), і який намагався створювати вебсайти. Без особливого задуму і безуспішно, просто тому, що це було можливим.
Інтернет тоді був дуже офлайновим. Я приходив до бібліотеки й записував сайти на дискету, туди багато не влазило. Багато комп’ютерних журналів додавали до випусків CD-диски, на яких можна було знайти завантажені вебсайти. У посібниках із серфінгу в мережі з середини 90-х багато уваги приділялося тому, як саме користуватися інтернетом — радили завантажити сторінку й вимкнути модем, щоб не витрачати гроші. Люди замислювались, куди краще клікнути.
Можна сказати навіть більше: іноді це був паперовий інтернет. Значна частина інформації про те, що з ним робити й як поводитись, походила з друкованих видань. Можна було читати підручники або купити каталог вебсайтів. У мене є такий каталог із 2000 чи 2001 року — просто «5000 адрес вебсторінок». Ціла книжка складається з посилань і описів на одне речення. Я пам’ятаю статтю в «Gazeta Wyborcza», опубліковану в другій половині 90-х, репортаж із якогось святкового дня в Тихах, де якась фірма надала дітям комп’ютери, щоб вони побачили, чим є той інтернет. Діти приходили із зошитами, в яких були записані адреси сторінок. Інформація про веб переважно надходила ззовні. Сьогодні можна сказати, що інтернет — автореференційне середовище, воно саме про себе говорить. Ще існують якісь посібники для літніх людей, які вчаться користуватися комп’ютером, але поза тим важко знайти конкретну інформацію про інтернет у друкованих джерелах.
Кажуть, що одна з основних метафор раннього інтернету — це саме серфінг. Наприклад, на обкладинці журналу «CHIP» можна побачити зображення людини, яка пересувається на мишці по земній кулі. У нас це був радше не серфінг, а обережний вибір ресурсів — кожен рух в інтернеті вимагав роздумів, чи воно того варте. Про це багато говорять назви програм на кшталт «Bankrut», які контролювали кількість імпульсів і час підключення. Якщо ти перевищував встановлений час з’єднання — тебе автоматично відключало. Мене це безпосередньо не торкалося — у бібліотеці або в інтернет-кафе проблемою був час.
Більшість сайтів тоді базувалися на тексті й графіці.
Сьогодні характер сайтам часто задає відеоряд, а тодішні сайти були дуже текстовими. У рецензіях вебсторінок, опублікованих у пресі, можна знайти згадки на кшталт: «класний сайт, але надто багато графіки, перегляд занадто дорогий».
Треба пам’ятати, що тоді не існувало центральної пошукової системи. Монополія Google — це однозначно вже XXI століття, а до того пошук інформації вимагав значно більше кліків, проривання крізь посилання. Сьогодні посилання втратило значення; пошуковики дають нам багато інформації навіть без клікання в результати пошуку. Інститути вебсторінки й посилання розмилися.
Колись інтернет був різноманітним у формах подачі, він не підпорядковувався вимогам SEO (пошукової оптимізації — прим. ред.). Насправді я вважаю SEO спотворенням — це щось досить неетичне, гра з алгоритмами пошукових систем. Частина старих сайтів безумовно створювалася з бізнес-метою, але велике значення також мали імпресійні та особисті дії.
Цікавим явищем були тематичні каталоги й топ-списки — агрегатори посилань і банерів. Користувачі самі могли розміщувати там контент, голосувати за найкращі сайти.
Це випливало з відсутності центрального індексу, якщо можна так назвати Google. Навігаційні шляхи, джерела навігації, метаінформація про інтернет створювалися знизу — за допомогою топ-списків, вебринґів. Сьогодні це рідкість, це фактично зникло.
