Однак «Марш Полонії» звучить на мотив зовсім інший: української пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». І тут з’являється простір для окремої наукової монографії: про легендарну Марусю Чурай, яка вважається авторкою цієї пісні, про однойменну п’єсу Михайла Старицького, про повість Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала», про твори Левка Боровиковського, Степана Руданського, Володимира Александрова, Григорія Бораковського, Володимира Самійленка, Степана Васильченка, Івана Сенченка, Івана Микитенка, Олеся Барліга – і безумовно про роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Словом, це цілий всесвіт. А почалося все з маловідомої повісті третьорозрядного літератора першої половини ХІХ століття Олександра Шаховського «Маруся, малороссийская Сафо» (1839) та його ж водевілю «Козакъ стихотворецъ» (1815). В історії літератури він залишився завдяки дошкульній епіграмі Пушкіна: «…Но кто глупей из тройки злой? Шишков, Шихматов, Шаховской!». Зрештою, ані повість, ані водевіль, склепані нашвидкуруч, з викривленням українських фраз і взагалі мало професійні, не варті аналізу. Матеріал для них автор позичив з оповідей когось з українських літераторів того часу, скоріш за все – Григорія Квітки-Основ’яненка.
Отже, текст пісні, очевидно – літературного походження, бо вишукані тропи, рими, ритміка не залишають у цьому сумніву. Натомість, мелодія, на яку найчастіше виконували і продовжують виконувати цю пісню, уперше офіційно прозвучала власне у тому сумнозвісному водевілі, музику до якого написав найманий італійський музикант Катаріно Кавос, диригент Петербурзької опери. Пізніше Ференц Ліст використав цю мелодію в одному із своїх творів. Попри те ця пісня продовжувала своє натуральне фольклорне існування, тобто, побутувала в українському народному середовищу, поступово набуваючи все більшої популярності. Можливо, завдяки неординарному трагічному сюжету. Для концертного виконання пісню аранжував Семен Гулак-Артемовський.
Але хочу поставити акцент саме на тому, що пісня – українська, тож той факт, що її мелодію у 30-х роках ХІХ століття почали використовувати для виконання добре відомого на той момент суто польського співу – «Мазурки Домбровського», не знаходить у дослідників пояснення. Більше того, віршовий розмір «Гриця» не зовсім пасує чіткому метру «Домбровського», і для виспівування тексту польського гімну виконавцеві доводиться вдаватися до певних вокальних маневрів.
Можу висловити два припущення, які, на мою думку, можуть пояснити цей факт. Перше: на території так званих Східних кресів (Західна Україна, Волинь) саме у цей період народжувалася і набирала обертів «українська школа» польської літератури. Набувало популярності гасло «Za wolność naszą i waszą!» («За нашу і вашу свободу!»), з яким польські і українські борці за незалежність пройшли довгі роки. Етнічний поляк Томаш Падура писав вірші польськими літерами українською мовою, закликаючи українців до бою. Тому поєднання суто української мелодії та суто польського вірша в одному творі виглядало для поляка, що не має Батьківщини, чимось вельми символічним.
Друге: публічне виконання польського гімну на території Російської імперії було категорично заборонено. Натомість співання дозволеного усіма циркулярами та указами малоросійського фольклору навіть віталося. Кунштюк полягав у тому, що російський чиновник, здебільшого не надто обтяжений освітою, по-перше, не визнавав існування української мови, а по-друге, не розумів її. Зрештою, як і досі. Розрахунок був на те, що «niemądry Moskal» просто не відрізнить польського вірша від українського, а мелодія звучить та сама, яка продовжує звучати зі сцени Імператорського Маріїнського театру. Тобто, українська пісня маскувала патріотичний польський спів, надаючи йому можливість існувати і розвиватися.
Інформація про такі контакти польської та української культур, на мою думку, є корисною їм обом. Принаймні, це є привід для того, щоби задуматися й спробувати усвідомити логіку історії.