Є така праця, присвячена історіографії гіперпосилань від середини 90-х до епохи соціальних медіа, авторкою якої є Анна Гельмонд з Утрехтського університету. За задумом Тіма Бернерса-Лі посилання було навігаційно-інформаційним інструментом, а згодом стало також носієм емоційного зв’язку (ведучи блог, я міг розмістити посилання на інших блогерів, яких я цінував). До речі: якось я випадково проєктував сайт для поета Войцєха Венцля — у нього була така фанатська секція «Zgody i kosy» («Згоди й конфлікти»), де були посилання; не пам’ятаю, чи в «косах» він теж розміщував лінки, чи просто виписував, кого не любить, але підозрюю, що так — це ще не були часи диявольського SEO, яке радить не виводити трафік із сайту. З Google посилання отримало комерційну цінність — я розміщую лінк, бо хтось заплатив або я маю з цього вигоду. Вже не тому, що це щось для мене емоційно чи змістовно важливе.
У соціальних мережах посилання — це вже моветон. У фейсьуці вони стали якимись страшними ланцюгами незрозумілих символів і атрибутів; в інстаграмі не можна вставляти лінки в пости; у твіттері заборонено лінкувати профілі в інших соцмережах. Це — заперечення концепції відкритого й глобального гіпертексту, яким мав бути веб.
Крім того, посилання стають дедалі менш функціональними, бо ведуть до інших застосунків, які спершу треба встановити.
Вони також можуть виявитися скамом — привести туди, куди ми зовсім не хотіли б потрапити. Втрата навігаційно-інформаційної функції посилання свідчить про глибоку різницю між вебом 90-х років і сучасним. Посилання, яке від кінця 80-х і початку 90-х мало бути основою мережі — необмеженого гіпертексту, про який мріяв Бернерс-Лі, — фактично мертве, хоча й досі є необхідним: кожен об’єкт у вебі повинен мати свій URI (Uniform Resource Identifier — прим. ред.). Однак у повсякденності, особливо в соцмережах, воно приховане й майже не використовується.
Повертаючись до характеристики старого інтернету, варто згадати про його тодішнє технологічне розмаїття. Я не застав часів Usenet і BBS (Bulletin board system — прим. ред.) як свідомий користувач. У 1998 році, коли комп’ютерний журнал «Chip» випустив свій перший CD з програмами, що обговорювалися в номері, вони також рекламували свій BBS. Там можна було завантажити програми shareware, які паралельно публікувалися й на самому диску. Сервери FTP теж мали значення — хоча б як сховище програмного забезпечення.
Usenet між 1996 і 2001 роком помирав — принаймні такі настрої панували в Польщі. Тоді скаржилися, що з’являються нові інтернет-користувачі, які створюють безкоштовні акаунти на Polbox чи Onet і привласнюють простір, призначений для технічної або ІТ-культури. Можна знайти зворушливі дискусії, наприклад, на журналістських форумах, де оплакували колишній Usenet. Марта Юза, дослідниця інтернету та інтернет-культури в Польщі, у своїй книжці «Культура інтернету в Польщі: від академічних витоків до поширення явища» («Kultura Internetu w Polsce: od akademickich początków do upowszechnienia zjawiska») описувала, як професійне середовище, яке інфраструктурно створювало інтернет у Польщі, але також відповідало за перші веб-проєкти, ставилося до нових користувачів — інтернавтів до епохи Neostrada (її популярність — це радше 2003–2004 роки, послуга працювала вже з 2001-го, але охоплювала лише кількасот абонентів у Варшаві). У книжці Юзи є така цитата одного з польських «батьків інтернету»: «W internecie skończył się czas elit, a zaczął czas jelit» (у вільному перекладі — «В інтернеті еліти пішли — прийшли ліміти й кишки»).
Яким було ставлення до питань приватності й анонімності в старому інтернеті? Соціальні мережі повністю змінили наше сприйняття цих тем.
Різниця фундаментальна. Нещодавно я знайшов на CD сторінку з 90-х, створену солдатом після строкової служби. Він створив сайт, на якому описував увесь цей процес — від призову до звичаїв, пов’язаних із «хвилею» (наприклад, новобранці не могли сидіти на ліжках протягом дня). Він виклав три фото з дворічної служби. Написав, що завантажує лише ці три, бо решта загубилася або йому не хотілося шукати. Це повна протилежність сучасній присутності в соцмережах, яка завжди має в собі якийсь елемент бізнесу або побудови іміджу. Це — банальність, але її варто озвучити. Навіть фото в інстаграмі — це не живі, а радше постановочні кадри. Існує навіть есе «In Defense of the Poor Image» — на захист зображень низької якості, кривих ракурсів, розмитих кадрів. Сьогодні такі «бідні» або «слабкі» зображення живуть на чанах або в dank-мемах, але в мейнстрімі мусиш бути візуально досконалим. Повертаючись до сторінки солдата — він публікував там відскановані документи, які були потрібні для проходження служби, і мені здається, що там були його персональні дані та адреси. Він робив це, щоб показати іншим, як усе виглядає — крок за кроком. Без усвідомлення того, що виходить за межі безпечного простору особистих даних. Мені здається, що в 90-х чи на початку 2000-х про приватність говорили мало, бо в інтернеті було важко по-справжньому відкриватися.
Це точно було пов’язане з інфраструктурними обмеженнями. Щоб показувати себе в інтернеті, потрібно мати постійний доступ до нього — бути в ньому, а не просто з’являтися час від часу. Без постійного доступу можна було мати домашній сайт, але це не дозволяло вести регулярну трансляцію життя. Треба було мати ще й цифрову камеру, що теж не було нормою до появи смартфонів.
Для мене питання приватності з’явилися приблизно в 2004 році, коли в польський інтернет увійшло Grono.net (про Grono можна прочитати в книжці «Мережа друзів. Соціальний сервіс очима етнографа» Пьотра Ціхоцького). Раніше я лише зрідка розмірковував про власні дані — кілька разів написав щось у Usenet під власним ім’ям, точніше — з університетської пошти. Мені це не надто подобалося.
Сьогодні, читаючи старі джерела про інтернет, я часто натрапляю на теми, пов’язані з небезпеками. Наприклад, часто попереджали про ризик повідомляти номер банківської картки — це могло призвести до крадіжки. Це було трохи перебільшене залякування, бо люди загалом не платили картками в мережі, онлайн-покупки були рідкістю. Цікаво, що один із перших інтернет-магазинів у Польщі заснував Гірек Врона — він продавав CD-диски, а згодом допомагав запускати інтернет-версію магазину Empik.
Колись інтернет-магазини були фактично каталогами, де замовлення оформлювалися за допомогою листування.
Так, хоча траплялися й винятки. Нещодавно я переглядав матеріали про сайт ToTu.pl — інтернет-гіпермаркет із Познані, заснований ще в 1997 році. Вони пишалися тим, що якась жінка, повертаючись із Франції до Польщі, замовила в них повний холодильник продуктів, бо не мала часу на покупки під час подорожі. Їхніми ключовими клієнтами були, цитую: «молоді й злі бізнесмени, люди з інвалідністю, поляки за кордоном і секретарки великих компаній». Покупки в інтернеті — це радше маргінальна історія для періоду, який я досліджую.
Іншою загрозою була залежність від інтернету — про неї говорили ще до поширення вебу. Я читав висловлювання психологів ще до 1996 року, в яких ішлося про залежність від комп’ютерних ігор. Також згадувалося про залежність від інтернет-азарту, хоча тоді ще було не дуже зрозуміло, чи йдеться про залежність від самого інтернету, чи радше від азарту, яку інтернет лише посилює.
Про приватність писали небагато. Варто пам’ятати, що 2001 рік — це перший сезон «Big Brother». З одного боку — телебачення, яке показує все, і приватність не існує. З іншого боку — інтернет, у якому ти не можеш бути впевненим, що по той бік екрана не сидить… пес. Я натякаю на ту відому карикатуру з 1993 року.
У своїй докторській дисертації я присвячую розділ веб-простору ЛГБТ-спільноти — там анонімність справді добре працювала. Люди могли відносно безпечно випробовувати, формулювати свої ідентичності. В одній із перших книжок про інтернет, виданих у Польщі — «Мандрівки по інтернету» (1999) — авторка Дж. С. Герц (J. C. Herz) приділяє велику увагу питанням ідентичності та анонімності. Вона описує свій досвід жінки на IRC, згадує також чоловіка, який, використовуючи анонімність, тестував на IRC свою гендерну ідентичність — жіночу, чоловічу, проміжну.
Мені здається, що в мейнстримному наративі про історію раннього інтернету темі анонімності приділено надто мало уваги. Історіографія має схильність «проходити по минулому, як каток», але якщо подивитися на конкретні простори, то виявиться, що анонімність може мати фундаментальне значення для певних людей. Пам’ятаю один із Copy Camp’ів (конференція, присвячена соціальним та економічним аспектам авторського права, організовується у Варшаві раз на рік фундацією Nowoczesna Polska), куди у 2013 році приїхав Ебен Моґлен — співтворець вільних ліцензій GNU, соратник Річарда Столлмана. Моґлен представив свою концепцію Freedom Box — розпорошеного інтернету, створеного завдяки малим серверам, що підключаються до струму. Я бачив, як його слова стали проривними для того середовища — перспектива анонімності та суб’єктності в інтернеті раптом стала дуже важливою. Але це вже радше друга декада нульових років — після Сноудена, а згодом і після історії з Cambridge Analytica.
Чим саме ти займаєшся у своєму докторському дослідженні?
Польським вебом з 1996 по 2001 рік. Ці хронологічні межі обрано так, аби охопити архівні джерела (Internet Archive починає архівувати веб з осені 1996 року). А 2001 — це період кризи доткомів у Польщі — крах перших порталів-бульбашок, які просто «спалювали гроші», як-от Arena. Веб уже був комерціалізований, але доступ до нього в Польщі мали максимум 20% населення. Я описую трансформації цього медіуму, намагаючись не бути тим «катком», що котиться по історії, а обережно вказувати на певні тенденції й помічати неочевидне. Одним із явних трендів є зростання обсягів ресурсів вебу — це можна оцінити завдяки даним з Internet Archive. Тоді стає помітною якісна зміна як джерел, так і самого інтернету. Я також описую різні контексти, пов’язані з літнетом: видавничий ринок, який сприймав інтернет як доповнення до своєї діяльності; інтернет-книгарні; можливість писати роман спільно з Єжи Пільхом на сторінках видання «Polityka» (тоді вони розміщувалися на порталі Onet); спробу Кристини Кофти написати перший польський інтернет-роман (вона скаржилася, що інтернавти не мають уяви). Я також розповідаю про «війну за польські діакритичні знаки» — це була суперечка про те, хто має встановлювати стандарти: держава, публічні інституції чи приватна компанія — Microsoft. Розділ про близькість я починаю з теми інтернет-залежності, а завершую розглядом простору ЛГБТ (польська історія збагачена американським контекстом). Я також торкаюся тем, пов’язаних із політикою в мережі.
Сьогодні багато політиків справляють враження залежних від інтернету.
Тоді з’являлися історії про те, що інтернет революціонізує політичний світ — але цього не сталося, відбулася «нормалізація медіуму». Журналісти «Gazeta Wyborcza» підкреслювали, що Януш Корвін-Мікке міг відповідати на 200 листів щодня, але це не призвело до виборчого успіху, хоч упродовж 90-х років його партія URP вигравала всі «правибори» в мережі. Одним із політиків, захоплених інтернетом, був Вальдемар Павляк — інформатик за освітою, який надихався президентськими кампаніями Білла Клінтона. Варто згадати, що до 1995 року його радником був трагічно загиблий у 1997 році журналіст Марек Цар, редактор журналу «Komputer» (виходив у 1986–1990 роках). А ось Юзеф Олекси після вступу на посаду прем’єра наказав прибрати зі свого столу комп’ютер. Тоді інтернет ще не був ключовим, але вже ставав дедалі важливішим публічним медіумом — хоча радше для тих, хто вже був переконаний у його силі. Він допомагав у побудові виборчого штабу та створенні політичної пропаганди. Ще не існувало бот-ферм, здатних впливати на результати виборів чи загострювати суспільні суперечки.